У моєму домашньому архіві знаходиться декілька десятків листів-трикутників з фронту (1944-1945 роки), адресованих такій собі Вірі Костянтинівні Майоренко від її рідного брата Григорія.
Віра приїхала в Дніпродзержинськ на початку 1940-х років з села Широке Криничанського району станція Верхівцеве. Працювала в дитячому індпошиві. Судячи з адрес на листах, дівчина мешкала на арендованих житлових площах - вулиця Планерна школа № 19 (нині це школа № 31 на вулиці Спортивній), школа № 22, вулиця Лассаля № 13 кв. 2. По одним данним вулиця Лассаля це нинішня вулиця Галини Романової. По іншим - провулок, який знаходився за нинішнім магазином "Варус" до гаражів. Кому що відомо про цю вулицю? Є фотознімки Віри Майоренко та її друзів, датовані 40-ми - початком 50-х років. Зацікавлених прошу писати на мою електронну пошту Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
Автор Віктор КУЛЕНКО.
Стильний радянський чоловік часів відлиги (60-і роки минулого сторіччя) прагнув виглядати як зірка закордонного екрану.
Еталонами стали герої французьких фільмів на той час – Жан Габен, Ліно Вентура та Жан-Поль Бельмондо. Зазвичай вигляд кіногероя завершував плоский кашкет білого кольору. На той час швейна промисловість випускала тільки кашкети–шестиклинки та лише темних тонів. Щоб бути в модному тренді молодь шила подібні кашкети у "приватників", так тоді називали кравців, які нелегально виготовляли одяг та головні убори. Але їхнє виготовлення коштувало дорого, і не всім було по кишені. На початку 60-х, у магазинах Дніпродзержинська (нині Кам`янське) з'явилися плоскі кашкети білого кольору у вузьку чорну смужку, які нагадували кашкети кіногероїв і які одразу стали користуватися величезним успіхом у молоді. Їх носили школярі, студенти, молоді робітники і навіть люди похилого віку. Вважалося, що людина одягнена у білий плащ і білий кашкет був "одягнений за модою".
На фото: 26-річний Дмитро Іванович. 25.03.1964.
Бабе́тта — зачіска з довгого волосся, при якій волосся укладається у валик ззаду і частково на маківці. Зачіска стала популярною завдяки французькій актрисі Бріжит Бардо після виходу на екрани фільму "Бабетта йде на війну". У нас вона асоціюється з дівчатами на невисокій тонкій шпильці і в плащі «болоння» - цю моду неодноразово критикували, але потім заспокоїлися та прийняли. В Радянському Союзі що тільки в ці зачіски не підкладали жінки - капронові панчохи, мочалки з рибальської волосіні, навіть банки!
Картина "Бабетта йде на війну" вийшла на екрани у 1959 році. Завдяки їй поширилася мода на жіночу зачіску "а-ля Бріжит Бардо", названу на ім'я героїні фільму "бабетта". Цю зачіску для актриси вигадав перукар Жак Дессанж, скориставшись елементами моди, що існувала серед паризької творчої богеми з Лівого берега Сени. Вона створювалася на волоссі середньої або великої довжини, які укладаються у валик на потилиці і частково на маківці. При недостатній довжині або густоті свого волосся зачіску можна створити за допомогою накладних пасм. Пишна зачіска вимагала від жінок великих зусиль і витрат часу, так що мити голову, а частенько і шию, намагалися якомога рідше, а для збереження її форми доводилося спати на спині, підкладаючи під шию вузький валик, або навіть сидячи.
Мода на зачіску в СРСР викликала протидію з боку влади, тому що з ідеологічної точки зору була зразком асоціальності, як за формою, так і за технологією виконання. Зачіска найчастіше створювалася в перукарні, не розчісувалась протягом декількох днів (до тижня), а для надання міцності та форми її обробляли саморобним лаком, що готується з меблевого лаку (каніфолі), який розбавлявся одеколоном, а потім наносився з пульверизатора. У зв'язку з такими радянськими реаліями зачіска була шкідливою з гігієнічних міркувань. У деяких випадках у волоссі заводилися воші та різні грибкові захворювання, тому за цією зачіскою у народі закріпилася назва «вшивий будиночок». На початку 1960-х років у кількох номерах журналу «Робітниця» засуджували подібні зачіски, які «такі що не в'яжуться з усією діловою обстановкою», а «дівчата зі збитим волоссям втрачають чарівність юності, виглядають значно старшими за свої роки».
Зачіска як частина радянського побуту фігурує у багатьох книгах, публіцистиці та кінематографі. Так, у повісті І. Говорухи «Майже останнє кохання», дія якої відбувається на початку 1970-х років, головна героїня вночі майже не спить, чекаючи зустрічі з коханим: «Перед зустріччю з Гошею зробила зачіску „Бабетта“ у перукарні, і ніч провела сидячи. Їй кожен локон збризкували лаком, потім начісували і знову зверху лак. Дуже хотілося бути гарною». Актриса Л. Гурченко згадувала це повальне захоплення: «На екранах із великим успіхом пройшов фільм „Бабетта йде на війну“. І всі жінки стали ходити з зачісками „а-ля Бабетта“… через великі голови з начісами всі здавались тонконогими».
На фото: жителька селища Аули Галина Пилипівна Пузенко. 1960-і роки.
