Вже 10 років немає з нами Юрія Олександровича Кролюса. Якщо хтось не знає або забув хто це - можу нагадати. Юрій Кролюс у свій час був одним з найвідоміших велотуристів у нашій області і в Україні, за що неодноразово отримував винагороди від республіканської Федерації туризму. Кандидат у майстри спорту, організатор і керівник першого в Дніпродзержинську клубу велотуристів. Цей клуб впродовж більш ніж двох десятиліть (70-90 роки минулого століття) активно відвідували декілька десятків молодих і не лише молодих дніпродзержинців – романтиків туристських доріг. Цікаво, що створювати клуб Юрій Кролюс почав зі своєї власної родини – одним із найактивніших членів клубу стали його син Валерій і невістка Валентина.
Особливу увагу Юрій Олександрович приділяв молоді, бо щиро вірив в те, що велоподорожі роблять молодих людей фізично сильнішими, духовно багатшими, стійкими до будь–яких негараздів. А ще, що особливо важливо, більш добрішими. Найулюбленіша фраза Юрія Кролюса – "Я не знаю кращого способу пізнання світу, ніж велоподорожі", стала девізом Дніпродзержинського клубу велотуристів.
Велотуризмом Юрій Кролюс захопився досить пізно, у 39 років (до цього в молодості займався велоспортом). У 1971 році він здійснив свій перший велопохід із Дніпродзержинська до Ялти. Пізніше, вже разом із членами клубу, організував походи по Полтавщині, до Києва та інших цікавих міст України. Потім розпочалися по-справжньому великі веломандрівки – географія їх вражає! Судіть самі: по республікам Закавказзя з відвідуванням Тбілісі, Єревана, Баку, а також навколо озера Севан. Потім - по Таджикистану, по Алтаю, навколо озера Байкал та багато інших – неймовірно цікавих та дуже важких.
Через декілька хвилин – у далеку путь!
І, нарешті, у 1988 році головний велопохід його життя – до тодішнього Ленінграду, у який він запросив і мене, як журналіста. Чи було мені страшно вперше у своєму житті їхати у таку фантастичну подорож? Не буду брехати: було. Але ж поїхав, бо дуже хотілося випробувати себе. Це й дійсно стало справжнім випробуванням – майже 3 тисячі кілометрів! Група нараховувала 6 чоловік: четверо з нашого міста, та двоє гості – із Запоріжжя та Маріуполя. Завжди с повагою і вдячністю згадую цих двох чоловіків – Євгена та Юрія – сильних і мужніх.
Нажаль, від втоми і перенапруження двоє наших земляків змушені були зійти з дистанції, а ми з Кролюсом і з гостями на 26-й день подорожі все ж таки доїхали до міста на Неві. Це була велика перемога, радісна до сліз! Проїхали ми 6 республік тодішнього СРСР (Україну, Білорусь, Латвію, Литву, Естонію та частину Росії). Побували в таких великих містах (не кажучи вже про малі), як Київ, Житомир, Новоград–Волинський, Рівне, Луцьк, Брест, Мінськ, Вільнюс, Каунас, Шяуляй (з його чудовим музеєм велосипедів), Рига, Таллінн та інші. "Шестеро сміливих" - так про нас писала республіканська та міська преса, газети "Дзержинець" та "Знамя Дзержинки".
Ю.Кролюс і автор статті на Дворцовій площі у місті на Неві
Після тієї пам’ятної мандрівки я вже не зміг розлучитися з велосипедом, і на протязі кількох років здійснив 11 велопоходів по Криму і 2 по Карпатах. Вони були чудові, але ж ленінградський не забудеться ніколи – це пам’ять на все життя, що залишилося. До речі, в цій подорожі Юрій Кролюс відсвяткував свій 56-й день народження, а в 1991 році Федерація туризму України присвоїла йому почесне звання "Кращий велотурист".
Ще кілька років Юрій Олександрович очолював клуб велотуристів міста, а його син, Валерій Юрійович, очолював подібний клуб на лівобережжі. Юрій Кролюс пішов з життя у 2014 році, усього два тижні не доживши до свого 83–річчя. Його син разом із дружиною декілька років працювали над відеофільмом "Наш друг – велосипед". Хто побажає – подивіться: якщо сподобається, обов’язково підпишиться. Валерій Юрійович, як і батько, чудовий майстер по ремонту і вдосконаленню велосипедів. І завжди готовий допомогти, якщо комусь треба.
І наостанок. На превеликий жаль, у нашому місті вже давно нічого не чути про велотуризм. Мабуть, немає такого великого ентузіаста, яким був Юрій Кролюс. Але будемо вірити, що вони – ентузіасти, обов’язково ще з’являться і продовжать добру справу Юрія Олександровича.
