На минувшей неделе свой 90-летний юбилей отметил старейший краевед области Василий Сидак.
Житель села Днепровокаменка Верхнеднепровского района за полстолетия активной собирательской деятельности сумел собрать богатейшую коллекцию предметов старины, охватывающую период с древнейших времен и до наших дней, и создал домашний музей, ставший настоящей достопримечательностью района.
Многие артефакты, в том числе периодов каменного века, античной и казацкой эпох, Василий Артемович спас для потомков в зоне затопления водохранилищ в 60-е годы.
Немало экспонатов энтузиаст передал музею истории Днепродзержинска, с которым его связывают давние дружеские отношения и сотрудничество. Руководство музея вместе с активистами городской организации ВО «Свобода», которые помогали ветерану-краеведу восстанавливать древние казацкие могилы, навестили его в знаменательный день, поздравили со славным юбилеем, пожелали дальнейших успехов и долгих лет жизни.
Гости поддержали инициативу земляков ходатайствовать к Президенту Украины о награждении Василия Сидака орденом «За заслуги».
Источник: sobitie.com.ua
В Днепродзержинске, на перекрестке проспекта Аношкина и улицы Чапаева стоит необычное сооружение - в виде двух искореженных рельсов. Это памятник жертвам трамвайной трагедии, случившейся здесь 2 июня 1996 года.
Трагедия произошла в пятницу вечером. В тот день в вагон маршрута "2-А" народу набилось, как говорится, "под завязку" - люди торопились домой с работы, а попасть в центр города из Баглейского района тогда можно было, в основном, на трамвае или электричке, маршрутных такси еще было мало. На улице Чапаева, которая под большим уклоном спускается на проспект Аношкина, у трамвая отказали тормоза и он на большой скорости (более 70 км в час) понесся вниз. Если бы он ехал только по прямой, остановился бы сам, по инерции. Но при въезде на проспект был крутой поворот. Не вписавшись в него, трамвай сошел с рельсов и понеся уже по асфальту к стоящему впереди зданию школы. Но до школы он не доехал - врезался в бетонное заграждение. От сильного удара корпус вагона оторвался от платформы и перевернулся.
Погибли 29 человек, 119 получили травмы. Авария стала самой масштабной в истории независимой Украины. На следующий день, 3 июня, в Украине должны были праздновать День Конституции. Но празднование отменили - в этот день в стране был объявлен пятидневный национальный траур. Созданная, как и полагается в подобных случаях правительственная комиссия определили, что трамвай был неисправен и вообще не должен был в этот день выходить на линию. Но из-за нехватки вагонов его все же выпустили. Возможно, управляй трамваем опытный водитель, трагедии удалось бы либо избежать вовсе, либо жертв было бы меньше. Но трамваем в тот день управляла 20-летняя девушка, выпускница ускоренных курсов вагоновожатых - в городе не хватало не только вагонов, но и квалифицированных кадров.
Вагоновожатую злополучного трамвая и нескольких руководителей КП "Трамвай" отдали под суд. Тогдашний мэр города Сергей Шершнев подал в отставку. По приказу премьер-министра Украины Павла Лазаренко Днепродзержинску дали несколько новых трамвайных вагонов, изготовленных на заводе "Южмаш".
Через четыре года на месте трагедии установили памятник в память о погибших в виде изувеченной колеи, символизирующей печальный конец маршрута. Днепродзержинский скульптор Гарик Хачатрян назвал его "Разорванное сердце". Поначалу он собирался делать памятник из настоящих рельсов, но потом их решили заменить более легкими полосами из металла. На случай, если кто-то вдруг не впишется в крутой поворот и врежется в памятник, это смягчит удар.
Каждый год в день трагедии, 2 июля, сюда приходят родные и близкие погибших, те, кто выжил в той страшной аварии, проходит молебен.
Трамвайный маршрут "2-А" вскоре вообще закрыли, а потом рельсы на улице Чапаева и вовсе разобрали. За эти годы в Днепродзержинске были еще две серьезные аварии с трамваями, у которых отказали тормоза. К счастью, оба раза обошлось без жертв.
