Переименование городов и улиц сейчас у всех на слуху. А как происходили довоенные смены названий, в результате чего мы имеем сегодняшние названия? Давайте обратимся к переименованию на примере города Днепродзержинска, задолго до этого названного Каменским. Об этом корреспондент «Зори» попросил рассказать днепродзержинского писателя и краеведа, члена городской топонимической комиссии Александра Слоневского, давно исследующего этот вопрос.
— Александр Юльевич, с чем же было связано переименование Каменского в Днепродзержинск?
— В 1936 году решением Центрального Исполнительного Комитета СССР город Каменское получил новое имя — Днепродзержинск. Полностью текст постановления звучал так: «Удовлетворить просьбу днепропетровских и украинских организаций и переименовать город Каменское Днепропетровской области УССР в город Днепродзержинск. Председатель ЦИК Союза ССР М. Калинин. Секретарь И. Акулов. Москва. Кремль. 1 февраля 1936 года». Никаких мотивов переименования со стороны днепропетровских и украинских организаций в постановлении не указано, как нет и названия самих этих организаций.
— Люди, знакомые с краеведением, скажут, что переименование Каменского произошло в связи с личным вкладом Дзержинского в пуск Днепровского завода в 1925 году…
— Вклад Железного Феликса в пуск Каменского завода вызывает массу возражений и является, по сути, мифотворческим. После окончания Гражданской войны Днепровский завод находился на так называемой консервации. Но в 1925 году ситуация изменилась: стране вновь понадобился металл. В результате в апреле 1925-го завод в Каменском из числа законсервированных предприятий перешёл в разряд действующих. Роль Дзержинского состояла в том, что он на посту председателя Совнархоза курировал металлургическую отрасль. Пуск этих фабрик явился следствием изменения экономической обстановки в стране, подкреплённой готовностью коллективов к работе, но не результатом особого отношения Дзержинского к металлургическому колоссу на берегах Днепра.
— Что же послужило толчком к переименованию?
— 4 января 1936 года состоялось заседание бюро Днепропетровского обкома партии, на котором присутствовали 15 членов и кандидатов бюро обкома, членов и кандидатов обкома. Пунктом №17 повестки дня стоял вопрос «О переименовании города Каменского». Докладывал первый секретарь обкома Мендель Хатаевич, в прениях выступили заместитель председателя облисполкома Броун, а также председатель облисполкома Гаврилов. Постановили: «Имея в виду, что нынешнее название города Запорожье-Каменское устарело, что в области существует отдельно город Запорожье, а также имеется ещё один Каменской район (называемый Каменским-на-Днепре), в связи с чем создаётся большая путаница с рассылкой материалов, и даже рабочие самого города Каменское зачастую не знают точного названия своего города, — войти в ЦК ВКП(б) и ЦК КП(б)У с ходатайством о переименовании города Каменского в Днепродзержинск».
— А как вы прокомментируете постановление обкома?
— Разберем аргументы. Первый. «Название города устарело». Во всём цивилизованном мире чем старше, чем древнее город, тем больше ему почёта и уважения. Но, как говаривал Владимир Маяковский, «у советских собственная гордость». Как известно, первое письменное упоминание о Каменском относится к 1750 году. Следуя логике постановления, кандидатурами, далеко опережающими Каменское в очереди на переименование, должны быть в Украине Киев, Чернигов, Переяслав. Не говоря уже о советских древнейших городах Ереване, Бухаре, Самарканде или же о Риме, Афинах или Карфагене. Этим безнадёжно устаревшим населённым пунктам просто повезло, что они находились вне юрисдикции Днепропетровского обкома партии. «В области существует отдельно город Запорожье, а также имеется ещё один Каменской район (называемый Каменским-на-Днепре), в связи с чем создаётся большая путаница с рассылкой материалов». Официальным названием города являлось Каменское, а не Запорожье-Каменское, о чём свидетельствует хотя бы текст постановления ЦИК; областной район назывался Каменским-на-Днепре, а не Каменским. И вместо того, чтобы устранять путаницу с рассылкой материалов путём усовершенствования работы бюрократического аппарата, решили лишить город Каменское его исторических корней, путём переименования в Днепродзержинск. «Рабочие самого города Каменское зачастую не знают точного названия своего города». Вот она, подоплёка переименования: рабочие не знают названия города, в котором живут! Конечно, надо менять!