Володимир Кашнер, журналіст, учасник велоподорожі до тодішнього Ленінграду
Залучення до прекрасного
"Музика народилася разом зі мною, - розповідає Неллі Антонівна. - Важке післявоєнне дитинство. Мама Олена Ананьївна Колесниченко, працівниця Держбанку, була знатна співачка. Вона говорила, що "Катюшу", "Вогник" та інші пісні воєнного часу я чітко і чисто співала з двох років. У загальноосвітній школі № 33, що на ГЕС, я була постійною учасницею концертів і конкурсів в якості солістки. Мене часто нагороджували грамотами. Музичного інструменту не було. Та й звідки йому було взятися, адже росла без батька, який загинув на війні. А у рідної сестри мами, тітки Наді, чоловік був військовий, і привіз для своєї дочки піаніно стареньке, тому що він весь час переїжджав з гарнізону в гарнізон. Ось мені і дозволили "користуватися" цим інструментом. До вступу в музшколу, я вдома влаштовувала родичам і сусідам концерти. Одним пальцем підбирала відомі пісеньки на радість мамі і гостям. У 10 років мама привела мене тоді в єдину в місті музшколу, яка відкрилася ще в 1947 році в правому крилі СШ № 16. Вступні конкурси в той час були "дикі". До того ж навчальний рік вже почався. З великим небажанням погодилася мене прослухати комісія разом з директором школи. А я їм такий концерт видала! Почала з танців. Сказали - це не треба, краще співай. А мене і просити щось не треба було. Співала без зупинок все що знала, не могли зупинити. Не пам'ятаю вже що там говорили про мене, але в підсумку взяли в музикалку. Важко було викладачеві мене вчити. Я намагалася довести, що все сама можу, і ноти мені не потрібні. Поки не дійшло до мене, що я нічого не знаю. Але потім все пішло як по маслу. Закінчивши навчання, поступила в Полтавське музичне училище. Потім за розподілом поїхала працювати в музшколу міста Пирятин Полтавської області. Відпрацювавши два роки, повернулася додому і пропрацювала в музичній школі у директора Миколи Григоровича Квака 20 років. Пізніше школа стала називатися п'ятою. Через переїзд на постійне місце проживання на лівий берег перейшла в ДМШ № 4, звідки і пішла на пенсію. Багато учнів виховала. Головне, намагалася прищеплювати смаки і любов до музики. Різні були дітки, і ледачі, і працьовиті, з середніми музичними даними і дуже здібні до музики. Багато хто отримав професійні знання, закінчивши музучилища та консерваторії. Пишаюся особливо талановитими учнями, як Таня Фетисова, Галя Козлова, Олена Мамедова, Саша Шмідт, Алла Прожуган, Наташа Костюкова, Іра Байдуж, Оля Чернецька. Багато залишилося фото моїх учнів. Переглядаю іноді і згадую. Як не дивно, пам'ятаю ручки кожної дитини. Ось так пробігло все моє життя в музиці з дітками. Природно, привчала і своїх діток до музики. І дочка і внуки теж закінчили музичні школи. Професіоналами не стали, хоча онук закінчив ще й музучилище. Я вважаю, що найголовніше призначення музичної школи - залучати дітей до прекрасного".
ДИТЯЧІ РОКИ
"Я навчалася в окремій чотирирічній неповній школі № 29 На Дніпробуді. Тепер це червона цегляна будівля. Потім її приєднали до СШ № 33. Зі мною в одному класі навчався майбутній мер Дніпродзержинська Леонід Гаманюк. На фото верхній ряд крайній праворуч. Я з білим бантом ліворуч від класної керівниці Надії Іванівни Масльохи", - згадує Неллі Максименко (Колесниченко).
1952. Піонерський табір ім. Зої Космодем`янської.
1956 рік Піонерський табір в Паньківці. Неллі в другому ряді знизу друга ліворуч.
1957 Паньківка. Піонерський табір. Неллі в другому ряді знизу перша ліворуч.
НАВЧАННЯ
Полтава. З однокурсницями
Полтава. Таня Липкова, Неллі Колесниченко, Лариса Божко
Неллі 20 років
2012 рік. 50-річчя випуску в СШ № 33. Неллі верхній ряд друга праворуч.
СІМ`Я, ДРУЗІ, РОБОТА
1966. Весілля Неллі Колесниченко і Михайла Максименка
1974. З донькою Світланою
1987 рік
1979. Після профспілкової конференції робітників культури. Неллі Максименко друга праворуч, зліва директормузичної школи № 5 Григорій Квак.
Студенти-медики
Михайло Максименко зі своєю наставницею Ніною Костянтинівною Саусь
1989. Лікар швидкої Михайло Максименко реанімує хворого.
1990 рік
1 вересня 1987
1989. Анатолій Литвин і Михайло Максименко
РОДИЧІ
Сидить Дмитро Євтихійович Максименко глава сімейства Максименків. 1908
"Сім'я Гребінь (це дідусь та бабуся мого чоловіка) на початку 30-х років минулого століття приїхали з Брестської області у Кам'янське, будувати цихи на металургійному заводі. Дід Хома був знатним ковалем, тоді це була дуже цінна спеціальність на заводі. Сім'я була у них велика - 8 дітей. Серед них Хелена, мама мого чоловіка, яка виростила дочку Лігію та сина Михайла, які згодом стали медиками", - розповідає Неллі Антоновна Максименко.