Специально для Портала "Мой Днепродзержинск" Александр Бугаев
Юні чемпіони
У Дніпропетровську проходили обласні змагання школярів по прийому і передачі радіограм. У них взяла участь команда станції юних техніків нашого міста. Юні радисти показали хороші результати. Команда у складі Люби Скакуненко, Віктора Рожка і Тані Кошеленко набрала 1.200 очок і стала чемпіоном області серед школярів.
В особистій першості серед хлопчиків перші три місця завоювали відповідно Віктор рожко, Петя Булгаков та Саша Дрон. У дівчаток перше і третє місця посіли Люба Скакуненко і Таня Кошеленко.
Юним радистам вручено ювілейний кубок. Чемпіонів нагороджено дипломами обкома ДТСААФ, грамотами обласного відділу народної освіти, жетонами.
В.Жировий, керівник радіогуртка станції юних техніків.
"Дзержинець" 07.04.1970.
Молоді гвардійці п'ятирічки
Позаду ще один трудовий день. Перш ніж попрямувати до прохідної, Петро Войтенков на хвилину затримався біля свого верстата. Фрезерувальник завжди так вчиняє в кінці зміни, щоб підсумувати зроблене, проаналізувати трудовий день. Здавалос б, йому, майстру "золоті руки", можна бути впевненим у собі. Однако Войтенков завжди закінчує роботу з бажанням попрацювати ще краще, зробити ще більше. А особливо у ці передсвяткові дні, коли вся країна стала на трудову вахту, присвячена 40-річчю Великої Перемоги.
Несе цю вахту і він, комсомолець Петро Володимирович Войтенков. Поруч, в цій же механічній майстерні і його дружина Любов Миколаївна. Обоє виготовляють різноманітні деталі для оновлення прокатного устаткування Дзержинки. Кожний з них виконує роботу на совість, добротно.
У минулому місяці колектив ЦРПО скоротив стротки ремонту устаткування прокатних станів на 51 годину, таким чином перевиконавши завдання на 6,6 процента. До успіху ремонтників причетна і сім'я Войтенкових (Петра Володимировича ви бачите на знімку). За ударну працю і активну комсомольську роботу він нагороджений знаком ЦК ВЛКСМ "Молодий гвардієць п'ятирічки" другого ступеня.
Фото М.Тупіцина
"Дзержинець" 07.04.1985.
С начала года в Днепродзержинском Центре внешкольной работы и детского творчества прошли два значимых для школьных юмористов мероприятия: первый и второй туры Школьной Лиги КВН "Юниор DnDz-2015". Между собой соревновались веселые и находчивые учащиеся четырех учебных заведений города. По итогам первого тура, прошедшего в январе, победу одержала команда лицея № 15 "Мне нравится". Второе место разделили "Дети Наказного" (технический лицей № 1) и "FreeDom" (коллегиум № 16). Команда "Без Иваныча", представлявшая СШ № 4, заняла последнее место. В День смеха КВНщики сражались за благосклонность жюри во втором туре. По итогам первого тура команды стартовали с бонусом:
1. "Мне Нравится" - 1
2. "FreeDom" - 0,6
2. "Дети Наказного" - 0,6
3. "Без Иваныча - 0,2
После завершения смехомарафона определились места, которые заняли команды. Победили юмористы команды "FreeDom". За ними разместились "Дети Наказного", "Мне Нравится" и "Без Иваныча". По итогам двух туров оказалось, что две команды набрали одинаковое количество очков - 35,2. Жюри во главе с директором Центра ВРиДТ Татьяной Михайловной Аникеевой приняло Соломоново решение, считать чемпионами сезона "Юниор Лиги КВН DnDz-2015" коллективы
"Freedom" и "Мне нравится".
Результаты сезона:
1."Мне нравится" - 35,2
1."FreeDom" - 35,2
2. "Дети Наказного" - 35,0
3. "Без Иваныча" - 33,0
"Поздравляем все команды с завершением сезона и ждем в новом", - сказал, вручая призы капитанам команд, организатор и ведущий КВН Алексей Кирик.
Текст: Виктор Куленко.
Бассейн "МиКомп" стал ареной проведения паралимпийского чемпионата Украины по плаванию. На голубых дорожках соревновались люди с ограниченными возможностями, не раз доказывавшие всему миру, что они полноценные члены общества, которые смогли преодолеть себя и победить собственные страхи.