— Так в чём же причина переименования?
— Подоплёкой явилась личная инициатива секретаря обкома Хатаевича, который решил не отставать от веяний времени и, по примеру других регионов, иметь у себя в области ещё один город, названный в честь большевистского вождя первой величины.
— Тогда почему же Днепродзержинск?
— Областное партийное начальство не слишком утруждало себя поисками оригинального названия для замены устаревшего. По аналогии с Днепропетровском город Каменское решили назвать Днепродзержинском. Заслуживает внимания, что на заседании бюро обкома — судьбоносного для Каменского — местную парторганизацию никто не представлял, а ведь секретарь горкома Лысов был членом обкома партии. Партийные, советские, профсоюзные органы Каменского, как и его жители, были просто поставлены перед фактом: с 1 февраля 1936 года ваш город называется Днепродзержинск.
— Как отреагировали городские власти на постановление ЦИК СССР?
— В день выхода постановления состоялось заседание бюро городского парткомитета. Был заслушан вопрос «О переименовании г. Каменское в г. Днепродзержинск». Постановили: - созвать 5 февраля объединённый пленум горкома, горсовета и горпрофсовета в театре имени Хатаевича по вопросам, связанным с переименованием города, пригласить на заседание Хатаевича и Гаврилова; - на всех предприятиях города, школах, клубах и в сельских местностях 2 и 3 февраля провести митинги в связи с переименованием города; - провести собрания секций горсовета, депутатских групп и уличных комитетов с постановкой вопроса о переименовании города; - создать комиссию для проработки всех практических вопросов, связанных с переименованием города».
— Какие ещё проводились собрания или мероприятия?
— 7 февраля 1936 года состоялось ещё одно заседание в горкоме партии. Повестка дня того пятничного собрания включала 53 вопроса (!). 46-й вопрос повестки дня звучал так: «О подготовке к десятилетию со дня смерти Дзержинского». Как видим, только тут всплывает оловянный юбилей со дня упокоения Железного Феликса. На повестку дня также вынесли вопрос «О практических задачах, связанных с переименованием города».
— Как же возник миф о переименовании города «по многочисленным просьбам трудящихся»?
— Давайте вернёмся к судьбам застрельщиков переименования Каменского в Днепродзержинск, присутствовавших 4 января 1936 года на заседании бюро Днепропетровского обкома партии. Из пятнадцати членов и кандидатов в члены бюро обкома и членов и кандидатов обкома десять человек оказались контрреволюционерами и врагами народа. Кстати говоря, первые лица вновь названного Днепродзержинска, претворяющие в жизнь решения партии и правительства по переименованию Каменского, впоследствии были также изобличены как враги народа и расстреляны. Это Семён Лысов — секретарь горкома партии, Михаил Рафаилов — секретарь заводского райкома партии, Соломон Фертман — председатель горисполкома. Именно поэтому в официальных публикациях информацию о застрельщиках переименования города предпочитали умалчивать. Поэтому и пользовались обтекаемой универсальной формулировкой: «по многочисленным просьбам трудящихся». Последующие поколения советских исследователей уже переписывали этот штамп под копирку, не задаваясь излишним вопросом: а так ли оно было на самом деле?
Источник: http://zorya.org.ua/glavnoe/kak-kamenskoe-pereimenovali-v-dneprodzerzhinsk-27878.html
В здоровом теле городской бюрократии присутствуют несколько чужеродных элементов, которые неизвестно как в него проникли. И никто не знает, то ли это атавизмы «прекрасного далека», то ли посланцы из будущего, заброшенные к нам для подготовки грядущего преобразования общества.
Они проявляют инициативу, не ожидая руководящего указания из вышестоящих кабинетов, при этом умеют работать, берут ответственность на себя и не боятся окружать себя умными и знающими людьми. Вокруг них клубится интеллектуальное облако притяжения, которое манит неравнодушных людей, мечтателей, генераторов идей, способных не только фантазировать, но и воплощать в жизнь выдвинутые концепции.
