В здоровом теле городской бюрократии присутствуют несколько чужеродных элементов, которые неизвестно как в него проникли. И никто не знает, то ли это атавизмы «прекрасного далека», то ли посланцы из будущего, заброшенные к нам для подготовки грядущего преобразования общества.
Они проявляют инициативу, не ожидая руководящего указания из вышестоящих кабинетов, при этом умеют работать, берут ответственность на себя и не боятся окружать себя умными и знающими людьми. Вокруг них клубится интеллектуальное облако притяжения, которое манит неравнодушных людей, мечтателей, генераторов идей, способных не только фантазировать, но и воплощать в жизнь выдвинутые концепции.
Девять лет назад в кабинете Татьяны Герасюты, директора Центральной библиотеки им. Т. Шевченко, состоялась беседа, положившая начало организации краеведческого товарищества «Каменское-Днепродзержинск». В актив будущего начинания можно было записать возрастающий интерес общества к своей истории, наличие в городе носителей уникальных знаний, свидетелей ушедших событий, а также энтузиастов-исследователей, занимающихся любимым делом по призванию, в любое время дня и ночи. Кроме того, «краеведческая ниша», по сути, пустовала - городские исторические учреждения, работающие по собственным планам и направлениям, оставляли широкий простор для неформального изучения жизни и нравов нашей малой родины. В пассив задуманного предприятия немедленно закралась пораженческая мысль: хватит ли у краеведов достойных тем для докладов? Не зачахнет ли детище после двух-трех месяцев работы?
Инкубационный период длился около двух лет. В декабре 2008 года состоялось учредительное собрание краеведческого общества, принявшего название «Каменское-Днепродзержинск» и единогласно избравшего своим предводителем Татьяну Герасюту. Ядром нового образования стали люди, исповедующие различные политические взгляды, но объединенные любовью к истории родного города: И. Подзерко, Н. Цыганок, Л. Глок, Л. Алексеевская, О. Таланкина, Ю. Пытель, Р. Занько, А. Слоневский, сотрудники краеведческого отдела центральной библиотеки.
Общество заработало сразу продуктивно и интересно, будто только и ждало своего часа. Впрочем, градус дискуссий иногда становился столь высоким, что Татьяна Ивановна, как опытный рефери, деликатно разводила задиристых экспертов местной истории по красному и желто-синему углам краеведческого ринга.
Время показало, что страхи по поводу недостатка тем и оригинальных докладов оказались сильно преувеличенными. Город Каменское-Днепродзержинск непрерывно раскрывал перед исследователями новые глубины и горизонты своей истории. И однажды выяснилось, что существует конкуренция между авторами, кто из них будет представлять доклад на очередном заседании.Татьяна Ивановна предложила проводить дополнительные встречи. Так, в июле 2015 года, когда во всех учреждениях царил мертвый сезон, краеведческое общество провело три полноценных заседания. Если обратиться к статистике, то за 7 лет и 3 месяца жизни объединения проведено 95 заседаний, в том числе 18 выездных, на которых присутствовали более четырех тысяч слушателей, презентовано 14 книг, сделано более 70 докладов и несчетное количество сообщений.
Гостями заседаний стали православные и католические священники, архитекторы, музыканты, производственники, преподаватели различных форм обучения, студенты. Но суть не в перечне именитых гостей, а в количестве и качестве исследований и докладов, которые продвигают вперед наши знания о родном городе и, соответственно, краеведческую науку.
Об этом на одном из наших заседаний говорил доцент кафедры истории Днепропетровского национального горного института, кандидат исторических наук Игорь Кочергин. Его коллеги по областной организации «Ріднокрай» - заведующая краеведческим отделением областной библиотеки Ирина Голуб и выдающийся краевед Николай Чабан - единодушно отмечали высокий уровень общества«Каменское-Днепродзержинск»: новизну работ, дискуссий, добротность изданных книг. По сути, в области можно назвать лишь две такие состоявшиеся краеведческие организации - в Днепропетровске и Днепродзержинске. Хотя, конечно, нам еще многому стоит поучиться у «старших братьев по разуму», позавидовать отношению светил академической науки Днепропетровска к проблемам краеведения вообще и работе краеведческого общества в частности.
