В Івано-Франківську на Чемпіонаті України зі спортивної гімнастики кам`янські спортсмени Микита Єлісєєв та Олександр Мочанюк стали бронзовими призерами.
У Івано-Франківській cпеціалізованій дитячо-юнацькій спортивній школі олімпійського резерву № 1 з 20 по 25 травня проходив юнацький Чемпіонат України зі спортивної гімнастики. За нагороди змагалися юні спортсмени з багатьох куточків країни. У складі збірної Дніпропетровської області виступили вихованці тренера Олександра Перетятько з Кам`янської ДЮСШ №4. Бронзові медалі в командних змаганнях вибороли Микита Єлісєєв та Олександр Мовчанюк.
У Києві, з 2 по 6 листопада пройшов Чемпіонат України зі спортивної гімнастики серед дорослих та юнаків. Команда з Кам`янського стала третьою.
За нагороди змагалися гімнасти дев’яти команд СДЮСШОР та шести ДЮСШ з Вінниці, Дніпра, Запоріжжя, Івано-Франківська, Києва, Кривого Рогу, Хмельницького, Кам’янського.
В командному багатоборстві серед дитячо-юнацьких спортивних шкіл, вихованці Заслуженого тренера України Володимира Андрієнка з Кам’янської ДЮСШ № 4 стали бронзовими призерами змагань. В склад нашої команди виступали майстри спорту Данило Малахов, Ілля Мосьондз, Родіон Шкуратський та кандидат в майстри спорту Микита Єлісеєв. В особистому заліку Микита Ковтун виборов бронзу за програмою другого дорослого розряду.
Буває часто, коли під час інтерв`ю з людиною відкриваються нові факти її життя, які абсолютно не відносяться до теми співбесіди. Так трапилося під час бесіди з тренеркою по спортивній гімнастиці Ларисою Сергіївною Проненко (Четверик), свого часу працювавшою у Кам`янському коледжі фізичної культури, а нині спіробітницею місцевого Центру туризму і краєзнавства "Горицвіт". Закінчивши майже тригодинну розмову, я подякував і попрощавшись, попрямував до виходу, коли Лариса Сергіївна сказала: "Заждіть, зараз я вам покажу дещо". І вийнявши з шафи настінний фотокалендар-щомісячник 1988 року, показала знімок якоїсь скульптури. "Цю скульптуру Батьківщини-Матері, яка встановлена на березі Дніпра в Черкасах, свого часу ліпили з мене", - сказала вона з гордістю. Для мене це було шокуюче відкриття, адже зовсім не часто спілкуєшся з людиною, яка є прототипом відомого пам`ятника. Ми знову почали бесіду.
"ОООО, ЦЕ ТЕ ЩО МЕНІ ТРЕБА!"
"В 1975 році я поступила навчатися у Київський інститут фізичної культури. Тоді ще була незаміжньою і носила прізвище Четверик, - згадує Лариса Проненко. - Десь наприкінці листопада того ж року я, і старші за мене сестри Ніна та Надя Саламатови, які приїхали зі мною з Уралу, сиділи на території інституту неподалік басейну. До нас підійшов чоловік років так 30-35, представився і пояснив, що він скульптор, пропонує попозувати для виготовлення скульптури. Додавши, що все це буде оплачено. Дівчата відразу відмовилися, сказавши, що мені гроші потрібніші. Їм батьки допомагали матеріально, а я навіть стипендію не отримувала. Домовилися зустрітися у його майстерні, що знаходилася у дворах за Головпоштамтом. Наступного дня, ніяковіючи, зайшла в приміщення, і у мене розбіглися очі. Всюди були скульптури, картини... Скульптор (за давністю років забула його ім'я) сказав, що одягне мене у відповідне вбрання і я мушу стояти у позі, яку він покаже. Повідомивши, що 10-метрову скульптуру буде встановлено в одному з міст України на березі Дніпра. Я зробила все так як було сказано. Майстер відійшов убік і вигукнув: "Оооо, це те, що мені треба!". У мене тоді було довге волосся, і на прохання скульптора, довелося зібрати його у гульку. У правій руці я тримала замість майбутньої чаші половину гумового м'яча. Як старанна студентка-гімнастка, виконувала чітко всі його вказівки. Так, як я не могла через тренування, щодня приходити в майстерню, ми склали з скульптором графік відвідувань. Платив він чітко, без затримок: три карбованці за годину під час кожного відвідування. Тоді це були доволі непогані гроші, за 10 карбованців я могла купити туфлі. Я спитала, а чому він не робить з мене одразу велику скульптуру. Майстер пояснив як потім із маленької заготовки буде зроблена велика статуя. Скульптор поводився дуже коректно, без різних докучань. Але по молодості не спромоглася ні запитати його прізвище, ні сфотографуватися разом напам`ять.