Девять лет назад в кабинете Татьяны Герасюты, директора Центральной библиотеки им. Т. Шевченко, состоялась беседа, положившая начало организации краеведческого товарищества «Каменское-Днепродзержинск». В актив будущего начинания можно было записать возрастающий интерес общества к своей истории, наличие в городе носителей уникальных знаний, свидетелей ушедших событий, а также энтузиастов-исследователей, занимающихся любимым делом по призванию, в любое время дня и ночи. Кроме того, «краеведческая ниша», по сути, пустовала - городские исторические учреждения, работающие по собственным планам и направлениям, оставляли широкий простор для неформального изучения жизни и нравов нашей малой родины. В пассив задуманного предприятия немедленно закралась пораженческая мысль: хватит ли у краеведов достойных тем для докладов? Не зачахнет ли детище после двух-трех месяцев работы?
Инкубационный период длился около двух лет. В декабре 2008 года состоялось учредительное собрание краеведческого общества, принявшего название «Каменское-Днепродзержинск» и единогласно избравшего своим предводителем Татьяну Герасюту. Ядром нового образования стали люди, исповедующие различные политические взгляды, но объединенные любовью к истории родного города: И. Подзерко, Н. Цыганок, Л. Глок, Л. Алексеевская, О. Таланкина, Ю. Пытель, Р. Занько, А. Слоневский, сотрудники краеведческого отдела центральной библиотеки.
Общество заработало сразу продуктивно и интересно, будто только и ждало своего часа. Впрочем, градус дискуссий иногда становился столь высоким, что Татьяна Ивановна, как опытный рефери, деликатно разводила задиристых экспертов местной истории по красному и желто-синему углам краеведческого ринга.
Время показало, что страхи по поводу недостатка тем и оригинальных докладов оказались сильно преувеличенными. Город Каменское-Днепродзержинск непрерывно раскрывал перед исследователями новые глубины и горизонты своей истории. И однажды выяснилось, что существует конкуренция между авторами, кто из них будет представлять доклад на очередном заседании.Татьяна Ивановна предложила проводить дополнительные встречи. Так, в июле 2015 года, когда во всех учреждениях царил мертвый сезон, краеведческое общество провело три полноценных заседания. Если обратиться к статистике, то за 7 лет и 3 месяца жизни объединения проведено 95 заседаний, в том числе 18 выездных, на которых присутствовали более четырех тысяч слушателей, презентовано 14 книг, сделано более 70 докладов и несчетное количество сообщений.
Гостями заседаний стали православные и католические священники, архитекторы, музыканты, производственники, преподаватели различных форм обучения, студенты. Но суть не в перечне именитых гостей, а в количестве и качестве исследований и докладов, которые продвигают вперед наши знания о родном городе и, соответственно, краеведческую науку.
Об этом на одном из наших заседаний говорил доцент кафедры истории Днепропетровского национального горного института, кандидат исторических наук Игорь Кочергин. Его коллеги по областной организации «Ріднокрай» - заведующая краеведческим отделением областной библиотеки Ирина Голуб и выдающийся краевед Николай Чабан - единодушно отмечали высокий уровень общества«Каменское-Днепродзержинск»: новизну работ, дискуссий, добротность изданных книг. По сути, в области можно назвать лишь две такие состоявшиеся краеведческие организации - в Днепропетровске и Днепродзержинске. Хотя, конечно, нам еще многому стоит поучиться у «старших братьев по разуму», позавидовать отношению светил академической науки Днепропетровска к проблемам краеведения вообще и работе краеведческого общества в частности.
После выхода в свет Указа президента о раскрытии архивов СБУ Татьяна Герасюта стала писать письма в областное управление Службы безопасности с просьбой дать возможность нашим краеведам работать с засекреченными доселе делами. Результаты работы превзошли все ожидания.
На ближайшую V Всеукраинскую краеведческую конференцию, которая состоится 25 марта в Национальном горном университете под эгидой Министерства образования и науки Украины, института гуманитарных проблем им. П. Тронько и ряда других солидных организаций, краеведческое общество «Каменское-Днепродзержинск» делегирует сразу трех представителей. Они обнародуют доклады по тематике конференции «Новодосліджені сторінки історії Придніпров’я та проблема увічнення імен та подій». И это станет еще одним подтверждением уровня исследовательских работ краеведческого общества, возглавляемого Татьяной Ивановной Герасютой.
