Відзначено кращі колективи пожежної охорони міста. Почесне звання "Відмінна пожежна частина" присвоєно колективам пожежних частин хімічного комбінату і Заводського району. За перемогу в соціалістичному змаганні їм вручено ленінські ювілейні вимпели. Пожежники хімкомбінату одержали також свідоцтво про занесення їх частини в Ленінську ювілейну книгу пошани Міністерства внутрішніх справ СРСР.
Серед працівників пожежної частини міста найкращих показників досягли тт. Кочерга, Гайдук, Перекопський та інші. Вже 20 років вони пильно несуть службу. За мужність, виявлену при виконанні службових обов'язків, медаллю "За відвагу на пожежі" нагороджено т.Комарова.
А.Скоробагатов, начальник пожежної охорони міста.
"Дзержинець" 23.05.1970.
Інструментальний цех вагонобудівного заводу імені газети "Правда" систематично перевищує виробничі завдання. По-стахоновському працює в цьому цеху слюсар-лекальщик Н.Мурашов. Він систематично виконує завдання на 180 процентів, виготовляючи інструмент високої точності.
На знвмку: слюсар-лекальщик Н.Мурашов за роботою.
Фото Є.Григор'єва.
"Дзержинець" 24.05.1952.
Сцена з другого акту вистави "Шельменко-денщик", поставленої членами драматичного колективу клубу цементного заводу.
На знімку: в ролі Шельменка робітник цементного заводу М.С.Фішер, в ролі поміщика Шпака - голова правління клубу В.К.Бєлоліпецький.
Фото Н.Аврутіна.
"Дзержинець" 24.05.1951.
Світлій пам'яті почесного громадянина міста Дніпродзержинська Миколи Михайловича Ктітарєва присвячується цей нарис.
Справжній господар Дніпродзержинська, – говорили одні.
Ото був дійсно хазяйський голова, – згадували ще довго інші, коли у 1981 році після 18 років роботи на посаді голови Дніпродзержинського міськвиконкому Микола Михайлович Ктітарєв переїхав до Києва. І хоч прожив він у столиці ще 33 роки, однак до нестями любив своє рідне місто на Дніпрі – місто трударів: металургів, хіміків, енергетиків, будівельників, місто справжніх талантів.
Саме у місті Кам'янському (з 1936 року – Дніпродзержинськ) 21 квітня 1925 року в робітничій сім'ї народився Миколка. У школі навчався добре, був допитливим, кмітливим, мрійливим, однак світлі мрії хлопчини затьмарила чорна хмара воєнного лихоліття. Старший брат Іван (як і батько, металург) добровольцем у липні 1941-го пішов на фронт, а вже в серпні, захищаючи білоруське місто Гомель, загинув. Микола був тоді ще непризовного віку, але фашисти полювали і на його ровесників для відправки до Німеччини. Хитрощами (з допомогою сестри Марії, яка, працюючи медсестрою у першій міській лікарні, разом з іншими підпільниками рятувала наших людей, робила ін.'акції тощо) та переховуючись у сусідньому селі Миколаївці, хлопець зміг уникнути каторжних робіт на чужині. А відразу після визволення рідного міста 25 жовтня 1943 року Микола Ктітарєв повернувся до рідної оселі, і вже за тиждень пішов на фронт, до лав діючої армії. Брав участь у боях на ІІ Білоруському та ІІІ Прибалтійському фронтах . Після закінчення війни ще служив у північній групі військ, довелося працювати там, де потрібно було державі, тому додому повернувся лише у 1950 році.
Працюючи у ремісничому училищі №23, одночасно закінчив вечірню школу-десятирічку, а потім – металургійний інститут ім.. М.Арсенічева. Вже тоді у М.Ктітарєва проявився і талант журналіста, через що його у 1951 році призначили на посаду редактора міського радіомовлення, а з 1952 року він починає редагувати багатотиражну газету «Серп і молот» хімічного комбінату (нині – ПАТ «ДНІПРОАЗОТ»). Після закінчення вузу М.М. Ктітарєв почав працювати механіком на цьому ж підприємстві, та невдовзі його висувають на посаду секретаря парткому. І вже у 1961-63 р.р. він – другий секретар міського комітету КПУ. Його видатні організаторські здібності, плідна робота переконливо довели, що він готовий очолити орган міського самоврядування навіть у такому багатопрофільному промисловому місті, як Дніпродзержинськ.
1963- 1981 роки – період, коли Микола Михайлович очолював виконком міської ради, тобто, по суті, був міським головою. Важко перерахувати, скільки добрих справ для розвитку промислового потенціалу, соціальної інфраструктури, для піднесенні рівня освіти, культури, медичного обслуговування населення – буквально всіх галузей міського господарства – вдалося зробити Миколі Михайловичу за 18 років невтомної роботи на цій відповідальній посаді. Саме при ньому до середини 70-х років минулого століття вдалося всіх городян переселити з бараків та «комуналок» у новобудови, добитися дозволу перенесення житлового будівництва на лівий берег Дніпра та ще більше десяти років безпосередньо очолювати забудову лівобережного масиву.
Йому так хотілося завершити все задумане... Ось як писав М.М.Ктітарєв з цього приводу у вірші «Моє лівобережжя»:
Не строить нам больше канал и дома...
Хотелось, подольше чтоб пела весна.
Чтоб снова кипела твореньями жизнь,
Мечтанья хотелось свои завершить.
Увидеть, как встанут мосты над Днепром,
И люди расскажут о подвиге том.
Я верю, что вспомнят, кто все начинал,
И верою светлой других убеждал.