После выхода в свет Указа президента о раскрытии архивов СБУ Татьяна Герасюта стала писать письма в областное управление Службы безопасности с просьбой дать возможность нашим краеведам работать с засекреченными доселе делами. Результаты работы превзошли все ожидания.
На ближайшую V Всеукраинскую краеведческую конференцию, которая состоится 25 марта в Национальном горном университете под эгидой Министерства образования и науки Украины, института гуманитарных проблем им. П. Тронько и ряда других солидных организаций, краеведческое общество «Каменское-Днепродзержинск» делегирует сразу трех представителей. Они обнародуют доклады по тематике конференции «Новодосліджені сторінки історії Придніпров’я та проблема увічнення імен та подій». И это станет еще одним подтверждением уровня исследовательских работ краеведческого общества, возглавляемого Татьяной Ивановной Герасютой.
В заключение, предвидя каверзный вопрос, по какому поводу поются такие дифирамбы и нет ли здесь признаков коррупции, отвечаю. В эти дни Татьяна Ивановна Герасюта отмечает замечательный юбилей. И, как поется в песне, «давайте говорить друг другу комплименты»! Тем более, абсолютно искренние, идущие от большого уважения к заслугам именинницы и ее светлой, неординарной, нетипичной личности.
Текст: Александр Слоневский по поручению членов краеведческого общества «Каменское-Днепродзержинск»
Источник http://sobitie.com.ua
Поповнення колекції сайту фотографіями міста Дніпродзержинська радянських часів продовжується. Цього разу Олег Миколайович Мороз представив знімки 70-х років, на яких зображені кафе "Зустріч", що було поруч з залізничним вокзалом, а також стелу на плотині Дніпродзержинської ГЕС.
Віктор КУЛЕНКО.
Відбулося чергове засідання краєзначого клубу "Кам'янське-Дніпродзержинськ". Цього разу темою стали розповіді Любові Алексієвської, Олександра Слонєвського, Анатолія Жежера про міських художнків старшого покоління.
"У народі кажуть: якщо людина талановита, то вона талановита в усьому, - говорить Любов Алексієвська. - А мені хочеться перенести цю думку на місто. Я не знаю, чи існує бодай одна галузь людської діяльності, у якій би не проявили себе наші земляки. Підготовлений і виданий мною минулого року краєзнавчий енциклопедичний довідник «Кам’янське-Дніпродзержинськ від «А» до «Я» не зміг умістити в собі всіх достойних імен. Несправедливо були не те що забуті, а якось «не дійшли руки» до художників старшого покоління. Тих, що плідно творили в до- і повоєнні роки, складний і бурхливий час, який спресував у собі зміни епохи, розквіту і занепаду численних художніх стилів, шкіл, концепцій і цілих світоглядів. Вони пережили жахливу війну, на власні очі бачили стрімкі злети і падіння не тільки мистецтва, а й політичних систем, держав, моралі. На їхню долю випали неабиякі страждання. І вони не тільки зуміли вижити, стати творцями, а й змогли розгледіти і розвинути художній талант у молодих художниках, які через роки стали справжніми майстрами.
Хто не знає відомих заслужених художників України Анатолія Михайловича Жежера, Володимира Олександровича Жугана, багатьох інших талановитих митців, кого ми давно називаємо ветеранами. А сьогодні мова піде про їхніх учителів, художників старшого покоління. І серед них: Григорій Антонович Латунов, Георгій Моїсейович Мороз, Михайло Савелійович Осінній, Микола Федорович Косинський, Анатолій Іполітович Сайковський.
