Бабе́тта — зачіска з довгого волосся, при якій волосся укладається у валик ззаду і частково на маківці. Зачіска стала популярною завдяки французькій актрисі Бріжит Бардо після виходу на екрани фільму "Бабетта йде на війну". У нас вона асоціюється з дівчатами на невисокій тонкій шпильці і в плащі «болоння» - цю моду неодноразово критикували, але потім заспокоїлися та прийняли. В Радянському Союзі що тільки в ці зачіски не підкладали жінки - капронові панчохи, мочалки з рибальської волосіні, навіть банки!
Картина "Бабетта йде на війну" вийшла на екрани у 1959 році. Завдяки їй поширилася мода на жіночу зачіску "а-ля Бріжит Бардо", названу на ім'я героїні фільму "бабетта". Цю зачіску для актриси вигадав перукар Жак Дессанж, скориставшись елементами моди, що існувала серед паризької творчої богеми з Лівого берега Сени. Вона створювалася на волоссі середньої або великої довжини, які укладаються у валик на потилиці і частково на маківці. При недостатній довжині або густоті свого волосся зачіску можна створити за допомогою накладних пасм. Пишна зачіска вимагала від жінок великих зусиль і витрат часу, так що мити голову, а частенько і шию, намагалися якомога рідше, а для збереження її форми доводилося спати на спині, підкладаючи під шию вузький валик, або навіть сидячи.
Мода на зачіску в СРСР викликала протидію з боку влади, тому що з ідеологічної точки зору була зразком асоціальності, як за формою, так і за технологією виконання. Зачіска найчастіше створювалася в перукарні, не розчісувалась протягом декількох днів (до тижня), а для надання міцності та форми її обробляли саморобним лаком, що готується з меблевого лаку (каніфолі), який розбавлявся одеколоном, а потім наносився з пульверизатора. У зв'язку з такими радянськими реаліями зачіска була шкідливою з гігієнічних міркувань. У деяких випадках у волоссі заводилися воші та різні грибкові захворювання, тому за цією зачіскою у народі закріпилася назва «вшивий будиночок». На початку 1960-х років у кількох номерах журналу «Робітниця» засуджували подібні зачіски, які «такі що не в'яжуться з усією діловою обстановкою», а «дівчата зі збитим волоссям втрачають чарівність юності, виглядають значно старшими за свої роки».
Зачіска як частина радянського побуту фігурує у багатьох книгах, публіцистиці та кінематографі. Так, у повісті І. Говорухи «Майже останнє кохання», дія якої відбувається на початку 1970-х років, головна героїня вночі майже не спить, чекаючи зустрічі з коханим: «Перед зустріччю з Гошею зробила зачіску „Бабетта“ у перукарні, і ніч провела сидячи. Їй кожен локон збризкували лаком, потім начісували і знову зверху лак. Дуже хотілося бути гарною». Актриса Л. Гурченко згадувала це повальне захоплення: «На екранах із великим успіхом пройшов фільм „Бабетта йде на війну“. І всі жінки стали ходити з зачісками „а-ля Бабетта“… через великі голови з начісами всі здавались тонконогими».
На фото: жителька селища Аули Галина Пилипівна Пузенко. 1960-і роки.
Проводи в армію — "дорожні" ритуал виряджання у далеку путь. Поширеним був звичай, коли новобранцю, який йшов в армію, пов’язували на праву руку вище ліктя невеликий вишитий рушник. Зазвичай у центральних та східних районах України у другій половині ХХ ст. дівчата під час проводів прикріплювали новобранцеві до сорочки чи піджака або іноді пов'язували переважно на руку вишиті носовички чи хусточки на знак пам'яті про себе. Перев'язували і через плече стрічками, а рідні перев'язували хусткою або рушником теж через плече. А рушник є символом і навіть провісником дороги в прямому і переносному сенсі.
У 1950-ті роки у центральних регіонах України було прийнято перев'язувати новобранця одним широким рушником через плече чи двома вузенькими навхрест. Рушник — це дорога, і саме цим знаком маркується людина, яка або сама вирушає в нову путь або причетна до виряджання когось у новий життєвий шлях. А оскільки рушник це не просто семіотичний предмет, а й оберіг, то він має гарантувати щасливу путь. Коли ж перев'язували "хрестом", це, безумовно, осмислювалося ще й як християнський знак спасіння.
Крім рушників, майбутнього солдата обдаровували хусточками і приколювали їх до сорочки шпильками». Цей звичай існував в центральних регіонах України, причому інколи таких подаруночків бувало 10-20, про що свідчать тогочасні фото. Як, наприклад, фото 1956 року, де аулянин Микола Пилипович Пузенко йде до армії. Люди казали, що новобранець у різнокольорових хусточках виглядав, як новорічна ялинка або як півник. Звісно, він із собою не забирав ці хусточки, а міг узяти лише хустинку, подаровану коханою, якщо така дівчина у нього була. Обряд прикрашання новобранця часто здійснювали виключно дівчата. У день проводів дівчата повинні прийти раніше, щоб убрать рекрута, поки зійдуться гості. Дівчина мала принести красиву хустку чи і дві, бо треба було в'язать хлопця через плече навхрест. Приносили "лєнти" (стрічки) іще дівчата і вибирали, котра лєнта була кращою. Дівчина призивника перев'язувала його стрічкою, а якщо не було дівчини, то сестра чи сусідка. Такий подарунок покладав на неї певний обов'язок: якщо чіпляла платок, то повинна дочекатися хлопця з армії. Стрічок могло бути багато, а могло бути і лише дві. Вважалося, що чим більше у призовника стрічок, тим він популярніший серед дівчат. Тому хлопці старалися домовитися з дівчатами, щоб їм якомога більше почепили стрічок. Це був спосіб наостанок підняти свій престиж "мачо" серед друзів-однолітків.
ВАЛЕНТИНА СЕРДЮК ПОВТОРИЛА РЕКОРД УКРАЇНИ
"Дзержинець" 3 червня 1951 року.