Антон Онисимович Колесниченко редактор газети "Дзержинець" (до війни)
Льотчик А.О.Колесниченко
"Мій батько Антон Онисимович Колесниченко 1913 року народження був кадровим льотчиком-офіцером, як тоді говорили "Cталінським соколом", - розказує Неллі Максименко. - У 1939 році брав участь в збройному конфлікті біля річки Халхін-Гол на території Монголії. А коли 22 червня 1941 року була об'явлена війна з фашистською Німеччиною, він в той же день пішов до військкомату, і вже на наступний день був відправлений на фронт. За розповідями мами, єдиний лист батька з госпіталю (воно у мене зберігається як найдорожча пам'ять про нього ) приніс його друг. Він же розповів, що літак, на якому тато був штурманом, збили німці. Але не дивлячись на важке поранення, батько літак посадив, рятуючи екіпаж. Більше мама ніколи цього товариша тата не зустрічала. Я батька ніколи не бачила. У повідомленні не було вказано де він похований. Ми зверталася в архів міста Подольська, але у відповіді була вказана тільки дата смерті 30.07.41 р. В 2014 році брат мого чоловіка Костянтин, виявив запис про місце поховання мого батька - в Новомосковську. Намагалася додзвонитися до військкомату цього міста, телефони не відповідали. По інтернету дізналася що в Новомосковську був військовий госпіталь і велика кількість поховань. Так що конкретне місце де покоїться прах батька знайти важко".
Олена Ананьївна Колесниченко мама Неллі Антонівни
"Мій свекр Михайло Дмитрович Максименко (1909-1972) працював у вибуховій команді цеху ремонту металургійних печей заводу ім.Дзержинського. Його, як класного фахівця-підривника, відкликали з фронту та відправили працювати на Урал", - пояснює Н.Максименко.
Йосип Максименко, скоріше 1943 рік, під час навчання у військовій Академії ім. Фрунзе
"Кадровий офіцер Йосип Дмитрович Максименко (народився 1914 р.) закінчив до війни дві Академії: загальновійськову та Генерального штабу. Пройшов усю війну. Після перемоги служив у Німеччині начальником штабу розвідки, був на генеральській посаді. Але з якихось причин він не отримав погони генерала. Досконало володів німецькою мовою з баварським діалектом. Останні роки жив у Калінінграді. У дядька Йосипа та тітки Каті було два сини. 18-річний Олександр загинув 1959 року від руки свого друга, який з необережності застрелив його. Молодший (1946 р.н.) Михайло поїхав працювати до Кандалакші (Мурманська область) і безвісти зник. Йосип Дмитрович пішов із життя 1995 року", - розповідає Н.Максименко.
1955 рік. Транспортна площа Дніпродзержинська. Ще немає пам'ятника Леніну. У гості до Михайла Дмитровича Максименка приїхав його рідний брат Йосип (ліворуч).
Михаийо Дмитрович і Йосип Дмитрович Максименки. 1950-і роки
Павло і Олександр Максименки
ЦРМП, Проводи на пенсію двох робітників.
Брати-близнюки Карповичі, Іван і Василь (останній на п`ять хвилин появився на світ раніше), серед спортивної спільноти Кам`янського мають дуже високий авторитет. Перший виховав чимало висококласних боксерів, а другий щороку, незважаючи на вік, не тільки приймає участь в марафонських пробігах, а й з завидною постійністю стає в них призером. Про те, як легкоатлет Іван віддав перевагу боксу, а гирьовик Василь - забігам на далекі дистанції, чому Іван відмовив представнику Книги рекордів України, та як Іван і Васитль зустрілися у фіналі чемпіонату міста з боксу і хто з них переміг, про це, та ще про інші подробиці свого життя розповіли «Пильному погляду» брати Карповичі, яким 15 січня виповнюється 70 років.
"А все могло б статися і по іншому, якби не наша бабуся", - розкриває сімейну таємницю Василь Васильович Карпович.
Родом Карповичі з села Суємці, що на Житомирщині. «За згадками бабусі Анастасії Моїсеївни 1894 року народження, її предки були доволі заможними селянами, мали землю, - розповідає Василь. - Її старший брат Павло працював лісничим. Бабуся мала чотирьохкласну освіту церковно-приходської школи. В 19-річному віці вона разом з двома подругами назбирали грошей, купили квитки і пароплавом перетнувши Атлантичний океан, потрапили в Америку. Тоді це була мрія майже чи не кожного українця. А в наступному році вийшла там заміж за емігранта з Білорусії. Так Анастасія Карпович стала Корзун. Через 10 років вони з чоловіком, повіривши закликам радянської влади, повернулися додому. Спочатку батьківщина виявилася не гостинною, їх відправили до Сибіру. Та через два роки чоловіка направили в Катеринослав, де він при обкомі партії став працювати головним спеціалістом по електроустаткуванню. Так вони опинилися майже дома, отримавши квартиру на вулиці Комсомольська, 65. Парадоксально, хоча бабуся зазнала репресій і була безпартійною, але симпатизувала керівництву країни. Її чоловік помер в 1953 році. В 1988 році Анастасія Моїсевна поміняла квартиру на Дніпродзержинськ, де до самої смерті в 1992 році проживала у мене дома».
В дитинстві Василь Карпович хворів ревматизмом. І якби не допомога бабусі, то невідомо як би склалася його подальша доля. "Іван при народженні важив всього 2 кг 200 грамів, а я ще крихітнішим, - посміхаючись згадує мій співрозмовник. - У мене виявили вроджений ревматизм. Три місяці з бабусею Настею пролежав у лікарні. Я повік зобов`язаний їй, за те що діставала унікальні уколи і мене до п`яти років лікувала від недугу".