Если у человека что-то не получается, зачастую говорят, что у него опустились руки. Но это не касается по двум причинам пловца из Донецка, мастера спорта международного класса Ярослава Семененко. Во-первых, у него нет обеих рук, во-вторых, парень никогда не отчаивается.
фото Дмитрия Скубицкого
"После того как я пришел в плавание, у меня напрочь исчезли сомнения в правильно выбранном пути, - рассказывает 27-летний Ярослав. - Плаванием занимаюсь чуть больше восьми лет. А привело желание вести здоровый образ жизни, увлечение, и в некоторой степени работа. В нашей сфере очень тяжело найти работу, там где можно было б зарабатывать хоть какую-то копейку, помимо пособия или пенсии. Но я не унываю, не расстраиваюсь после неудач. Переборол себя - значит, ты победитель".
Жизни Ярослава Семененко является примером мужества, самоотверженности и жизнелюбия. В 9-летнем возрасте судьбу парня изменил трагический случай. Многодетная семья Семененко к категории благополучных не относилась. Мальчишка учился в школе-интернате для детей из малообеспеченных семей. Но частенько оттуда сбегал домой. Так было и в тот трагический день. За непослушание мама запретила ему гулять во дворе. Но Ярик ослушался, и вместе со старшим братои и его товарищами пошел к трансформаторной станции. "Мне очень захотелось в трансформаторной будке прикоснуться к блестящим штучкам, - вспоминает Ярослав. - Раньше меня било током из 220-вольтовых розеток, но я не боялся. Но в тот раз меня бахнуло напряжением 6000 вольт!
Рассказывали, что я лежал под напряжением не менее двадцати минут, пока не отключили ток во всем городе. Мои руки просто сгорели".
Семененко долго лежал в ожоговом центре. После такого удара током нереально было выжить. "Но видно всевышние силы мне помогли, - говорит Ярослав. - А ведь перед трагедией мне приснился Иисус Христос, читающий книгу. Я явно слышал его слова "Спаси и сохрани". Но испугавшись - проснулся. Меня и раньше какая-то сила оберегала. Я не ввязывался ни в какие криминальные истории, не воровал, не принимал наркотики".
После травмы Ярослав учился жить и делать элементарные вещи заново, в том числе и плавать. Ему было 19, когда он пришёл в бассейн. На первых порах ему было трудно. Но вскоре вода стала для него родной стихией. "Радовался всему, что удалось сделать в первый раз, - говорит молодой человек. - Надо что-то потерять, чтоб понять что такое истинное счастье. Я стал студентом Донецкого государственного института здоровья, физического воспитания и спорта. В детстве мечтал стать спортсменом, если точнее, то футболистом. Но теперь плавание стало главным стимулом в жизни. В дальнейшем я собираюсь тренировать детей. У меня есть большой опыт, и кажется, что я смогу подготовить пловцов высокого уровня".
За восемь лет занятия плаванием Ярослав Семененко добился немалых успехов, выиграв несколько европейских и мировых первенств. Всего лишь три сотые секунды отделили украинского спортсмена от бронзовой медали Лондонской Паралимпиады. "Что такое три сотых секунды, за это время моргнуть разве что успеешь, - с легкой горечью в словах рассказывает пловец. - У соперника было преимущество, он коснулся бортика на финише рукой, а мне довелось головой. За все свои достижения я благодарен тренерам Андрею Викторовичу Казначееву и Борису Ивановичу Соколову".
К Б.Соколову Ярослав попал в 24 года, будучи уже мастером спорта международного класса. "Ярослав уже был до этого участником двух Паралимпиад, призером Европы, тренировался в Славянске у Андрея Казначеева, - рассказывает Борис Соколов. - Тренируясь у меня, он в 2013 году стал бронзовым призером чемпионата мира в Монреале (Канада) в личном зачете на спине. На следующий год мы поехали в Эйндховен на чемпионат Европы, где Ярослав выиграл "серебро" и "бронзу". У него результаты постоянно растут. Парень очень серьезно подходит к тренировочному процессу, грамотно расходуя силы".