В заключение, предвидя каверзный вопрос, по какому поводу поются такие дифирамбы и нет ли здесь признаков коррупции, отвечаю. В эти дни Татьяна Ивановна Герасюта отмечает замечательный юбилей. И, как поется в песне, «давайте говорить друг другу комплименты»! Тем более, абсолютно искренние, идущие от большого уважения к заслугам именинницы и ее светлой, неординарной, нетипичной личности.
Текст: Александр Слоневский по поручению членов краеведческого общества «Каменское-Днепродзержинск»
Источник http://sobitie.com.ua
Поповнення колекції сайту фотографіями міста Дніпродзержинська радянських часів продовжується. Цього разу Олег Миколайович Мороз представив знімки 70-х років, на яких зображені кафе "Зустріч", що було поруч з залізничним вокзалом, а також стелу на плотині Дніпродзержинської ГЕС.
Віктор КУЛЕНКО.
Відбулося чергове засідання краєзначого клубу "Кам'янське-Дніпродзержинськ". Цього разу темою стали розповіді Любові Алексієвської, Олександра Слонєвського, Анатолія Жежера про міських художнків старшого покоління.
"У народі кажуть: якщо людина талановита, то вона талановита в усьому, - говорить Любов Алексієвська. - А мені хочеться перенести цю думку на місто. Я не знаю, чи існує бодай одна галузь людської діяльності, у якій би не проявили себе наші земляки. Підготовлений і виданий мною минулого року краєзнавчий енциклопедичний довідник «Кам’янське-Дніпродзержинськ від «А» до «Я» не зміг умістити в собі всіх достойних імен. Несправедливо були не те що забуті, а якось «не дійшли руки» до художників старшого покоління. Тих, що плідно творили в до- і повоєнні роки, складний і бурхливий час, який спресував у собі зміни епохи, розквіту і занепаду численних художніх стилів, шкіл, концепцій і цілих світоглядів. Вони пережили жахливу війну, на власні очі бачили стрімкі злети і падіння не тільки мистецтва, а й політичних систем, держав, моралі. На їхню долю випали неабиякі страждання. І вони не тільки зуміли вижити, стати творцями, а й змогли розгледіти і розвинути художній талант у молодих художниках, які через роки стали справжніми майстрами.
Хто не знає відомих заслужених художників України Анатолія Михайловича Жежера, Володимира Олександровича Жугана, багатьох інших талановитих митців, кого ми давно називаємо ветеранами. А сьогодні мова піде про їхніх учителів, художників старшого покоління. І серед них: Григорій Антонович Латунов, Георгій Моїсейович Мороз, Михайло Савелійович Осінній, Микола Федорович Косинський, Анатолій Іполітович Сайковський.
Ці художники творили в непростий час, коли крок у бік міг вважатися спробою зради чи протесту проти головної лінії партії, коли сучасники або не розуміли, або засуджували... Бути вільним у душі, аби творити у невільному середовищі – було справжнім подвигом. А втім, давайте коротко познайомимось з кожним окремо".
САЙКОВСЬКИЙ АНАТОЛІЙ ІПОЛІТОВИЧ (27.08.1934 м.Кам’янське) – талановитий архітектор-містобудівник, художник, член Національної Спілки архітекторів України, живописець,графік, журналіст. Автор багатьох містобудівних комплексів, громадських і житлових споруд, монументальних пам’ятників, споруджених у Москві, Ленінграді, Дніпропетровську, Новгороді, Могильові, Кривому Розі, Дніпродзержинську, Рибінську. Автор оригінальних творчих проектів, малюнків, живопису, акварелі, фотографій, а також численних публікацій у газетах і журналах, та виданої в Москві в 1985 році монографії про видатного скульптора і художника Г.В.Нерода.
Сайковського називають головним архітектором «безкінечного міста» Кривого Рога. У Анатолія з дитинства відзначали допитливість і мрійливість. Як і ровесники, діти війни, він рано подорослішав, але зумів зберегти на все життя дитячу безпосередність, мрійливість, захопленість, усміхненість, чуйність. Малював і цікавився образотворчим мистецтвом з раннього дитинства. До армії закінчив Київську середню художню школу ім.Т.Г.Шевченка при художньому інституті. Після служби переїхав у Ленінград для одержання вищої освіти. Архітектурну освіту здобув у Ленінградському інституті живопису, скульптури і архітектури ім.І.Рєпіна Академії мистецтв СРСР. Саме місто захопило його. Першою його великою творчою роботою став проект конференц-залу і головного вестибюля Госпіталю інвалідів вітчизняної війни в Ленінграді.