Вчителька провидиця
Професію, з якою пов`яжуть все своє життя брати, передбачили їхня вчителька. "Наш класний керівник Лідія Петрівна Ковальчук кожного в класі запитувала ким він хоче стати. Її рідний брат в Шепетівці працював машиністом паровоза, і вона сказала, що бачить нас теж залізничниками. Та нагадала, що у нас в Дніпродзержинську є дядько, який допоможе", - розповідає Василь Карпович. Побувавши в 1969 році у дядька в гостях, Іван поділився з братом своїми враженнями. І все ж вирішив після десятирічки поїхати в Київ, щоб продовжити навчання. А Василь твердо сказав, що закінчить вісім класів і поїде навчатися в Дніпродзержинське ПТУ № 22. "В ті часи потрібно було після закінчення школи ще й відпрацювати два тижні практики. Я відпрацював, приїхав в кінці липня і мене прийняли в училище", - згадує Василь.
Приїхавши додому Василь, знаючи, що брат являється фанатом спорту, ніби ненароком згадав, що в училищі є секції боксу, волейболу і футболу. "Наше село було дуже спортивне. Я змалку любив бігати. Бігав босоніж за кіньми і коровами, яких доглядали на пасовищах. Можу похвалитися, що тоді володів віртуозною їздою на конях, а ось Іван побоювався їх. Найпоширенішою розвагою у нас був звичайно футбол. Грали клас на клас, школа на школу. Якось само по собі сталося, що я домовлявся на проведення футбольних матчів з іншими школами. Був таким собі переговірником. Кумиром хлопців тоді був футболіст Сергій Круликовський, родом з нашого райцентру. Він грав в основному складі команди київського "Динамо", яка три роки підряд ставала чемпіоном СРСР, - говорить Василь Карпович. - Так от, звістка про спортивні секції різко змінила наміри брата. Але проблема в тому, що Іванові документи на продовження навчання в дев`ятому-десятому класах вже були в районному відділі освіти. І все ж таки мамині доводи про те, що близнюків не можна розлучати, подіяли. Іван теж був прийнятий в Дніпродзержинське училище № 22. Ми місяць прожили у дядька, потім переїхали в гуртожиток, що знаходився на четвертому поверсі училища. Умови були спартанські, по 16 чоловік жили в одній кімнаті. Але нам було не звикати до них. А вже наступного року нас поселили в гуртожиток на вулиці Юрія Волкова. Тут майже всі розмовляли на російській мові, а ми на українській, перемішуючи з білоруськими словами. Тому вимушені були вчитися розмовляти російською. Цікавий факт, що ми навчалися в групі, яка першою в училищі випустила помічників машиніста паровоза-тепловоза і слюсаря третього розряду".
Бокс на все життя
З вдячністю згадують брати Карповичі про рідного дядька Дмитра, який після закінчення школи допоміг їм з працевлаштуванням і житлом. "Дмитро Микитович свого часу закінчив Дніпродзержинський індустріальний технікум, працював виконробом в "Металургдзержинськбуді". За плечима дядька будівництво на металургійному заводі станів "350" і "250", конвертерного цеху, будинків на Черемушках. Його дружина закінчила хіміко-технологічний технікум і працювала на ПХЗ. Дітей у них не було. Дядько не курив, не пив, - розповідає Іван. - Коли вони пішли на пенсію, в селі Шевченки (за Орликом) збудували дачу. Доречі, на дядьковому мотоциклі я підвозив Василя до каналу "Дніпро-Донбас" і дальше він 25 кілометрів пробігав в Шевченки".
Коли брати приїхали в Дніпродзержинськ, Василь трохи позаймався боксом, але у Івана, який більше бігав, це краще виходило. "Ми з Василем записалися в боксерську секцію. Я вже тоді мав третій розряд, а у Василя його взагалі не було, - розповідає Іван Карпович. - Одного разу нам довелося зустрітися у фіналі чемпіонату міста. Бій був рівний. Судді довго не могли визначити переможця. Я запропонував кинути жереб, і перемога дісталася брату. В 1970 році наш граючий тренер Геннадій Іванович Ковальов, чемпіон Білорусії, володар кубку СРСР спортивного товариства "Буревісник" (я ще встиг з ним боксувати на змаганнях) передав мене іншому тренеру Володимиру Прокоповичу Кургузову".
Цікаво, що із 60 боксерів училища, які тренувалися у Ковальова, продовжив займатися цим мужнім видом спорту лише лише Іван Карпович. Майстри шкіряної рукавички під орудою Кургузова тренувалися на "Дзержинці".
Ще будучи першорозрядиком Іван Карпович допомагав Василю Авраменку стати майстром спорту. Чемпіон Дніпропетровської області з боксу І.Карпович з 1976 року вже самостійно став тренувати молоду зміну. Рівно через десять років тренери Володимир Кургузов і Іван Карпович організовали клуб "Шкіряна рукавичка".
На передодні призову в армію Іван повернувся з Кривого Рогу, де проходила молодіжна першість СРСР з боксу. "Я тоді два бої виграв, з москвичом Єгоровим у півфіналі дрався. Бокові судді віддали перевагу мені 2:1, але головний суддя дворазовий Олімпійський чемпіон Олег Григор`єв відмінив їх рішення", - з нотками образи в голосі пояснив І.Карпович. Так бокс став невід`ємною частиною життя Івана Карповича.