Ці художники творили в непростий час, коли крок у бік міг вважатися спробою зради чи протесту проти головної лінії партії, коли сучасники або не розуміли, або засуджували... Бути вільним у душі, аби творити у невільному середовищі – було справжнім подвигом. А втім, давайте коротко познайомимось з кожним окремо".
САЙКОВСЬКИЙ АНАТОЛІЙ ІПОЛІТОВИЧ (27.08.1934 м.Кам’янське) – талановитий архітектор-містобудівник, художник, член Національної Спілки архітекторів України, живописець,графік, журналіст. Автор багатьох містобудівних комплексів, громадських і житлових споруд, монументальних пам’ятників, споруджених у Москві, Ленінграді, Дніпропетровську, Новгороді, Могильові, Кривому Розі, Дніпродзержинську, Рибінську. Автор оригінальних творчих проектів, малюнків, живопису, акварелі, фотографій, а також численних публікацій у газетах і журналах, та виданої в Москві в 1985 році монографії про видатного скульптора і художника Г.В.Нерода.
Сайковського називають головним архітектором «безкінечного міста» Кривого Рога. У Анатолія з дитинства відзначали допитливість і мрійливість. Як і ровесники, діти війни, він рано подорослішав, але зумів зберегти на все життя дитячу безпосередність, мрійливість, захопленість, усміхненість, чуйність. Малював і цікавився образотворчим мистецтвом з раннього дитинства. До армії закінчив Київську середню художню школу ім.Т.Г.Шевченка при художньому інституті. Після служби переїхав у Ленінград для одержання вищої освіти. Архітектурну освіту здобув у Ленінградському інституті живопису, скульптури і архітектури ім.І.Рєпіна Академії мистецтв СРСР. Саме місто захопило його. Першою його великою творчою роботою став проект конференц-залу і головного вестибюля Госпіталю інвалідів вітчизняної війни в Ленінграді.
Анатолій Іполітович вивчав і пропускав крізь себе усі стилі й напрями вітчизняного і зарубіжного мистецтва, живопису і архітектури, розправляв крила і пригнічувався «спрямовуючою дією» партійно-державного керівництва. Мріяв про світлі і радісні, зручні міста. Шукав свій стиль у мистецтві. Свій життєвий досвід набував у якості архітектора в різних містах СРСР: Рибінську Ярославської області (центральна площа і плавальний басейн), Дніпропетровську (відома Набережна, центр, житлові масиви «Тополя», Західний), Новгороді (збереження і поєднання із сучасністю унікальних архітектурних раритетів). Діапазон його діяльності надзвичайно широкий, його творча палітра - яскрава і різноманітна.В його активі містобудівні комплекси масового житла, реконструкція старих і спорудження нових мікрорайонів, унікальні будівлі і споруди, паркові комплекси.
З 1976 року А.Сайковський переїхав до Дніпродзержинська, де працював начальником відділу генплану філії інститута «КиївНДІмістобудування». Він проектує і будує адміністративні будівлі «Дніпрохімбуду», другий лівобережний мікрорайон, меморіальну дошку Л.Брежнєву на при заводській площі ДМК, багато інших об’єктів.
Ескізні пропозиції Предзаводської площї 1978 рік
Пізніше його переводять до обласного центру та головним архітектором Кривого Рога, де він проживає і зараз.
Разом з архітектурною творчою діяльністю А.Сайковський багато уваги приділяє образотворчому та фотомистецтву (характерні портрети, емоційні пейзажі, колоритні акварелі). Його діяльність неодноразово відзначалася перемогами у всесоюзних конкурсах. Талант митця успадкували син Олександр та онук Едуард.
КОСИНСЬКИЙ МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ (26.06.1925 м.Кам’янське – 09.02.2009) – живописець, графік. Закінчив Дніпропетровське художнє училище (1948 р., викладач М.Панін).
