В музеї історії міста Дніпродзержинська відбулася дискусійна зустріч, на якій були розглянуті питання подальшої долі пам'ятників комуністичного тоталітаризму, які були демонтовані, та про те, що будувати на їх місцях. Свої думки висловили присутні архітектори, художники, держслужбовці, архівісти, вчителі шкіл, громадські активісти, студенти, наукові працівники вузів міста.
"На сьогодні постала проблема обговорити, які пам'ятки повинні бути в місті, що будувати на місцях знесених, - говорить директор музею Наталія Буланова. - Може це буде якась монументальна пластика в європейському дусі, чи пам'ятки, пов'язані з козаччиною, чи будувати на тих місцях фонтани. Але не можна залишати площі і вулиці нашого міста в такому стані. Хотілося щоб залучалися до роботи в комісіях, насамперед фахівці. Тому що сьогодні окремі громадяни вже ставлять питання навіть про демонтаж пам'ятника Прометею. Хоча згідно закону він не підлягає знесенню і декомунізації. Тим більше, він символ нашого міста. Крім того це братська могила загиблих під час громадянської і Великої Вітчизняної воєн. А таблички, які є на могилах не можна знімати по закону. Меморіальні дошки Л.І.Брежнєву теж були демонтовані незаконно, оскільки вони просто відтворювали історичні події і не підпадають під дію Закону про декомунізацію.
Хотілось би почути думку архітекторів. Оскільки пам'ятник Дзержинському був потужною вертикаллю, яка тримала всю площу в єдиному цілому. Сьогодні ця площа немає свого вигляду. Що там робити далі? Тим паче, що сьогодні це вже не площа Дзержинського, а Калнишевського. Можливо там потрібно встановити пам'ятник засновникам Кам'янського, чи фонтан побудувати. Тому ми сьогодні і зібралися тут для того, щоб можна було простіше і фаховіше вирішити питання монументального розвитку нашого міста. А те що зробили на колишній площі Леніна, то це взагалі не підлягає жодній критиці. Виявляється, що у місті можна будувати просто так пам'ятники, без обговорення на містобудівній раді, без оголошення конкурсу. Я шаную тих людей, які поставили пам'ятний знак загиблим воїнам в АТО. Але це може бути лише як тимчасова споруда. В подальшому робити не спонтанно, а колегіально. І будувати не знак, а монумент. Та річ, яка поставлена на майдані Героїв є антихудожньою, не естетичною. Тому ми повинні визначитися які потрібно встановлювати пам'ятник в майбутньому. І не тільки на місцях демонтованих.
Пам'ятник Леніна, який був демонтований два роки тому, ми включили до Національного музейного фонду України. Це науково-допоміжний фонд. Пам'ятник ми зберігаємо, як музейний експонат. Він має обліковий номер і відкритого доступу до нього немає. Ми можемо його виставити на примузейній території і показувати в контексті подій, які відбувалися в нашому місті під час революційних подій в країні. На сьогдні для мене є невизначена доля пам'ятників Дзержинського і Леніна, якого привезли з соцміста. До речі, вже були спроби пограбування його з території музею. Ми визвали поліцію, яка розбирається з ситуацією. Якщо розвивати музей далі, на примузейній території, то потрібно робити концепцію цього музею, тематико-експозиційний план, робити благоустрій, думати чим можна ще доповнити ці експонати, для того щоб вони запрацювали, допомогли людям зрозуміти, чому демонтували ці пам'ятники.
У мене таке прохання до всіх мешканців міст, щоб обговорювали, зверталися з якимись запитами. Ці пам'ятки історії не можна знищити просто так. Або їх віддати до Дніпропетровського музею, де на території Діївки створюється музей тоталітаризму. Або виділити в нашому місті ділянку землі де всі зняті пам'ятники представити достойно, і подумати, в якому історичному контексті вони будуть експонуватися".
Те що демонтувати пам'ятники тоталітарної епохи було потрібно не підлягає сумніву, оскільки це було зроблено згідно закону про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки. Це потрібно було робити ще після того, як Україна стала незалежною державою.
Своїм баченням подальшої долі демонтованих пам'ятників, і тих, які ще залишилися, поділився доктор історичних нук, професор ДГТУ Констянтин Богомаз. "Я категорично проти зноса бюста Брежнєва. Але потрібно на ньому зробить табличку, в якій розказати, що доброго і що негативного зроблено Леонідом Іллічем. І за демонтаж кожної історичної пам'ятки встановити персональну відповідальність того, хто це має робити. Тому що перегиби в цих справах залишаються, що зараз, що 50 років тому. Але все кладеться на політизацію сьогодення. Деякі керівники просто хочуть відрапортувати, що вони вже зробили. А чи буде від цього користь майбутнім поколінням?", - резюмував він свій виступ.