Анатолій Іполітович вивчав і пропускав крізь себе усі стилі й напрями вітчизняного і зарубіжного мистецтва, живопису і архітектури, розправляв крила і пригнічувався «спрямовуючою дією» партійно-державного керівництва. Мріяв про світлі і радісні, зручні міста. Шукав свій стиль у мистецтві. Свій життєвий досвід набував у якості архітектора в різних містах СРСР: Рибінську Ярославської області (центральна площа і плавальний басейн), Дніпропетровську (відома Набережна, центр, житлові масиви «Тополя», Західний), Новгороді (збереження і поєднання із сучасністю унікальних архітектурних раритетів). Діапазон його діяльності надзвичайно широкий, його творча палітра - яскрава і різноманітна.В його активі містобудівні комплекси масового житла, реконструкція старих і спорудження нових мікрорайонів, унікальні будівлі і споруди, паркові комплекси.
З 1976 року А.Сайковський переїхав до Дніпродзержинська, де працював начальником відділу генплану філії інститута «КиївНДІмістобудування». Він проектує і будує адміністративні будівлі «Дніпрохімбуду», другий лівобережний мікрорайон, меморіальну дошку Л.Брежнєву на при заводській площі ДМК, багато інших об’єктів.
Ескізні пропозиції Предзаводської площї 1978 рік
Пізніше його переводять до обласного центру та головним архітектором Кривого Рога, де він проживає і зараз.
Разом з архітектурною творчою діяльністю А.Сайковський багато уваги приділяє образотворчому та фотомистецтву (характерні портрети, емоційні пейзажі, колоритні акварелі). Його діяльність неодноразово відзначалася перемогами у всесоюзних конкурсах. Талант митця успадкували син Олександр та онук Едуард.
КОСИНСЬКИЙ МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ (26.06.1925 м.Кам’янське – 09.02.2009) – живописець, графік. Закінчив Дніпропетровське художнє училище (1948 р., викладач М.Панін).
Учителював. З 1957 по 2008 рік – керував студією образотворчого мистецтва Палацу культури ім.Горького у Дніпродзержинську. Учасник мистецьких виставок від 1960-х років. Персональних – у Дніпродзержинську (1996, 1999). Створив сюжетні полотна про війну, портрети, пейзажі, натюрморти у реалістичному стилі. Деякі роботи зберігаються у Музеї історії міста Дніпродзержинська.
МОРОЗ ГЕОРГІЙ МОЇСЕЙОВИЧ (30.04.1937 Дніпродзержинськ-2015 Санкт-Петербург) – український і російський радянський художник-живописець, яскравий представник реалістичного напрямку в живопису другої половини ХХ-початку ХХІ століть. Свої перші уроки малюнка і живопису одержав у Дніпродзержинській ізостудії Г.А.Латунова.
Потім учився в середній художній школі в Києві. А в 1957 р. приїхав у Ленінград, де вступив на образотворчий факультет інституту живопису, скульптури і архітектури імені І.Рєпіна. В 1963 році здобув вищу освіту у майстерні Юрія Непринцева. Дипломною роботою була картина «Колгоспні лани». Кілька років працював у Воркуті у відділенні художнього фонду РРФСР. Разом з відомими майстрами образотворчого мистецтва Ленінграда вже з 1963 року вставляв свої твори на виставках. З 1973 р. став членом Ленінградської спілки художників. Писав пейзажі, натюрморти в інтер’єрі й екстер’єрі, жанрові композиції, портрети. Любив виїжджати у творчі поїздки в Україну, а також у віддалені куточки Росії, відвідав Італію, США, Японію. Останні двадцять років життя провів у мальовничому передмісті Санкт-Петербурга Шувалові, облюбованими багатьма художниками і скульпторами.
Мав персональні виставки в Австрії, Угорщині, Японії (1980), Італії (1991-1994), США (1990). Його роботи залишилися у приватних зібраннях та в експозиціях музеїв Санкт-Петербурга, Москви, Дніпропетровська, у Франції, Японії, Сирії, Італії. Похований у Санкт-Петербурзі.
