Коли ми сьогодні вітаємо наших тренерів, важко уявити, що колись вони теж переживали свої перші тренерські дні – хвилювалися, плуталися у командних складах, називали дітей чужими іменами, забували свисток вдома або замість води брали на тренування термос з кавою. А хтось, певно, досі пам’ятає той день, коли вперше проводив розминку й сам збився з рахунку повторів, або коли старанно готував цілу тренувальну програму, а діти попросили пограти у "квадрат" замість вправ на координацію. Саме ці маленькі кумедні моменти стали першими кроками до великої справи, адже кожен справжній тренер починає з помилок, невпевненості та смішних історій, щоб згодом перетворитися на людину, яка щодня мотивує, надихає та дарує учням віру у власні сили. Своїми спогадами поділилися наші тренери-кам`янчани.
Юлія Азізова, тренерка зі спортивної акробатики: "Одного разу на початку моєї тренерської кар’єри я так старалася показати дітям нову вправу перекид вперед (звісно без розминки), що з розгону впала прямо перед ними. Діти голосно і довго сміялися, а я піднялася і сказала: "Головне – правильно падати!". Цей випадок запам’ятався, бо тоді зрозуміла: тренер має не тільки вчити, а й показувати, що помилки – це нормально".
Едуард Аноткін, тренер з армліфтингу: "В 1982 році я навчався в ПТУ № 22 (п`ятнадцята група) на помічника машиніста тепловоза. Якось прийшов журналіст із "Знамя Дзержинки", щоб зробити фотоматеріал про заняття фізичною культурою, зокрема гирьовим спортом. По ідеї, репортаж повинен був з іншим учнем. А так, як в наявності виявилася гиря вагою 32 кг, і підняти зміг тільки я, то моє фото і потрапило на шпальти газети. Так я став "знаменитим", що послужило поштовхом продовжити займатися атлетичними видами спорту".
Тетяна Борис, тренерка з волейболу: "Це був 1998 чи 1999 рік. Коли ми їхали в електричці на змагання в Кривий Ріг, то між собою розмовляли, сміялися і жартували, проводили всякі бесіди. Я тоді тільки розпочала свою тренерську діяльність і мені було майже 20 років. Дівчата часто до мене зверталися - Тетяна Миколаївна, Тетяна Миколаївна. Приїхали ми на станцію, готуємося вже виходити всією командою, і тут одна із жіночок, яка сиділа поруч, каже мені:" Я всю дорогу ніяк не могла зрозуміти хто серед цих дітей Тетяна Миколаївна".
Геннадій Молоков, тренер з боксу: "Якось ми поїхали на чемпіонат області, і один хлопчик забув документи. На мандатній комісії я пообіцяв наступного дня привезти документи, а поки що запропонував ксерокопію. Мені повідомили, що якщо хочеш щоб пропустили на змагання, йди в магазин. Я завжди, коли їду на змагання, передбачаю різні обставини, тому приїжджаю "укомплектований". Взяв із багажника пляшку горілки, заходжу до кімнати, а хлопці з подивом запитують, а навіщо вам горілка. Довелося пояснювати. Передав у "мандатку" пляшку. А наступного дня привіз документи. Наступного разу знову їдемо на змагання. Один із моїх вихованців приголомшив, сказавши наступне: "А ви знаєте, моя мама каже, що ви бухаєте" Я з подивом запитав, чому вона так думає. Його відповідь ще більше здивувала мене. "Я розповів їй, що ви у багажнику возите спиртне". Я тоді говорю: "А в багажнику лежать ще сокирка і саперна лопатка, значить я якийсь маніяк?"
Євген Свіжевський, тренер з тхеквондо: "На початку моєї тренерської кар'єри я виконував удар з розвороту по мішку — і той не витримавши (ланцюг обірвався) гепнувся на підлогу. Учні спочатку завмерли, а потім засміялися: "Оце так сила!" А один серйозно сказав: "Я теж так навчусь бити". Я відповів: "Добре тренуйся, і в тебе все вийде". Бо техніка працює, коли в ній є сила, дух і здорове почуття гумору".
Юлія Свіжевська, тренерка з тхеквондо: "Я розпочала свою тренерську кар’єру коли мені було тільки 19 років. Тому мене спочатку часто плутали з моїми вихованцями. Особливо, коли приходив хтось із батьків до спортивного залу і мене запитували де знайти тренера. І як же вони дивувалися, коли чули відповідь, що саме я тренерка. А потім ще й перепитували скільки ж мені років".
Вікторія Щербина, тренерка з боксу: "Було це на змаганнях у ДЮСШ №1. Мій вихованець мав виходити в ринг, а я тоді була суддею. За кілька хвилин до бою він підходить і серйозно так каже: "Можна в туалет? Дуже треба!" Ну звісно, відпустила. Час бою настав… А його нема. Чекаємо 5 хвилин... 10... Оголошують поразку через неявку. А він що?
А він спокійно так пересидів свій бій у туалеті. Отак програли бій, навіть не почавши!"