Не випадково саме в часи, коли він очолював міськвиконком, Дніпродзержинськ завоював першість у республіканському змаганні та був названий містом високопродуктивної праці, високої культури і зразкового громадського порядку.
Усі свої сили, енергію, ентузіазм і натхнення Микола Михайлович до останку віддавав на благо міста, в ім'я підвищення добробуту його мешканців. Тому й основні трудові нагороди припадають на період його роботи у Дніпродзержинську – орден Трудового Червоного Прапора (1971 р.), Почесна грамота Президії Верховної Ради УРСР (1981 р.), два ордени «Знак Пошани» (1966 та 1981 р.р.), два ордени «За мужність» – ІІ та ІІІ ступенів (1999 р.), 26 медалей.
Така виснажлива робота давалася нелегко. Розрадою для нього були приємні хвилини творчих пошуків: писав вірші, вивчав історію рідного краю, видавав художньо-документальні нариси. Так, у 1964 році в обласному видавництві вийшла його перша книга у співавторстві з М.І. Аронським (заступником редактора міської газети «Дзержинець») – «В степу під Баглієм» про історію Дніпродзержинського азотно-тукового заводу. Вже працюючи в Києві на посаді уповноваженого Міністерства зовнішньої торгівлі СРСР при українському уряді (цій роботі він також віддав 18 років – 1981-1999 р.р.), завершив роботу над другою книгою, і у 1985 році вийшла з друку документальна повість про дніпродзержинських підпільників «Двобій». У 2003 році М.М.Ктітарєв видав збірку віршів «По зову сердец».
Справді, творчість не заважала, а навпаки, сприяла його плідній роботі на відповідальних посадах. Згодом, у більш солідному віці. Микола Михайлович деякий час був керівником секретаріату ради з питань виставкової роботи при українському уряді. Він мешкав у Києві, а серцем був з Дніпродзержинськом. Протягом багатьох років ми надсилали Миколі Михайловичу міські газети. Він часто телефонував на батьківщину, цікавився новинами. Цілком заслужено М.М. Ктітарєву 26 серпня 1986 року було присвоєно звання почесного громадянина міста.
Він завжди залишався палким патріотом рідного міста і навіть з життя пішов з його символами. На надгробній плиті Миколи Михайловича, за його бажанням, викарбуваний герб Дніпродзержинська. І цим усе сказано...Можна додати лиш те, що наш видатний земляк мав філософський погляд на життя, яке для кожного з нас колись закінчується. Тому так щемно сприймається його заповіт, викарбуваний на надгробній плиті:
Ты не плачь на могиле моей,
Я все сделал, что думал успеть.
Я всю жизнь посвятил для людей,
Мои дети не будут краснеть.
Ты не плачь на могиле моей,
Приходи лишь почаще сюда,
Улыбнись мне улыбкой своей,
Вспоминай прожитые года.
И детей, и внучат приведи,
Чтоб услышал я их голоса,
Ведь у них своя жизнь впереди,
И сухими пусть будут глаза.
Отдал все, что я мог, для людей,
Я любил и тебя, и детей.
И во имя всех прожитых дней
Ты не плачь на могиле моей.
21 квітня йому б виповнилося 90... Трохи більше півроку не дожив Микола Михайлович до цієї знаменної дати. Але у пам'яті сотень і тисяч дніпродзержинців, і, насамперед, ветеранів, він залишиться назавжди великим патріотом рідного міста, зразковим міським головою, людиною талановитою і неординарною.
Ніна Циганок, член НСЖУ, заступник голови ради міської організації ветеранів України.
Джерело: http://azot.dp.ua
Розарию ПАО «ДНЕПРАЗОТ» – 40 лет
Все дальше в историю уходят от нас «сороковые-роковые», опаленные огнем второй мировой войны, трудные и героические годы. Но жива память народа о тех, кто на поле брани и трудовом фронте ковал долгожданную Победу над врагом. Знаками вечной признательности воинам-победителям стоят в наших городах и селах стелы и обелиски – памятники, к подножию которых по праздничным датам благодарные потомки возлагают живые цветы.
У нас же на «ДНЕПРАЗОТе» память солдат войны увековечена особым образом. В их честь заложен и по сей день буйно цветет каждой весной уникальный сад цветов – розарий нашего предприятия.
Решение о закладке этого вечнозеленого уголка природы было принято на нашем предприятии (в то время называвшемся Днепродзержинским химическим комбинатом) в феврале 1975 года. Инициатором его создания была Валентина Федоровна Матчина почти 40 лет проработавшая на ДХК главным архитектором.
Идею В.Ф.Матчиной горячо поддержали и помогли претворить в жизнь труженики всех цехов комбината. Вот что писала газета «Серп и молот» о начале строительства розария в апреле 1975 года: «В феврале на нашем комбинате было принято решение о закладке в парке соцгорода розария в честь 30-летия Победы и памяти погибшим в Великой Отечественной войне.
Розарий будет расположен в северо-восточной части парка. Все деревца, представляющие декоративную ценность сохранены и составят фон для роз и цветущих кустарников. В состав розария войдет и маленький каменистый садик – альпинарий. Сейчас строительство розария уже начато. Первая часть работы будет выполнена ко Дню Победы. Все запланированные работы распределены между всеми производствами и службами комбината. Их силами и будет построен розарий.
...Этот сад непрерывного цветения должен стать коллекцией ухоженных растений, постоянно действующей выставкой цветов». Работы по созданию розария начались 25 апреля 1975 года. И с тех пор этот день считается днем рождения азотовского вечнозеленого цветочного сада – живого памятника солдатам второй мировой войны.
Источник: http://azot.dp.ua