ЛАТУНОВ ГРИГОРІЙ АНТОНОВИЧ (09.10.1918–29.04.2001) – український живописець, фронтовик, член спілки художників СРСР. Народився в с.Петрівка Ворошиловградської (тепер Луганської області), на Донбасі. Малював з раннього дитинства. Після закінчення семирічки вступив до Луганського художнього училища. 1937 став студентом Київського художнього інституту, який з відзнакою закінчив лише в 1947. Його вчителями були О.Шовкуненко, І.Штільман, М.Шаронов, М.Іванов. Щасливі роки навчання були перервані війною ще в 1940, коли потрапив до діючої армії. Пройшов фінську, а згодом фронтами другої світової війни. Кулеметник Латунов мав можливість повертатись до улюбленого малювання лише під час перебування в госпіталях після поранень, де його і застала звістка про перемогу (в Чехословаччині). Повернутися до навчання судилося лише через довгих 5 років. Після інституту Григорій Антонович впевнено почав шлях до великого мистецтва: став членом Спілки художників СРСР. Дебютував на Всесоюзній художній виставці в Державній Третьяковській галереї, а через кілька днів узяв участь у престижній всесоюзній художній виставці в музеї образотворчих мистецтв імені О.Пушкіна в Москві.
Г.Латунов 1985 рік
Його роботи демонструвалися на десятках регіональних, республіканських виставках, за рубежем. Працював у галузі станкового живопису. Окрім творчості займався педагогічною і громадською діяльністю, в різні роки керував Дніпропетровською обласною художньою радою, був членом правління обласної організації Спілки художників, керував ізостудією, в якій почали свій творчий шлях чимало маститих художників. Уважний і талановитий педагог зумів пробудити талант у Георгія Мороза, Володимира Жугана, Анатолія Сайковського, Анатолія Жежера та багатьох інших.
Учень Г.Латунова, заслужений художник України ЖЕЖЕР АНАТОЛІЙ МИХАЙЛОВИЧ, розповів про своїх колег, які принесли славу Дніпродзержинську, і про тих, які були рядовими художниками. Це батько і син Солодовнікови, Михайло Савелійович Осінній, Павло Якович Віннік, які малювали плакати, лозунги, великі панно для всіх парадів, що проходили в Дніпродзержинську.
Анатолій Михайлович пригадав, як він ще підлітком зацікавився малюванням, як вперше переступив поріг ізостудії в палаці металургів, якою керував Латунов, про своє знайомство з великим майстром пензля. "Григорій Антонович був дуже інтелігентною людиною. Ніколи не говорив, що хтось з нас малює погано. Він міг сказати "ну добре", "трішечки пороби", а його найвищою оцінкою була похвала", - говорить Анатолій Жежер.
Олександр Слонєвський показав одну унікальну фотографію, яку йому подарував Борис Павлович Мельніченко. Борис Павлович працював провізором в аптеці першої лікарні. Поруч в костелі святого Миколая знаходилась майстерня художнього Фонду. Мельніченко був знайомий з усіма художниками старшого покоління. "Він мені розповідав історії з їхнього життя, - говорить О.Слонєвський. - Борис Павлович допомогав своїм друзям ліками, іноді спиртом, а вони в свою чергу дарували свої картини. Бувало таке, що картину бракували і автор хотів змити її з полотна. Але Мельніченко просив, щоб брак віддавали йому. Так назбиралося більше сотні картин, які знаходяться в його домашній кімнаті. Так от, на фотографії зображено як художник-портретист Солодовніков (зліва) і Латунов пишуть картину "Пани горять" (це 50-ті роки). В якості поміщика позував ще один художник Віннік".
Олександр Слонєвський показав знімки картин художника Адольфа Медвецького, який під час окупації в 1942-43 роках жив і працював в Оберхофені (Німеччина), і розповів про деякі з них.
Текст: Віктор КУЛЕНКО.
Днями мені передала свої фотографії Любов Алексієвська (Дубина), випускниця 1976 року Дніпродзержинської школи № 21. На дев`яти знімках об`єктив фотоапарата вихватив миті шкільного життя першого, девя'того, десятого класів. Є також фото зустрічі однокласників через п`ять років після випускного. На цій сторінці я помістив тільки дві фотографії. Всі інші знаходяться в ФОТОГАЛЕРЕЇ.
Віктор КУЛЕНКО.