Учителював. З 1957 по 2008 рік – керував студією образотворчого мистецтва Палацу культури ім.Горького у Дніпродзержинську. Учасник мистецьких виставок від 1960-х років. Персональних – у Дніпродзержинську (1996, 1999). Створив сюжетні полотна про війну, портрети, пейзажі, натюрморти у реалістичному стилі. Деякі роботи зберігаються у Музеї історії міста Дніпродзержинська.
МОРОЗ ГЕОРГІЙ МОЇСЕЙОВИЧ (30.04.1937 Дніпродзержинськ-2015 Санкт-Петербург) – український і російський радянський художник-живописець, яскравий представник реалістичного напрямку в живопису другої половини ХХ-початку ХХІ століть. Свої перші уроки малюнка і живопису одержав у Дніпродзержинській ізостудії Г.А.Латунова.
Потім учився в середній художній школі в Києві. А в 1957 р. приїхав у Ленінград, де вступив на образотворчий факультет інституту живопису, скульптури і архітектури імені І.Рєпіна. В 1963 році здобув вищу освіту у майстерні Юрія Непринцева. Дипломною роботою була картина «Колгоспні лани». Кілька років працював у Воркуті у відділенні художнього фонду РРФСР. Разом з відомими майстрами образотворчого мистецтва Ленінграда вже з 1963 року вставляв свої твори на виставках. З 1973 р. став членом Ленінградської спілки художників. Писав пейзажі, натюрморти в інтер’єрі й екстер’єрі, жанрові композиції, портрети. Любив виїжджати у творчі поїздки в Україну, а також у віддалені куточки Росії, відвідав Італію, США, Японію. Останні двадцять років життя провів у мальовничому передмісті Санкт-Петербурга Шувалові, облюбованими багатьма художниками і скульпторами.
Мав персональні виставки в Австрії, Угорщині, Японії (1980), Італії (1991-1994), США (1990). Його роботи залишилися у приватних зібраннях та в експозиціях музеїв Санкт-Петербурга, Москви, Дніпропетровська, у Франції, Японії, Сирії, Італії. Похований у Санкт-Петербурзі.
ЛАТУНОВ ГРИГОРІЙ АНТОНОВИЧ (09.10.1918–29.04.2001) – український живописець, фронтовик, член спілки художників СРСР. Народився в с.Петрівка Ворошиловградської (тепер Луганської області), на Донбасі. Малював з раннього дитинства. Після закінчення семирічки вступив до Луганського художнього училища. 1937 став студентом Київського художнього інституту, який з відзнакою закінчив лише в 1947. Його вчителями були О.Шовкуненко, І.Штільман, М.Шаронов, М.Іванов. Щасливі роки навчання були перервані війною ще в 1940, коли потрапив до діючої армії. Пройшов фінську, а згодом фронтами другої світової війни. Кулеметник Латунов мав можливість повертатись до улюбленого малювання лише під час перебування в госпіталях після поранень, де його і застала звістка про перемогу (в Чехословаччині). Повернутися до навчання судилося лише через довгих 5 років. Після інституту Григорій Антонович впевнено почав шлях до великого мистецтва: став членом Спілки художників СРСР. Дебютував на Всесоюзній художній виставці в Державній Третьяковській галереї, а через кілька днів узяв участь у престижній всесоюзній художній виставці в музеї образотворчих мистецтв імені О.Пушкіна в Москві.
Г.Латунов 1985 рік
Його роботи демонструвалися на десятках регіональних, республіканських виставках, за рубежем. Працював у галузі станкового живопису. Окрім творчості займався педагогічною і громадською діяльністю, в різні роки керував Дніпропетровською обласною художньою радою, був членом правління обласної організації Спілки художників, керував ізостудією, в якій почали свій творчий шлях чимало маститих художників. Уважний і талановитий педагог зумів пробудити талант у Георгія Мороза, Володимира Жугана, Анатолія Сайковського, Анатолія Жежера та багатьох інших.