Вчителька історії СШ № 23 розповіла, що днями із стіни школи зняли меморіальну табличку піонеру-герою Жені Закруткіну. "Це порушення закону. Ви можете звертатися в поліцію", - відповіла Н.Буланова.
"Меморіальні дошки Л.І.Брежнєву повернути на місця. А експозицію демонтовааних пам'ятників назвати "Музей поодиноких пам'яток декомунізації" - запропонувала працівник державного архіву міста Римма Занько.
Дуже емоційним був виступ журналіста, колишнього працівника газети "Дзержинець" Анатолія Сухого. Лейтмотивом стало ставлення жителів до постаті Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Ілліча Брежнєва. "Мій дядько цілу ніч вив над цинковим гробом свого сина, який загинув у Афганістані. А потім КДБ прохало хоронити вночі, щоб мало хто знав про цю смерть. Якби в вашу сім'ю прислали цинковий гроб замість повернення живим сина або дочки, ви б любили того через кого це сталося? Запитайте батьків тих хлопців, які загинули на чужій землі Афганістана, чи потрібно залишати бюст Генсека, який прийняв рішення їх туди відправити. Заради чого їх було вбито? У мене є рідні, є знайомі, які хочуть, щоб бюст Брежнєва залишився. Але жоден з них не похоронив своїх синів, вбитих на чужині. Вони не знають цього горя. Тому пропоную інтелігентно зняти бюст і поставити, наприклад, біля музею. Можливо і я колись приведу туди свого внука і розповім хто це такий".
За наслідками дискусії до депутатського корпусу і міського голови було прийнято звернення до міської влади.
РЕЗОЛЮЦІЯ
1. Розробити програму створення монументальної пластики на території міста.
2. Провести конкурс на проект пам'ятника на Майдані Героїв.
3. Доповнити територію музею під відкритим небом пам'ятками тоталітарної доби (але дуже відбірково).
4. Повернути меморіальну дошку Жені Закрутова в СШ № 23.
5. Повернути меморіальні дошки, присвячені Л.Брежнєву, на будинок де він жив та на ДДТУ.
Текст: Віктор КУЛЕНКО.
На первой фотографии мы видим первомайскую демонстрацию, которая проходит по пересечению площади Дзержинского и улицы Сыровца. Судя по тому, что на дальнем плане в левом углу еще нет ДПП (Дома политпросвещения - ныне Дома детского творчества), а видны неказистые одноэтажные домики, фото сделано не позже 1978 года. Этот снимок, как и остальные, предоставил О.Н.Мороз.
На втором и третьем снимках строительство КПЗ (Клуб "Пламенные зори"), а также его внешний вид после открытия. Это молодежное кафе студенты Днепродзержинского индустриального института имени Михаила Арсеничева помогали возводить методом народной стройки.
Виктор КУЛЕНКО.
Після перейменування, площа Дзержинського в Дніпродзержинську стала носити ім`я Калнишевського. Хто ж він такий Петро Іванович Калнишевський?
Петро Калнишевський - останній кошовий отаман Запорозької Січі
Сьогодні в історії України Петро Іванович Калнишевський вважається видатною історичною постаттю. Але так було не завжди. Пам'ять про останнього кошового отамана Запорозької Січі стала відроджуватися лише в 1980-х роках за часів перебудови, коли знято було заборону на дослідження окремих сторінок в історії козацтва.
Останній кошовий отаман Петро Калнишевський прожив 112 років (1690-1803), рубежі трьох століть - XVII, XVIII і XIX пройшли через його долю. Цей міцний тілом та духом чоловік провів останні 27 років в ув’язненні на Соловках. При чому перші 16 років - в одиночній кам’яній камері. Проте достовірні дані, підтверджені архівними документами про його діяльність, відомі лише за час його перебування в останній Запорозькій Січі, яка звалася Підпільненською або Новою й існувала в 1734-1775 роках. Цей період біографії Калнишевського став відомим передусім завдяки унікальному архіву Коша Запорозької Січі, що чудом зберігся до нашого часу. Період 25-річного перебування Петра Калнишевського в ув'язненні в Соловецькому монастирі, де він і закінчив своє життя, відбито в документах архівного фонду архангельського губернатора та інших архівів.
Батьки Петра Калнишевського, очевидно, прийшли на Сумщину з правобережної України у 1620-30 рр. 17 ст. Про ранній період його життя знаємо тільки легенди та усні перекази. Впевнено можна сказати, що народився Петро в 1691 році у селі Пустовійтівка біля міста Ромни. У зрілі вже роки Петро Калнишевський побудував у рідному селі церкву. В документах, пов'язаних із її будівництвом, фіксується місце народження Калнишевського та ім'я його батьків: мати Агафія, батько - Іван. У нього були двоє братів (Петро найстарший у сім’ї). Відомо, що одного з його братів звали Степаном.