Згодом я зовсім забула про все це. А згадала, коли племінниця подарувала календар із зображенням скульптури в Черкасах. Я так зраділа, навіялися млосні спогади, що навіть сплакнула. У серпні 2020 року я їздила до Черкас, подивитися не скульптуру. Там охопило таке незвичне відчуття, що не втрималася і людям, які проходили повідомила, що це з мене ліпили статую".
МОНУМЕНТ "БАТЬКІВЩИНА-МАТИ"
Монумент "Батьківщина-Мати" є однією з найбільш знакових пам`яток міста Черкаси, яка розташована на вершині Замкової гори. Бронзова фігура Батьківщини-Матері в 1977 році стала частиною меморіального комплексу. Композиція вирішена у великих монументальних формах. Широку ритуальну площу завершує курганоподібний насип із гранітними східцями, увінчаний скульптурою жінки-матері Батьківщини висотою 10 м. У піднятій правій руці знаходиться чаша з Вічним вогнем, ліва рука звернена вперед, до ритуальної площі. Авторами проекту меморіального комплексу були скульптори Галина Кальченко (народна художниця УРСР, заслужений діяч мистецтв УРСР, лауреат Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка), Едвард Кунцевич (співавтор, заслужений діяч мистецтв УРСР) та Борис Микитенко, архітектори Анатолій Ігнащенко та Олександр Ренькас.
СПОРТИВНА ГІМНАСТИКА - СПРАВА ВСЬОГО ЖИТТЯ
Лариса народилася в робітничій сім`ї в уральському місті Нижній Тагіл. "Мій тато, Сергій Єфремович Четверик (1925-1969) воював на фронті. Мама Лідія Іванівна, народилася під Ярославлем 1927 року і зараз живе в Нижньому Тагілі, - згадує Лариса Проненко. - Після одруження, молода сім`я мешкали у Вінниці, де народився батько. Мама працювала на швейній фабриці, на пошті. Потім тато завербувався і поїхав із сім'єю в Нижній Тагіл. Там він працював вогнетривником на металургійному комбінаті, а мама на цегельному заводі разом з "хіміками" (засуджені з виправної установи відкритого типу).
Ще навчаючись у школі, Лариса Четверик захопилася спортивною гімнастикою, яка стала справою всього її життя. Там же вона виконала норматив кандидатки в майстрині спорту. "Старший брат Віталій жодного відношення до спорту не мав. А от з середнім братом Валерієм ми спочатку тренувалися у Володимира Максимовича Урукова. Свого часу він поїхав до Павлограда, забравши деяких хлопців (Валерія Четвертака, сестер Ніну та Надю Саламатових) і відкривши там свою школу. Після переїзду в Україну, майстер спорту СРСР Валерій Четверик став членом збірної УРСР зі спортивної гімнастики. Його добрий друг Федір Кулаксізов ділив з ним перший-другий номера збірної. Валерій навчався у Дніпропетровському інституті фізкультури. 1979 року під час підготовки до VII літньої Спартакіади народів СРСР, на тренуванні він розбився на смерть. Хотів виконати дуже красиво елемент, але не встиг згрупуватися і отримав несумісну травму з життям (перелом шийного відділу з розривом спинного мозку)".
1974 року Лариса вступила до Київського інституту фізкультури, 1978 року закінчила. "Після закінчення інституту, мені світило їхати працювати в Добропілля, - розповідає Лариса Сергіївна. - Дізнавшись про це, Тагір Хасамутдінов, який уже два роки після навчання в Київському інфізі працював у Дніпродзержинську (нині Кам`янське), запропонував переїхати і мені сюди. Тож я погодилася на Дніпродзержинський технікум фіичної культури. Хоча мені все одно було куди їхати. Додому чомусь не хотілося повертатися. Доля зробила власний вибір".