Розлучення братів-близнюків
Попри те, що братів-близнюків ніхто не мав права розлучати забираючи в армію, Іван і Василь Карповичі два роки провели не тільки в різних частинах, а і в різних країнах. "Перед тим, як допризовників з костела автобусами повезли в Дніпропетровськ, воєнком Дніпродзержинська Борис Миколайович Булига, до речі наш земляк з Новоград-Волинська, нагадав, що близнюків не повинні розлучати, - розповідає Василь Карпович. - Пам`ятаю, що всіх спочатку привезли в Лобойківку, а потім в обласний воєнкомат. Я перший пройшов медичну комісію. Дивлюся, а Івана немає. Нашу команду посадили в поїзд і повезли в Київ, звідти теплоходом в Остер, на учбовий пункт танкістів. А Івана відпустили на 10 днів додому. Він ще тоді поїхав в село на весілля до товариша. До 1974 року курсантів з Остра відправляли на Кубу. Мама, дізнавшись про це, приїхала до мене в гості. Вона тоді запропонувала одну авантюру. Я повинен був дати командиру золоту царську монету, яку передала бабуся Параска, взамін того, що не їхати на Кубу. Але мені дуже хотілося подивитися світ, тому я нагримав на маму, сказавши, що не тільки не віддам монету, а ще й добюся, щоб мене туди обов`язково направили. Але нас якось переформували, присвоїли мені звання молодшого сержанта і відправили в угорське місто Хаймашкері".
На новому місці Василь Карпович показав себе з відмінної сторони, особливо як спортсмен. "Старослужбовці чеченці спочатку сказали, що перевірять який я командир. Але побачивши, що я тягаю штангу, гирі, роблю на турніку різні силові вправи, бігаю багатокілометрові кроси, змирилися і сказали:"Ти дійсно командир", - згадує співрозмовник. - Через півроку мені присвоїли сержанта, потім старшого сержанта і старшину. Командир батальйону підполковник Мотуз прохав залишитися на надстрокову службу. Пропонував пройти тримісячні курси прапорщиків в Будапешті, адже досвід старшини у мене був. Одного разу комбат зібрав всіх прапорщиків і завітав в гості в мій підрозділ. Вистроїв всіх, визвав мене вийти вперед. А іншим говорить: "Товариші дармоїди (а вони стоять пузаті, з синцями під очима з перепою), пішли подивитесь який порядок повинен бути у вас". Я вже потім йому сказав, якщо він і надалі буде робити саме такі показові перевірки, то мене зненавидять прапорщики. Акцентуючи, що він повинен їх навчати, наказувати і виховувати. І комбат згодився, сказавши, що я прав. Така ж історія повторилася, коли я працював інструктором на ДМК в управлінні залізничним транспортом. Я робив макети-стенди на яких проводили інструктажі, показуючи як уникати поломок. До їх створення залучав висококласних спеціалістів електриків, токарів і т.п. Я тоді з натхненням навчався всяким премудростям. До мене приїждали за обміном досвіду з інших металургійних заводів України. Начальник служби Михайло Іванович Гулий теж таким чином хотів показати, що молодий 25-річний інструктор виготовляє речі, які не роблять навіть досвідчені майстри. Тому я його попередив, якщо так і надалі буде, то піду працювати помічником машиніста".
А Івана Карповича, у якого виявили на серці шуми, відправили в Гатчину Ленінградської області, де спочатку він був кочегаром підрозділу, який опалював воєнне містечко." В гарнізоні командиром був майстер спорту з боксу Висоцький. Дізнавшись, що я теж боксер, запропонував зайняти стійку. Він пару раз зімітувавши удари, відзначив, що і справді я боксер, - згадує посміхаючись Іван. - А так як в гарнізоні боксом не займалися, командир сказав, що закріпляє мене до лижників, з якими буду бігати. В частині був майстер спорту по лижам Іван Ребров, з яким я і набігав на другий розряд".
Іван Карпович був прикладом для інших військовослужбоців своєї частини. Крім розряду з лижного спорту він отримав перший розряд з воєнізованного кросу (біг, стрільба, підтягування на перекладині). На чемпіонаті гарнізону вибив 96 очок на стрільбі і виконав підйом переворотом 125 раз. "Я на 100 очок перевиконав норматив майстра спорту. За такі високі показники мені надали відпустку. Але так, як брат не зміг в цей час теж поїхати додому, то я відмовився від неї", - говорить І.Карпович. Керівництво частини було шоковано відмовою. Сказали, що ще ніколи не бачили таких, хто б відмовлявся поїхати в рідні краї. А Іван попрохав генерала, щоб його відпустку віддали товаришеві по службі Івану Робо з Моладавії, так як у тоого була хвора мама.
Спортивна метамарфоза
Брати віддали борг Батьківщині і прийшли з армії майже одночасно. Першого листопада Іван, наступного дня Василь. Хлопці знову повернулися працювати на металургійний завод. Поступово кожен з них обрав саме ту спортивну стезю, якою вони і по нині прямують. Відбулася метамарфоза. Легкоатлет Іван віддав перевагу боксу, а гирьовик Василь - забігам на далекі дистанції.
