На засіданні краєзнавчого клубу "Кам'янське-Дніпродзержинськ", яке пройшло 11 квітня в центральній міській бібліотеці, презентували книгу "От Урала до Днепра". Вперше ця книга була видана в 2012 році. І ось тепер світ побачило доповнене багатьма новими фотознімками і відомостями друге її видання.
У красиво оформленому фоліанті, з масою фотографій автор - колишній директор виробничого об'єднання "Придніпровський хімічний завод" Юрій Коровін розповідає про батьків, родину, друзів і про свій життєвий шлях.
У книзі 87-річний Юрій Федорович згадує про всі етапи свого життя. Як і всі діти війни, він зазнав холоду, голоду і нужди. У студентські роки ночами, паралельно з навчанням, розвантажував вагони, щоб було за що сходити з дівчиною в кіно. Жага знань рухала його завжди вперед. Після шести років навчання Юрій Коровін закінчив фізико-технічний факультет Уральського політехнічного інституту. Це був перший набір для створення технологій з ядерних справ. Юрій поїхав разом з молодою дружиною працювати в Дніпродзержинськ на азотно-туковий завод. Тут він пройшов шлях від майстра до директора найбільшого заводу. Михайло Аношкін передав йому в 1975 році директорську естафету на ПХЗ.
Одне з провідних підприємств оборонного комплексу СРСР Виробниче об'єднання "Придніпровський хімічний завод" було побудовано в 1948 році в робочому Дніпродзержинську. Це був найбільший завод з випуску ядерно-чистого двоокису урану. "Ми випускали 5 тисяч тонн урану на рік, - розповідає Юрій Федорович. - Якось, виступаючи в палаці Горького на активі, міністр Є.П.Славський, звертаючись до персоналу ПХЗ сказав, що з нашого урану була зроблена перша радянська атомна бомба ".
Незважаючи на свій похилий вік, Юрій Коровін продовжує активне, наповнене сенсом життя. Роботу над собою вважає запорукою активного довголіття. У години дозвілля, як і раніше, грає на домрі та акордеоні. Ще до недавнього часу брав участь в тенісних турнірах серед ветеранів.
ДОСЬЄ
Юрій Федорович Коровін, вчений, колишній директор ПХЗ.
Народився - 19 березня 1932 року в місті Киштим Челябінської області.
Закінчив Уральський політехнічний інституту ім. С.М.Кірова.
Автор понад 230 винаходів і наукових праць.
Заслужений раціоналізатор УРСР. Відмінник охорони здоров'я СРСР.
Академік Інженерної академії України.
Нагороджений: орденами "Трудового Червоного Прапора" (1971), "Знак Пошани" (1976), "Дружби" Російської Федерації (1997).
Державна премія СРСР (1978), УРСР (1981), України (1994).
10 квітня для людей похилого віку співробітники центральної міської бібліотеки ім. Т.Г.Шевченка провели пізнавальний захід, в якому знайомили з новими топонімами Кам`янського.
"Розпочали його з розповіді про Петра Калнишевського, чиє ім`я носить площа в центрі нашого міста, яка раніше називалася площею імені Дзержинського", - пояснила бібліотекар Людмила Ревко. Послухати її розповідь про те, хто такий Петро Калнишевський, прийшли ветерани міської організації, якою керує Людмила Іванівна Тесьолкіна. Кожному з присутніх в кінці зустрічі вручили пам`ятку, в якій вказані нові і старі назви вулиць, провулків, площ Кам`янського.
Интервью с заслуженной актрисой Академического музыкально–драматического театра им. Леси Украинки Ниной Лунеговой.
- Что для Вас театр?
- Театр – очень емкое слово, это, прежде всего большой труд, постоянная работа над собой, магия, вдохновение, это – моя жизнь.
- Как Вы выбрали профессию актрисы?
- С детства я выступала в художественной самодеятельности, и когда пришло время выбирать профессию, я точна, знала – буду артисткой. Поехала в Москву и была уверена, что поступлю в институт. А когда приехала, стало страшно: столько народу и все разодетые, а я в ситцевом платье, в простых туфлях. На одно место было 360 человек, и пройти было просто нереально. Но я не испугалась и показала приемной комиссии все, на что я способна. Я читала стихи, пела, танцевала. Комиссия была просто ошарашена моим напором. Меня без всяких экзаменов зачислили в институт.
- Вы учились в Высшем театральном училище имени Б. В. Щукина (теперь Театральный институт имени Бориса Щукина). Расскажите о годах учебы.
- Да. Учеба в «Щуке» было самое лучшее время в моей жизни. Много занимались, репетировали, ходили по всем театрам Москвы. Голодные (получали 26 рублей стипендии), уставшие, но счастливые мы после занятий возвращались в общежитие на Трифоновке. Так пролетели годы учебы.
- Кто были Ваши преподаватели и с кем Вы учились на курсе?
