В часи Радянського Союзу й уявити неможливо було людей, які збиралися в магазин чи на базар, без однієї речі - авоськи.
Що ж таке авоська? Це в'язана з жорстких ниток господарська сумка, схожа на сітку, яка раніше використовувалася переважно для перенесення продуктів харчування та різної побутової продукції з ринків та магазинів. Перевага в тому, що в складеному вигляді авоська займала дуже мало місця, тому аксесуар зручно було брати з собою в дамську сумочку, чоловічий портфель або просто в кишеню верхнього одягу.
Для людей тієї епохи авоська була справжньою паличкою-виручалочкою, бо поліетиленові пакети дістати було дуже складно, а носити продукти та предмети побуту десь треба було. Тому ще авоську в народі називали "годувальницею". Звідки ж пішла назва цього незамінного атрибуту? Споконвічно російська частка "авось" ("може"), що означає надію на випадковий успіх, стала уособлювати назву аксесуара "авоська". Кажуть, що авоська народилася, коли наприкінці 1935 року в СРСР було скасовано продовольчі картки, але постачання товарів господарського користування та продуктів все ще здійснювалося нерегулярно, зі збоями. Тоді було введено обмеження щодо видачі товарів в одні руки, але все одно продуктів не вистачало. Люди змушені були пристосовуватися до нових умов і вчитися жити за принципом "а може щось перепаде". Трудящі після роботи, бігали по магазинах та товкучках, сподіваючись хоч щось купити їстівного.
Кажуть, що слово "авоська" вперше прозвучала у жовтні 1939 року зі сцени Колонної зали Будинку спілок на I Всесоюзному конкурсі артистів естради з уст молодого сатирика Аркадія Райкіна. Сюжет мініатюри "Авоська" переказував знайому глядачам картину: роботяга СРСР, виходячи з дому, неодмінно бере із собою дві господарські сітки. Одна з них "авоська", призначена для необхідних речей ("авось щось куплю"), а друга "напраска" ("марна") - для непотрібних речей. Ця сатира принесла Райкіну премію на конкурсі та відкрила чудові перспективи майбутнього. Жартівлива назва сумки-сітки розлетілася по всьому Союзу і намертво приклеїлася у мові.
Та є і інші версії походження назви господарської сіткої, плетеної з міцної нитки. На почесне звання винахідників авоськи претендують чехи: нібито в 1920-і роки саме вони налагодили виробництво "ситівок" (з чеської мови sitovka), прив'язавши ручки до сітки для волосся.
Більшість радянських сіток в'язали інваліди (у навчально-виробничих комбінатах та артілях Всеросійського товариства сліпих) та ув'язнені. У виправних установах було обладнано спеціальні цехи для плетіння сіток з відходів прядильної промисловості. Для незрячого майстра норма виробітку становила близько 30-ти сіток на день, у місцях позбавлення волі – 7 або 8. Авоська промислового державного зразка була сіткою з 14 рядів по 24 ятки. Коштувала така розкіш (враховуючи, що служила вірою та правдою сумка не один десяток років) у 1950-ті 3 рублі (старими грошима), у 1980-ті – 2 рублі 55 копійок.
За часів хімізації, у період 1960-х, авоськи стали в'язати з капронових ниток, що зробило аксесуар ще компактнішим і практично невагомим. Капрон був набагато міцніший і еластичніший за бавовну. Авоська такого формату витримувала навантаження до 70 кілограмів. Проблема була лише в тому, що сумка досить боляче врізалася в руки, тому ручки народ став обертати штучною шкірою чи каучуковими трубочками. Колірна гама сіток у 1960-ті розширилася, і черги зарясніли ошатними аксесуарами.
На фото: Кароліна і Володимир Дубина (з архіву Л.В.Алексієвської). 1950-і роки.
У моєму домашньому архіві знаходиться декілька десятків листів-трикутників з фронту (1944-1945 роки), адресованих такій собі Вірі Костянтинівні Майоренко від її рідного брата Григорія.
Віра приїхала в Дніпродзержинськ на початку 1940-х років з села Широке Криничанського району станція Верхівцеве. Працювала в дитячому індпошиві. Судячи з адрес на листах, дівчина мешкала на арендованих житлових площах - вулиця Планерна школа № 19 (нині це школа № 31 на вулиці Спортивній), школа № 22, вулиця Лассаля № 13 кв. 2. По одним данним вулиця Лассаля це нинішня вулиця Галини Романової. По іншим - провулок, який знаходився за нинішнім магазином "Варус" до гаражів. Кому що відомо про цю вулицю? Є фотознімки Віри Майоренко та її друзів, датовані 40-ми - початком 50-х років. Зацікавлених прошу писати на мою електронну пошту Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
Автор Віктор КУЛЕНКО.
Стильний радянський чоловік часів відлиги (60-і роки минулого сторіччя) прагнув виглядати як зірка закордонного екрану.
Еталонами стали герої французьких фільмів на той час – Жан Габен, Ліно Вентура та Жан-Поль Бельмондо. Зазвичай вигляд кіногероя завершував плоский кашкет білого кольору. На той час швейна промисловість випускала тільки кашкети–шестиклинки та лише темних тонів. Щоб бути в модному тренді молодь шила подібні кашкети у "приватників", так тоді називали кравців, які нелегально виготовляли одяг та головні убори. Але їхнє виготовлення коштувало дорого, і не всім було по кишені. На початку 60-х, у магазинах Дніпродзержинська (нині Кам`янське) з'явилися плоскі кашкети білого кольору у вузьку чорну смужку, які нагадували кашкети кіногероїв і які одразу стали користуватися величезним успіхом у молоді. Їх носили школярі, студенти, молоді робітники і навіть люди похилого віку. Вважалося, що людина одягнена у білий плащ і білий кашкет був "одягнений за модою".
На фото: 26-річний Дмитро Іванович. 25.03.1964.