Рішенням Оргкомітету Олімпіади-80 почесне право нести і супроводжувати олімпійський вогонь було надано найкращим спортсменам СРСР. На одному з етапів факел з олімпійським вогнем несли представники рідного міста Генсека Леоніда Ілліча Брежнєва. Серед них був і кандидат в майстри спорту з боксу, помічник машиніста тепловоза залізничного цеху № 2 заводу імені Дзержинського Іван Карпович. Іван з гордістю згадує про цю почесну місію. "На 161 кілометрі шосе Житомир-Київ біля пам'ятника на могилі воїнів 18-ї армії вогонь Еллади від житомирської десятикласниці Наталії Сокіл прийняв неодноразовий учасник надмарафонських пробігів, доцент Індустріального інституту імені М.І.Арсенічева - Казимир Романович Розумовський. Супроводжував нашого земляка-факелоносця почесний ескорт, в складі якого був і я. Олімпійський вогонь ми несли від кордону Житомирської області до Київської. В межах великих населених пунктів нас зустрічали коридори піонерів, які на протязі декількох кілометрів кидали під ноги квіти. Це були незабутні миті", - згадує Іван Карпович.
В супроводі олімпійського вогню приймав участь Іван Карпович як кращий боксер Дніпродзержинська. А от в бігуна-марафонця він перекфаліфікувався в наступному році. "Якось Микола Мар`янчиков, партнер по щоденних пробіжках, сказав, що зі мною хоче зустрітися керівник клубу любителів бігу в Дніпродзержинську Казимир Разумовський, - розповідає Іван Карпович. - Казимир Романович запропонував мені прийняти участь в супермарафоні Дніпродзержинськ - кордон з Чехословаччиною. Але спочатку він хотів перевірити як я бігаю. Пробігши разом з його командою 50 кілометрів я сказав, що таким темпом можна і добу бігти. Разумовському така відповідь сподобалася і він взяв мене на супермарафонський пробіг. Стартували ми 22 червня від інституту, а фініш був в Ужгороді. Ми бігли кожного дня в середньому 70 кілометрів. Я по всім показникам етапів показав найкращий результат. Тоді ж дізнався, що мене запрошено в збірну України. Після завершення зверхмарафону ми поїхали в Київ, де під час круглого столу розповідали про пробіг. Там були було присутнє високе начальство, з якого запам`яталися знаменитий спринтер, олімпійський чемпіон Валерій Борзов і голова спілки ветеранів СРСР, відомий командир партизанського з`єднання О.Ф.Федоров. Останній поцікавився, кому що потрібно. Я згадав, що мене відпустили з роботи на два місяці, але без оплати. Олексій Федорович дав свою візитку, яка після мого повернення додому магічно подіяла на голову профкому ДМЗ Миколу Васильовича Попика. Всі гроші я отримав прямо у нього в кабінеті".
Київський марафон. 22.06.1981. А.Клименко, С.Онищенко, І.Карпович, С.Поліщук.
Потім було ще багато різноманітних забігів. Та все таки любов до боксу переважила шальки терезів. Іван Карпович почав віддавати весь свій час вихованню спортсменів-боксерів. Свого часу Іван Васильвич виховав двох збірників Радянського Союзу. "В Донецьку мій Іван Матета у півфіналі дрався з вихованцем тренера Михайла Зав`ялова. Ваня тричі того посилав в нокдаун, але перемогу віддали супернику, обличчя якого було схоже на один синець. Я підійшов до Зав`ялова і сказав, що це ж неправильно. Михайло Михайлович запитав хто я такий. Кажу - тренер. "Ти ще молодий, у тебе все попереду", - відповів Зав`ялов. У фіналі ж "переможця" вже чекав Володимир Кличко... А ще можна згадати, про те як обійшли почестями його, як першого тренера призерки чемпіонатів світу і Європи Анастасії Чорноколенко. Та така вже невесела тренерська доля.
По слідам батька пішов і син. Василь Іванович спочатку займався у тренера Володимира Андрієнка гамнастикою. "Займаючись гімнастикою, Вася приходив до мене на тренування, - пояснює Іван Карпович. - І з семи до сімнадцяти років займався боксом, провівши понад дві сотні поєдинків. Я пишаюся, що син п'ять років поспіль відзначався найбільш технічним боксером Дніпропетровської області. Та не захотів продовжити боксерську кар'єру, вирішивши далі вчитися. Але це був його вибір".
Шлях від гирьовика до стайєра
Тоді, коли Іван тренував боксерів, Василь займався гирьовим спортом. "В гуртожитку я і Анатолій Лавринець захопилися гирями. В 1977 і 1978 роках був першим на чемпіонатах області серед промислових підприємств. У ваговій категорії до 60 кг дві двохпудові гирі штовхав 15 раз, і по 25 раз кожною рукою робив ривки. В 60 років на спартакіаді ДМК у мене ніхто не міг виграти", - розповідає Карпович. Василь Васильович згадав один кумедний випадок зі свого життя, ще коли вони з дружиною мешкали в найманій квартирі в Романково. "Приїхавши з нічної зміни я тільки-но ліг відпочивати. Коли чую стукіт у вікно, - посміхаючись, розказує Василь. - Виявилося, що господар квартири і його сусід, двометровий здоровань, засперечалися, чи зможу я підняти гирю, яка стояла на подвір`ї. Дізнавшись про ціль суперечки, довелося підняти 10 раз, щоб домогосподар виграв бутель самогону". Свого часу брати Карповичі, самостійно змайструвавши тренажери, займалися ще й культуризмом.