- Очень хорошо помню преподавателей Анатолия Борисова и Владимира Эуфера, они нас многому научили, главное любить театр, свою профессию. Училась с Ольгой Науменко, Евгением Герасимовым, Евгением Паперным.
- В каких театрах Вы работали?
По распределению, я с однокурсниками поехала в Новосибирск, в театр «Красный факел». Затем были Пермский областной театр юного зрителя, Куйбышевский академический театр драмы им. М.Горького.
- У Вас был опыт работы в кино. В каких фильмах Вы снимались?
- Еще во время учебы я снялась в двух фильмах: «Путина» режиссера Эдуарда Гаврилова с участием Ларисы Лужиной, Владимира Ивашова и «Ночной сеанс» режиссера Вадима Гнедкова с участием Люсьены Овчинниковой. Были кинопробы на роль Лизы Бричкиной в фильме Станислава Ростоцкого «А зори здесь тихие». Но в институте не отпустили на двухгодичные съемки. В фильме эту роль сыграла Елена Драпеко. Также пробовалась на роль Зиночки в фильме «Иван Васильевич меняет профессию» режиссера Леонида Гайдая. Но не сложилось.
- Как попали в Днепродзержинский музыкально-драматический театр (теперь Каменской)?
- По семейным обстоятельствам я уехала из Новосибирска. И как–то в газете, я увидела объявление, что в Днепродзержинске открывается новый театр и набирается труппа, предоставляется жильё. Я поехала, и меня приняли в театр. Для актеров построили два дома по улице Костромской, и все актеры жили в одном месте. Мы творили, засиживались допоздна, сочиняли капустники, спорили, в общем, жизнь кипела. Так я работаю в театре с 1980 года. Это мой дом, у нас действительно семья. Наш директор, Маргарита Кудина, всё делает для того, чтобы и зрителю, и актерам в театре было комфортно. Главный режиссер театра Сергей Чулков учит молодежь актерскому мастерству. Каменской театр – один из лучших в Украине. Я счастлива, что работаю в этом театре. Театр – это моя жизнь, которому отдано почти полвека.
- Ваша любимая театральная роль?
- Их несколько: роль Друце в спектакле «Святая святых», Инны в «Дьявольском соблазне», тетушки в «Тартюфе».
- Наверное, у каждой артистки есть роль, которая так и осталась в мечтах. Есть у Вас такая?
- У меня очень много серьезных ролей, даже трагических, а хотелось бы попробовать себя в легком жанре, комедии, например.
- Расскажите, над чем Вы сейчас работаете?
- Сегодня у меня 11 спектаклей в действующем репертуаре, надеюсь на главную роль в новом спектакле.
- Почему люди идут в театр? Есть ли основной посыл времени от театра зрителю сегодня?
- Театр – это живой организм, один и тот же спектакль каждый раз играется по-разному, и рождается чудо спектакля прямо сейчас вместе с зрительным залом. Театр всегда призывал к лучшему, доброму, светлому, давал надежду в самые сложные времена.
- Что хотите пожелать своим зрителям?
- Пожелать хочу чаще бывать в театре. Театр внутренне обогащает человека, заставляют задумываться о смысле жизни, смеяться и плакать вместе с героями спектакля.
В начале 1990-х годов на постсоветском пространстве в моду вошла телеигра “Поле чудес”. При звуках знакомой мелодии, люди семьями собирались у голубых экранов телевизоров и вместе с участниками этого шоу пытались разгадывать задания, предложенные ведущим Леонидом Якубовичем. Многие мечтали попасть в студию, а уж выиграть хотели все. Мечтал и я. И эта мечта исполнилась в октябре 1994 года. К сожалению у меня от той игры остались лишь пригласительный билет на капитал-шоу “Поле чудес” да газета с автографом Л.А.Якубовича. Ни фото, ни видеозаписи не было. И лишь через 23 года на канале “Ютуб” появилась оцифрованная запись той игры.
Первая тройка игроков: 1.Галина Васильева 2.Михаил Аберун 3.Ирина Митусова
Вторая тройка игроков: 1.Вера Жусова 2.Роман Романюк 3.Александр Минаев
У Дніпровському видавництві "Ліра" вийшла книга "Це потрібно живим": книга Пам'яті воїнів Другої світової війни, похованих в Кам'янському (Дніпродзержинську).
Автор-упорядник книги - член краєзнавчого товариства "Кам'янське-Дніпродзержинськ" Тарас Шульга. Книга Пам'яті є результатом дослідження, проведеного і представленого в рамках проекту громадської організації "Інформаційно-дослідницький центр "Інтеграція та розвиток" Формуючи локальну культуру пам'яті" за підтримки DVV International в Україні і сприяння Федерального міністерства економічного співробітництва і розвитку Німеччини.
Видання книги стало можливим завдяки перемозі в конкурсі історичних дослідницьких проектів Асоціації Німецьких Народних Університетів в Україні в партнерстві з Всеукраїнською асоціацією викладачів історій "Новий час".