Так Лариса Сергіївна відпрацювала 42 роки у Кам`янському коледжі фізичного виховання. З майбутнім чоловіком Віктором Проненком вона познайомилася на роботі. "Я вже працювала у фізкультурному технікумі, коли він вступив на відділення легкої атлетики, - з ностальгією згадує Лариса Проненко. - Раніше усі диципліни вивчалися з першого курсу, що було дуже добре. Він мені сподобався. Вітя відповів взаємністю. Ми почали зустрічатися з кінця першого курсу. Подали заяву в Нижньому Тагілі. Приїхали, розписалися і зіграли там же 20 липня 1979 року весілля. Потім поїхали в Луганську область до його мами, де відзначили одруження суто у сімейному колі".
Сім`я Проненко повністю віддана спорту. Чоловік Віктор працює вчителем фізкультури у комерційному технікумі. 38-річний син Євген закінчив фізкультурний технікум та Харківську Академію, а ще інститут бізнесу та права і працює вчителем фізкультури в ліцеї № 15. Донька Наталя Рогівська закінчила теж фізкультурний технікум, а потім Дніпропетровський інститут фізкультури. Нині працює вчителькою фізкультури у гімназії № 34. Бабуся і дідусь радіють двом внукам.
Текст Віктора КУЛЕНКА.
Понад дві тисячі років тому у стародавньому Римі було створено добре навчену, сильну армію. Спритність та сила у римських воїнах розвивалися певними вправами. Воїн-кавалерист, наприклад, повинен був навчитися їздити верхи так, "щоб міг на коні цілком володіти собою". Для цієї мети, пише Маккіавеллі у своєму творі "Про військове мистецтво", "користувалися дерев'яними кіньми, на які молоді люди мали заскакувати в повному озброєнні або беззбройними, до того ж без жодної допомоги та з першого разу. Зрештою люди досягали такої досконалості, що за знаком начальника вся кавалерія спішувалася в одну мить, а по іншому знаку - з тією ж швидкістю знову була на коні".
Ця система навчання перейшла потім у лицарську кінноту. Особливого значення набула вона після перших хрестових походів, коли важка лицарська кіннота хрестоносців зустрілася з легкою кавалерією Сходу. Східні вершники з винятковою спритністю проробляли складні еволюції на повному скаку. Для початкового виховання спритності та рухливості вершника лицарям довелося вдатися знов-таки до дерев'яного коня.
В епоху Відродження та пізніше дерев'яний кінь як гімнастичний снаряд набуває ще більшого значення. Юнак-дворянин повинен бути спритним і сильним вершником. З'являються перші друковані посібники з навчання прийомів верхової їзди на дерев'яному коні. У них описувалося, як "сісти в сідло зі сторони крупа", як "стоячи на колінах у сідлі, з руками за спиною, зіскочити з сідла вниз, не змінюючи положення рук і зі складеними разом ступнями" і т.п. Вправи на коні багато в чому починають нагадувати сучасні.
Крім коня почали вводити й інші допоміжні снаряди для розвитку у вершника спритності і сили рук і корпусу - дерев'яний стіл, паралельні бруси, що нагадують луки сідла, і туго натягнутий горизонтально канат - прообраз сучасної перекладини. Через стіл треба було "перескочити, упираючись у нього тільки лівою рукою", "розбігтися і пройти на руках по столу з одного кінця до іншого" і т. п. На канаті - підтягування: "взятися за канат двома руками і поцілувати канат зверху", і деякі інші вправи.
Наприкінці XVIII століття вправи на дерев'яному коні застосовувалися вже не лише для підготовки вершника, а просто для розвитку спритності та сили. У нашій країні гімнастичний кінь з'явився наприкінці минулого століття.
Таким чином, дерев'яний кінь є одним з найдавніших гімнастичних снарядів.
Г. ХАРАБУГА, кандидат педагогічних наук
Журнал "Физкультура и спорт" 1947 рік № 1.
Івано-Франківськ, 11-15 травня приймав чемпіонат України зі спортивної гімнастики серед дорослих.
Цього року поборотися за звання найкращого приїхали близько півтори сотні учасників з Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Івано-Франківської, Кіровоградської, Львівської, Черкаської областей та міста Києва. Протягом трьох днів, в залі СДЮСШОР № 1 дівчата і юнаки змагалися за першість в командному та індивідуальному заліках. Збірна Дніпропетровщини серед команд восьми регіонів країни стала бронзовою призеркою. Свій вклад в це досягнення внесла і трійка представників Кам`янської ДЮСШ № 4 - Ілля Мосьондз, Микита Ковтун та Микита Єлисеєв.