Ім'я Петра Калнишевського виринає в документах архіву Коша Запорозької Січі з початку 50-х років XVIII ст., коли він займає вищі старшинські посади. Спочатку був військовим осавулом, котрий відповідає за стан і організацію війська, потім - військовим суддею, тобто третьою особою після кошового отамана, яка входить до складу Коша (запорозького уряду). З 1762 р. - він короткий час був кошовим. І, нарешті, в 1764-1775 роки Калнишевський - беззмінний кошовий отаман. Він керує Запорозькою Січчю упродовж десятиліття, що передувало катастрофі - остаточному знищенню російським царизмом Запорозької Січі. Як військовий діяч Петро Калнишевський брав активну участь у російсько-турецьких війнах 1735-1739 і 1768-1774 роках, відзначився разом з запорожцями при взятті Очакова, Кінбурна, Бахчисараю, Хаджибею та ін.
Заслуги Петра Калнишевського перед Україною неоціненні. За час керівництва Січчю, він створив на її землях потужну сільськогосподарську економіку, зберіг для України вихід до Чорного моря, сприяючи поширенню української економічної присутності у запорозьких степах та перешкоджаючи реалізації колонізаційних планів Росії. За 10 років кошового отаманства Калнишевського з’явилося на Запоріжжі 45 нових сіл, 4 000 хуторів земельників, у яких до 1775 року було населення близько 55 тисяч чоловік.
Він запроваджував хліборобство, нові форми господарювання, земельники. Це якщо порівняти з сучасністю, очевидно, що це були такі фермерські господарства, і там розвивалося не тільки хліборобство, а й тваринництво, і інші види господарської діяльності. Діяльність кошового залишилась навіки уславленою у приказці: "Як був кошовим Лантух, то не було хліба й для мух, а як став кошовим Калниш, то лежав на столі цілий книш".
Територія Підпільненської або Нової Запорозької Січі називалася "Вольності Війська Запорозького" і займала великий простір на південь від річок Тясмина та Орелі в межах сучасних Запорізької, Дніпропетровської, Донецької, Кіровоградської, Луганської, Херсонської та Миколаївської областей.
А ще кошовий отаман приділяв велику увагу розвитку культури та духовності. Його коштом було споруджено понад 30 православних храмів, зокрема, церкви у Лохвиці, у Межигірському монастирі, у Ромнах, у його зимівнику (нині село Петриківка). В роки його перебування кошовим отаманом Кіш фінансував будівництво Троїцького собору в Самарі (тепер Новомосковськ) та в селах Поорілля (Могилів, Бабайківка, Личківка, Гупалівка та ін.). При монастирях та церквах діяли школи та шпиталі для знедолених. Троїцькому собору Калнишевський подарував величне Євангеліє півметра висотою, 32 см шириною, і воно на той час коштувало 600 карбованців золотом. Зараз це Євангеліє знаходиться у Роменському краєзнавчому музеї.
За запровадження незалежної економічної політики та обстоювання засад української автономії цариця Катерина II ліквідувала Запорозьку Січ у червні 1775 року. Самого Калнишевського і декількох представників козацької старшини було заарештовано, а їхнє майно конфісковано. Петро Іванович Калнишевський указом імператриці Катерини ІІ, даним 10 червня 1776 року за № 1419, був спроваджений на заслання для постійного проживання в Соловецький монастир. Припровадили його секунд-майор першого московського піхотного полку Александр Пузиревський, унтер-офіцер і п'ять рядових. Везли його через Москву інкогніто, ніде не згадуючи вголос імені. Кортеж складався з 9 підвід: на трьох конвой з арештантом, на решті – майно. В Архангельськ прибули 11 липня, де губернатор Головцин частково замінив конвой. За переказами, арештант був середнього зросту, але широкоплечий і здоровий, але скоро постарів і схуд. На Соловках він перебував 25 років одноосібно в темниці, але гордо переносив жахливі умови перебування, жодного разу не звернувшись за помилуванням.
Російський діяч Колчин описує, в яких умовах там міг перебувати в’язень. “Житло в’язня має форму лежачого зрізаного конуса з цегли завдовжки чотири аршини, заввишки з сажень. Стіни вогкі, запліснявілі, повітря затхле, задушливе. У вузькому кінці камери є маленьке віконце, вершків шість в квадраті. Промінь світла, немов крадькома, через три рами і двоє ґрат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна тільки в найсвітліші дні, та й то з великим напруженням зору. Якщо в’язень намагався подивитися крізь вікно на світ Божий, то бачив, що одне кладовище прямо перед вікном”.