Учень Г.Латунова, заслужений художник України ЖЕЖЕР АНАТОЛІЙ МИХАЙЛОВИЧ, розповів про своїх колег, які принесли славу Дніпродзержинську, і про тих, які були рядовими художниками. Це батько і син Солодовнікови, Михайло Савелійович Осінній, Павло Якович Віннік, які малювали плакати, лозунги, великі панно для всіх парадів, що проходили в Дніпродзержинську.
Анатолій Михайлович пригадав, як він ще підлітком зацікавився малюванням, як вперше переступив поріг ізостудії в палаці металургів, якою керував Латунов, про своє знайомство з великим майстром пензля. "Григорій Антонович був дуже інтелігентною людиною. Ніколи не говорив, що хтось з нас малює погано. Він міг сказати "ну добре", "трішечки пороби", а його найвищою оцінкою була похвала", - говорить Анатолій Жежер.
Олександр Слонєвський показав одну унікальну фотографію, яку йому подарував Борис Павлович Мельніченко. Борис Павлович працював провізором в аптеці першої лікарні. Поруч в костелі святого Миколая знаходилась майстерня художнього Фонду. Мельніченко був знайомий з усіма художниками старшого покоління. "Він мені розповідав історії з їхнього життя, - говорить О.Слонєвський. - Борис Павлович допомогав своїм друзям ліками, іноді спиртом, а вони в свою чергу дарували свої картини. Бувало таке, що картину бракували і автор хотів змити її з полотна. Але Мельніченко просив, щоб брак віддавали йому. Так назбиралося більше сотні картин, які знаходяться в його домашній кімнаті. Так от, на фотографії зображено як художник-портретист Солодовніков (зліва) і Латунов пишуть картину "Пани горять" (це 50-ті роки). В якості поміщика позував ще один художник Віннік".
Олександр Слонєвський показав знімки картин художника Адольфа Медвецького, який під час окупації в 1942-43 роках жив і працював в Оберхофені (Німеччина), і розповів про деякі з них.
Текст: Віктор КУЛЕНКО.
Днями мені передала свої фотографії Любов Алексієвська (Дубина), випускниця 1976 року Дніпродзержинської школи № 21. На дев`яти знімках об`єктив фотоапарата вихватив миті шкільного життя першого, девя'того, десятого класів. Є також фото зустрічі однокласників через п`ять років після випускного. На цій сторінці я помістив тільки дві фотографії. Всі інші знаходяться в ФОТОГАЛЕРЕЇ.
Віктор КУЛЕНКО.
26 февраля 2016 года исполнилось 110 лет со дня рождения этого талантливого инженера, видного организатора производства, подвижника, Доменщика с большой буквы.
Среди наших знаменитых земляков, днепродзержинцев, Георгий Григорьевич Орешкин – едва ли не самый титулованный. Инженер, деяния которого сделали заметной его фигуру в металлургии, причем, как в науке, так и в практике.
Герой Социалистического Труда, лауреат двух Государственных премий (Сталинской 1 степени и Ленинской). Трижды удостаивался наивысшей награды страны – ордена Ленина; кавалер ордена Трудового Красного Знамени и многих медалей, в том числе и золотых (ВДНХ). Ученый – кандидат технических наук, профессор. Его творческий потенциал был поистине безграничным. Обладатель десятков авторских свидетельств Комитета по делам изобретений и открытий при Совете Министров СССР, автор более полусотни научно-технических работ и статей в технической литературе, а также вышедшей в 1961 году книги «Рационализация работы доменных печей». Заметим, почти все его изыскания, многие из которых уровня мирового и осуществлены впервые в мировой практике, родились на Днепровском заводе, которым Георгий Григорьевич руководил с 1954 по 1962 гг., и во имя завода, который он безгранично любил.