Василь почав бігати стаєрські дистанції з 1979 року. "Я Івана зразу не міг обігнати, - посміхаючись каже він. - Разом ми бігали тільки 30 кілометрів, не більше. Починав у Розумовського, потім познаймився з Мар`янчиковим і Волчком. Одним із перших офіційних, став пробіг від пам`ятника Прометея на Аульський плацдарм. Я в той час уже очолював клуб любителів бігу "Фортуна" і виступав в складі команди Дзержинки".
70-річному Василю Васильовичу подобається цей змагальний дух. Його так затягло, що не може зупинитися навіть зараз. "Мені подобається той ритм життя, який був присутнім як в молодості, так і зараз, - розмірковує він. - Жив на квартирі, після роботи на заводі бігав, потім мчався кожного вечора на заняття в технікум. Та одного разу мій тренер і товариш Леонід Волчок запропонував змінити процес тренувань. І у мене пішли результати вверх. Якось Микола Мар`янчиков сказав, що я 10 і 20 кілометрів бігаю добре, а от в марафоні слабак. І я пообіцяв, що одного разу він побачить тільки мою спину на дистанції". І таке сталося в 1992 році на марафоні "Білі ночі" в Санкт-Петербурзі. "Приїхавши в Північну Пальміру вранці, ми зареєструвалися, а стартувати повинні були в 23:00, - згадує Василь. - У нас виникла проблема з розселенням, ніде не могли знайти вільних місць в готелях. Нам порадили поїхати в річпорт. Але і там не знайшли. Тоді один чоловік підказав поїхати аж до Фінської затоки. Поки знайшли гуртожиток, годинник показував вже 20:00. Трохи відпочили, сіли в метро і поїхали. Потрапили прямо на старт. Марафон я тоді завершив з часом 2 години 35 хвилин. А Мар`янчиков фінішував лише через 10 хвилин після мене. Я його підколов, що він за моєю спиною вовтузився коли я вже закінчив біг. Згадую, що він якось ще потім проспорив мені кросовки".
Перший свій класичний марафон - 42 км 195 м Василь (на фото) подолав в 32 роки на Московському міжнародному марафоні миру (ММММ). Після цього він просто "захворів" стаєрськими забігами. Зараз на його рахунку близько пів сотні марафонів. А ще бігав багато напівмарафонів. «Я це записую в щоденник, який веду з 1984 року. Хоча до того теж були і інші пробіги, - пояснює Василь Васильович. - Найкращий результа - 2 години 21 хвилина, який я показав в 1992 році в Армянську. Довелося бігти марафон і з Іваном. В Нікополі я його обігнав всього на пів секунди, показавши час 2 години 50 секунд".
За роки виступів на змаганнях найвищого рівня на рахунку Василя Васильовича Карповича чимало нагород. Останім став титул чемпіона світу-2024 (Гьотеборг, Швеця) серед марафонців-ветеранів (на фото крайній праворуч)
На побачення літав на "ЯК-40"
Отримавши першу зарплату на металургійному заводі, Василь по модному приодягнувся і поїхав на батьківщину. "На товкучці купив коричневе в полоску пальто, туфлі, штани кльош, а також подарунки рідним, і під Новий 1976 рік поїхав додому, - згадує співбесідник. - Вечером зі своїм колишнім однокласником ми пішли в сусіднє село на концерт. Клуб був вщерть заповнений людьми. Я примітив, що на мене постійно дивиться якась чорнява дівчина. Після концерта я з нею познайомився, провів до дому. Потім ми стали переписуватися. Частенько і зустрічалися. Сідав на "ЯК-40" і з Дніпропетровська летів до Києва, а звідти автобусом їхав в село. А 21 серпня 1977 року ми з Ніною зіграли весілля і поїхали в Дніпродзержинськ. Хоча я вже і стояв в черзі на кооперативну квартиру, та нам потрібно було десь жити до її отримання. І знову допоміг дядько Дмитро. Його знайомий погодився за 35 карбованців на місяць поселити нас у флігелі свого будинку в районі СШ № 28. Ми на початку вересня туди переїхали. Я купив металеве ліжко з панцерною сіткою, знайшов старенький гардероб на якомусь звалищі. Пізніше купили холодильник і телевізор. Опалення було таке: в грубу неофіційно вставялася форсунка і була конфорочна плитка. Туалет і вода на вулиці. Прання в тазу, купання в ночвах. Там народилася дитина. Дядько допоміг Ніні влаштуватися маляром на будівництво. Через сім років нам дали кімнату на першому поверсі малосімейного гуртожитку на вулиці Червоноармійській (нині Олексія Сокола). Там ми прожили ще сім років. В 1976 році я поступив на вечірнє відділення транспортного технікуму, куди кожного дня їздив на заняття. Нам хотіли дати квартиру на вулиці Матросова, але Ніна відмовилася. Сказала, що ще попрацює, але хоче жити на лівому березі. І мрія здійснилася 23 лютого 1988 року, коли отримали ордер на квартиру. Нам ще й пощастило. Так, як в будинку не було трикімнатних кавртир (а у нас дві доньки), нам дали чотирикімнатну. На радощах я побіг з вулиці Червоноармійської на 10 мікрорайон подивитися наше житло".