Є свідчення, що в’язня не відпускали з цієї камери навіть за природною потребою. Лише один-два рази на рік у Великий піст та в Успенський піст його під конвоєм водили до церкви говіти, і при цьому конвоїри застерігали людей, котрі намагалися до нього заговорити, що з цим чоловіком не можна розмовляти. Є й такі свідчення, що там в’язня заїдали пацюки, нападали цілими юрбами на нього. Він не мав, чим відбитися. А для того, щоб дати палицю, посилали клопотання аж до Петербурга.
Лише після амністії нового імператора Олександра I у 1801 році, він вийшов на волю немічним старцем і останні 2 роки свого страдницького життя прожив серед ченців цього ж монастиря. 2008 року Помісний Собор УПЦ КП благословив приєднання праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) до лику святих. Пам'ять праведного Петра Багатостраждального відзначають 14 жовтня в день Покрови Пресвятої Богородиці, покровительки козацтва.
Як Петро Калнишевський потрапив на Січ
Про те, як Петро Калнишевський восьмирічним хлопчиком потрапив на Січ, існує легенда, яка була записана у 1969 році:
"Восьмирічний Петрик, син козацької вдови Агафії, пас худобу за селом, коли побачив невеличкий кінний загін запорожців. Дехто з них смалив люльки. До одного з них звернувся хлопчак з проханням дати і йому спробувати козацької люльки. Це розважило запорожців, вони зупинилися й почастували пастушка "носогрійкою".
— А куди ж ви йдете? — той до них. — На Січ, хлопче!
— Так візьміть же й мене з собою!
— Ну, коли ти вже й люльку козацьку смалиш, то сідай ззаду,— дозволив сотник, той, що "носогрійку" йому позичив.
— Ти, видать, хлопець бідовий, будеш мені джурою. Петрика двічі просити не довелося — він відразу вихопився на коня.
— А батько ж що скаже? — спитав сотник.
— А нема в мене батька, — похнюпився Петрусь.— Загинув.
— Ну то будеш мені й за сина.
І подалися вони туди, де "Луг — батько, а Січ — мати", і побрела череда в село сама, вже без пастуха..."
Цікаві факти
* Петро Калнишевський визнаний видатною історичною особою, входить до числа 100 найбільш відомих в світі українців.
* Постать Петра Калнишевського є однією з головних у системі образів історичного роману "Журавлиний крик" сучасного письменника Романа Іваничука.
* Його людські якості добре розуміли запорожці, 10 разів поспіль обираючи кошовим отаманом.
* Коли Калнишевський був випущений з камери, то на тих радощах, якщо це можна назвати радістю, він для місцевого монастиря придбав Євангеліє, котре коштувало 2 435 рублів, воно важило десь біля 40 кг.
* В 1773 році йому було присвоєно звання генерал-лейтенанта російської армії.
* У 1991 році при в'їзді до міста Ромни, на місці, де до 1908 року знаходилася Покровська церква, йому встановлено пам'ятник.
* 28 червня 2004 року було встановлено пам'ятник Петру Калнишевському на території Соловецького монастиря.
* 10 лютого 2009 року відділу прикордонної служби Сумського прикордонного загону «Шалигіне» присвоєно ім'я Петра Калнишевського.
* 24 жовтня 2012 року пам'ятник Петру Калнишевському відкрили на Сумщині.
* 29 березня 2012 року Національним банком України введена до обігу срібна пам'ятна монета номіналом 10 гривень. Монета належить до серії "Герої козацької доби".
* 23 грудня 2014 року Українська Православна Церква Московського патріархату приєднала до лику святих Петра Калнишевського.
* 19 лютого 2016 року одна з вулиць Житомира названа ім'ям Петра Калнишевського.
Пам`ятник Калнишевському в центрі Недригайлова Сумської області. Фото В.Рєзніченка.
Підготував Віктор КУЛЕНКО
Джерело:
referatua.org.ua
radiosvoboda.org
litsa.com.ua
Фото Вікіпедія
Очередная порция фотографий Днепродзержинска 70-х годов прошлого века. На снимках, предоставленных О.Н.Морозом, изображены СШ № 31, автовокзал № 1 и Базарный спуск, упирающийся в старую проходную Днепровского металлургического завода им.Ф.Э.Дзержинского.
Виктор КУЛЕНКО.
В ФОТОГАЛЕРЕЕ сайта появились две фотографии, предоставленные О.Н.Морозом. На одной мы видим Днепродзержинский Дворец тенниса, открытый 5 декабря 1973 года. На второй - трамвайная остановка "Гостиница "Заря". На линии 510-й трамвай маршрута № 1.
Текст: Виктор КУЛЕНКО.