Как признавался сам Георгий Григорьевич, родился он почти на заводской территории и в «бабки» с дружками всегда под заводским забором играл. В большой семье рабочего огнеупорного цеха он был младшим. В восьмилетнем возрасте Георгия отдают в двухклассное заводское училище, реорганизованное после революции в семилетнюю школу, которую он окончил в 1921 году. Хотелось учиться дальше, тем более, успехи в науках были налицо. Но семью преследовали беды – одна за другой. В 1916 году погиб на фронте один из братьев – Ефим; через год умерла сестра Марфа. Без твердого заработка оказался отец – завод стоял на консервации. Перебивались, как могли. Поэтому временные приработки младшего сына были совсем не лишние. В 1924 году Георгия взяли грузчиком на завод им. Петровского, бывший Брянский. Но уже через год, с пуском завода в Каменском, он ступил на заводскую землю. Работал слесарем в огнеупорном цехе, но, участвуя в ремонтах, повидал весь завод, и больше всего ему понравились домны. Теперь он знал, чего хочет. А как только объявили набор в вечерний рабочий техникум, реорганизованный позднее в металлургический институт, подал документы на доменное отделение. Диплом инженера-металлурга получил в 1930 году.
К тому времени Г.Г.Орешкин, уже сотрудник лаборатории завода, вплотную занимался исследовательскими работами. Об одной из них в далеком 1935 году писал инженер А.Готлиб. Речь шла о первых опытах пылевдувания в разные горизонты печи. Как и сейчас, вопрос этот представлял большой технический и экономический интерес. «Еще летом 1933 года, – говорилось в статье, – Днепропетровский институт металлов совместно с техперсоналом завода им. Дзержинского провел новое длительное изучение пылевдувания в шахту ДП-5. Исследование это было проведено инженерами Б.А.Гессом и Г.Г.Орешкиным».
Лаборатория и цех, цех и лаборатория – они всегда присутствовали в его жизни. Будучи, по собственному признанию, закоренелым производственником, Георгий Григорьевич никогда не порывал с наукой. Наоборот, неустанно приближал ее к нуждам производства. «База» у него была под боком, и внедрение велось прямо по горячим следам исследования.
Около десяти лет руководил Г.Г.Орешкин доменной группой заводской лаборатории. А в январе 1940 года перевелся в доменный начальником ДП №№1-6 (была такая должность в штатном расписании завода). В войну вновь довелось стать во главе доменной лаборатории, но уже на Магнитке, чтобы наладить производство качественного чугуна. Зато после освобождения родного города от оккупантов уже с ноября 1943 года Г.Г.Орешкин – начальник доменного цеха.
Немцы не смогли пустить завод, а они, инженеры и рабочие Дзержинки, это сделали. Уже в сентябре 1944 года были введены в эксплуатацию две доменные печи – 1-я и 6-я. «За отлично проведенную работу по задувке доменных печей объявить благодарность и премировать промтоварным талоном начальника доменного цеха Г.Г.Орешкина. Директор Н.М.Фоменко» (из приказа по заводу от 21.05.1945 г.). Благодарностей, подобных этой, в личном деле Георгия Григорьевича – множество. За работу по подготовке кадров, за особое внимание и заботу в деле воспитания молодых мастеров, хорошую организацию техучебы, активное участие и успешное проведение месячника сбора и реализации рационализаторских предложений… Многое из предложенного Г.Г.Орешкиным тут же воплощалось в жизнь: реконструирован узел уборки чугуна на ДП-1, механизирована подача кокса на ДП-6, изобретен и установлен прибор для контроля за выносом колошниковой пыли… При нем доменщикам удалось осуществить переход на повышенное давление газа на колошнике печи, что, в первую очередь, давало сокращение расхода дорогостоящего кокса; внедрили паровоздушное дутье; работали в направлении применения обессеривания чугуна и самоплавкого агломерата. Неотступно велась механизация трудоемких процессов. Совместно с коллективом авторов изобретена технология обжига извести в потоке производства агломерата (машина ПОР). Даже перейдя из цеха в кресло директора завода, Г.Г.Орешкин не оставил своих творческих изысканий. Его современники подсчитали, что с 1944 по 1961 годы экономический эффект от изобретений и рационализаторских предложений составил 11,5 млн. рублей.