За півстоліття праці на металургійному підприємстві у Василя була непроста робота. Він пройшов шлях від помічника машиніста паровоза до начальника станції. Разом з братом чотирнадцять років назад пішов на заслужений відпочинок.
Дружина із сім`ї найкращого комбайнера СРСР
Іван одружився влітку 1985 року на своїй однокласниці Анні Скоропадській. "Аня в мене золота медалістка, з червоним дипломом закінчила політехнічний інститут. Навчаючись в школі займалася гімнастикою. Так, як росла в сімї кращого комбайнера СРСР, Героя Соціалістичної Праці, з дитинства поважала труд хліборобів, - розповідає Іван Карпович. - Літом 1985 року мою маму поклали в лікарню. Я приїхав в гості, за три дні викопав вручну соток 18 картоплі. І тоді ж запропонував Ані вийти за мене заміж. Із-за відсутності мами і Василя, весілля як такого майже не було. Ми розписалися в сільраді і поїхали до мене в Дніпродзержинськ. Добре, що двома роками раніше я отримав кооперативну квартиру в п`ятиповерхівці на вулиці Васильєва. Так що проблеми з житлом для нас не існувало. Запам`ятався курйозний випадок, який трапився з нами, коли їхали до залізничної станції. Від села до залізничної станції сім кілометрів ми їхали вночі на підводі. І скільки я не їздив раніше, то завжди не обходилося без пригод. Частіше всього підвода переверталася. Так трапилося і того разу. Наш нарядний одяг вимазався в багнюці. Добре, що поїзд трохи запізнився і ми встигли купити квитки до Києва".
Дружина Івана Карповича пропрацювала інспектором по надзору в міських електромережах до пенсійного віку. Сам він після виходу на пенсію спочатку працював в спортивному клубі "Дзержинка". Останній час виконує обов`язки тренера в боксерському клубі «РуДі».
Ще декілька років тому Іван Васильович підтягувався на турніку 160 раз. Дізнавшися про це, йому зателефонували з Києвської редакції Книги рекордів України. Та умови, які вони поставили не задовольнили Івана. "Для того, щоб представники Книги рекордів приїхали і зафіксували мій рекорд, а вони запропонували підтягнутися 200 раз, мені потрібно було їм заплатити 10 тисяч гривен. Та ще й за житло проплатити. А взамін я б отримав лише диплом", - каже Іван Васильович.
P.S."Якби зараз була змога повернути час назад, ми б майже нічого не поміняли у своєму відношенні до пройденого", - резюмували нашу бесіду ветерани Дніпровського металургійного комбінату, брати-близнюки Карповичі, Василь Васильович і Іван Васильович.
Нещодавно на "блошиному" ринку придбав цікаву документацію повязану з роботою Дніпровського металургійного комбінату (50-х - 70-х років). Серед паперів знайшов анкету Миколи Петровича Підберезного, датовану 1979 роком. Мене вона зацікавила тим, що і він, і я працювали в цеху ремонту прокатного обладнання тільки в різні роки. Хоча були знайомі особисто.
Дитинство маленького Миколки пройшло у Верхньодніпровську, де він народився 31 травня 1944 року. Після війни батько Миколи Підберезного Петро Олександрович влаштувався на Дзержинку, в цех ремонту прокатних станів (ЦРПС, а пізніше ЦРПО). Син, закінчивши семирічку, вирішив вступати до металургійного технікуму. Вибрав батьківську спеціальність – обладнання металургійних заводів. Будучи першокурсником, під час виробничої практики у 1959 році Микола вперше прийшов у цех ремонту прокатних станів, де його батько працював старшим майстром. І з того часу щороку літня практика – у ЦРПО. Технікум Микола Підберезний закінчив з відзнакою, і вже з 1963 року працював машиністом центральної мастильної установки цеху прокатки періодичних профілів. Звідти пішов на армійську службу, туди й повернувся. Після трирічної роботи слюсарем, бригадиром слюсарів на ТЗС він очолював техбюро, потім конструкторське бюро новопрокатного цеху. Був ефективним на посаді механіка цеху. Наступна посада сама собою випливала із попередньої. М.П.Підберезного призначили заступником головного механіка з прокатних цехів. На цей час без відриву від виробництва він закінчив інститут за спеціальністю "Механічне обладнання заводів чорної металургії". Пізніше Миколі Петровичу запропонували очолити новопрокатний цех – найбільший із прокатних цехів Дзержинки. Потім слідує нове призначення – заступником головного інженера з капітальних ремонтів та реконструкції. То був час, коли демонтували шосту доменну піч, на якій у 50-ті роки переробляли уранові руди і яка весь цей час загрожувала екології.
Коли Дзержинку очолив найдосвідченіший металург країни Костянтин Григорович Носов, Микола Підберезний працював головним механіком, начальником виробничого відділу, головним інженером комбінату.
Микола Петрович Поберезний двічі очолював комбінат: з 1986 по 1987 та з 1995 по 1997 рік. Вже керівником високого рангу, він здобув другу освіту за спеціальністю "обробка металів тиском". У 1994 році М.Підберезному присвоєно науковий ступінь кандидата технічних наук. Він є лауреатом Державної премії. Заслужений працівник у промисловості України. Пішов з життя Микола Петрович 19 травня 2016 року.