Как добиться, чтобы лучше взаимораспределялись шихта и газовый поток? Над этой проблемой ломали головы многие доменщики. Г.Г.Орешкин предложил изменить профиль печи. Противников идеи было немало. И он решил спорить не статьями, а делом. На ДП-6 во время капитального ремонта изменили «рисунок» шахты – печь стала шире. Сделали это тайком от министерства, которое запрещало такую реконструкцию. Этот опыт лег в основу диссертации Г.Г.Орешкина на соискание ученой степени кандидата технических наук.
Но был еще участок борьбы, где директор не всегда выходил победителем – его собственное здоровье. Хроническая болезнь все чаще отрывала от любимой работы. И Г.Г.Орешкин настаивает перед министерством на своем освобождении. «Руководить работой завода и не изучать его работу путем систематического посещения цехов нельзя, – писал он в одном из заявлений на имя министра. – Хроническая болезнь мешает моим стремлениям следовать этому правилу…» Его не хотели отпускать, выражая готовность выполнить любые условия. Однако он настаивал. И в 1962 году оставил пост директора. Чтобы не так болезненно было, какое-то время еще работал в доменной группе технического отдела. Но это уже был не его масштаб.
И тогда ему предлагают должность главного инженера-консультанта в Финляндии. Г.Г.Орешкин рискнул. Мягкий климат тех мест ему подошел. «Исполняется шесть месяцев нашего пребывания в Финляндии, – писал Георгий Григорьевич в 1964 году в письме супругам Чепелевым (П.М.Чепелев – начальник рельсобалочного цеха), – и я ни разу не хворал. За последние несколько лет небывалый случай. Но… Все-таки скучаю. Как ни хорошо, а дома лучше». Удовольствие находил в работе. В том же письме: «У меня интересная работа. Здесь такое сырье для доменной плавки, о котором наши доменщики могут только мечтать. И мне предоставляется возможность впервые в мировой металлургической практике провести доменную плавку почти без шлака (выход шлака будет примерно 200 кг на одну тонну чугуна). Попробую выплавить чугун из агломерата с таким количеством шлака, какой принят в вагранках. По поводу работы на малом количестве шлака у доменщиков много противоречивых мнений, но все сходятся на одном – меньше чем с 300-350 кг шлака работать нельзя. Думаю, что мне удастся разбить это мнение. Не только теоретически, но и в длительном опыте. Расчет на это скрашивает мое пребывание здесь, так как вы, очевидно, знаете, что я очень люблю новшества и эксперименты. Наши обычные задания мы выполняем успешно. На 17-й день после задувки достигли проектной мощности. Сейчас работаем на 35% выше проектной мощности, и это не предел».
Не могу не удержаться, чтобы не процитировать ту часть письма, где Г.Г.Орешкин, вечный экспериментатор и новатор, предстает перед нами человеком с горячим сердцем, не прячущим своих чувств, своей влюбленности в родной завод. «Как дела у вас, дзержинцев? – писал он. – Все, о чем имеете возможность сообщить, сообщите, потому что я ведь закоренелый дзержинец с 40-летним стажем, и все заводское меня волнует – плохое беспокоит, хорошее радует. Хотелось бы радоваться вместе с вами успехам завода, и этого я вам искренне желаю. Передайте привет И.Г.Филонову, А.К.Рудкову, А.А.Сорокину, Д.М.Соколову, В.Г.Козину, С.Ф.Руденко и всем, кто помнит, что еще живет на белом свете (прозябает за границей) Г.Г.Орешкин и скучает за дзержинцами. Пожелайте всем успехов в работе и счастья в жизни, а главное – здоровья». Эти пожелания хотелось бы отнести и к сегодняшнему поколению металлургов Днепровского комбината. В годовщину предприятия они звучат как установка на добрые дела, как указатель дороги на долгие годы.
Л.КЛЮЧ, сотрудник музея истории комбината
Источник http://www.dmkd.dp.ua