Два года назад Ярослав Семененко и Анастасия Скляренко из Красногоровки Донецкой области стали мужем и женой. "Знакомство с Настей стало для меня огромным стимулом, - размышляет Ярослав. - Я ведь теперь несу ответственность не только за себя, но и за нее. Так хочется, чтоб быстрее наступил мир, чтоб в Донбассе не было войны. Мечтаю, чтоб я, моя семья и окружающие были самые счастливые люди на Земле. Семья это прежде всего, а все остальное - машина, квартира, вещи - это второстепенное. Детей пока нет, но мы планируем. Хотелось сразу двоих, мальчика и девочку. И чтоб дочка занималась теннисом, а сын футболом. Мечтаю получить водительские права и купить хорошую машину. Я ведь уже ездил на машине по городу, но на глаза гаишникам не попадался. Могу представить их реакцию, когда они увидят, что водитель держит баранку не руками, а ногами".
Из-за войны на Донбассе семья Семененко пока не может жить в Донецке, в трехкомнатной квартире, которую помог купить директор копорации "ИСД" Сергей Тарута. "Корпорация оплатила покупку квартиры в Октябрьском районе (в районе бывшего аэропорта. - прим. автора) для меня на 95%, - объясняет Семененко. - Сейчас она немного разбитая. Но я очень благодарен Сергею Алексеевичу Таруте. Горжусь, что дружу с ним. Когда он дал деньги на покупку квартиры, никто не потребовал от меня отчета, куда и как я потрачу эту сумму. Он верит на честное слово. Это очень хороший человек. Когда я готовился к чемпионату Европы, в Донецке начались боевые действия. Было очень страшно. Плавал пока бассейн не закрылся".
Ярослав Семененко считает себя счастливым человеком, твёрдо знающим в чём смысл жизни. "Для счастья не существует никаких препятствий, главное желание", - говорит он, показывая это ежедневно своим примером многим людям
P.S. "Я преклоняюсь мужеству таких спортсменов, как Ярослав Семененко, - отметил президент компании "МиКомп" Олег Николаевич Мороз. - Поэтому поддерживал и буду поддерживать развитие водных видов спорта".
ДОСЬЕ
Семененко Ярослав Сергеевич
Родился - 4 июня 1987 г. в Донецке.
Лауреат премии "Гордость страны".
Победитель и призёр чемпионатов мира и Европы по плаванию среди спортсменов с поражением опорно-двигательного аппарата и недостатками зрения, финалист Паралимпийских игр в Пекине и Лондоне.
Болеет за ФК "Шахтер".
Любит смотреть по телевизору все спортивные передачи: "Начиная от бокса и заканчивая синхронным плаванием".
Беседу вел Виктор Куленко.
З ІСТОРІЇ КУЛЬТУРНО-ОСВІТНІХ ОСЕРЕДКІВ СЕЛА РОМАНКОВЕ
Біля витоків культурно-освітньої роботи на Катеринославщині-Дніпропетровщині початку ХХ ст. стояло подружжя просвітян, учителів Михайла та Ольги Лоянів. Життєвий шлях їх пов'язаний із
селом Романкове, яке виросло на місці старовинного козацького поселення, що розташувалося на землях «вольностей» Запорозької Січі та входило до складу Кодацької паланки. Подорожуючи Украї-
ною в 30-х рр. ХVІІ ст., французький військовий інженер Гійом Левассер де Боплан писав: «Романов, великий горб, де козаки зустрічаються, збирають військо й проводять раду. Це місце було б
дуже добре і зручне для будівництва міста» [1, арк. 1]. Історія села Романкове схожа з історією багатьох сіл на Придніпров'ї і водночас має свою неповторність, колоритність. Нині Романкове – частина міста Дніпродзержинська. Історична розвідка базувалася на сімейному архіві, родинних переказах, літературних джерелах, змісті лоянівських спогадів, написаних півстоліття тому.
Михайло Лоян народився 5 червня 1887 р. у селі Таромське Катеринославської губернії в сім'ї хліборобів. Початкову освіту здобув у Таромській церковно-парафіяльній і Романківській другокласній школах. Підбиваючи підсумок своєму життю, Лоян уже в похилому віці написав спогади, особливе місце в яких займають нотатки про село Романкове, навчання у Романківській другокласній школі в 1900–1903 рр. Романкове на той час було не кріпацьке, а вільне село, в якому мешкали, як і в Кам'янському, державні селяни. Про кріпацтво романківчани знали лише із стосунків з кріпаками сусідніх сіл. Село відносно велике – понад тисячу дворів. Будучи адміністративним центром – волостю, воно мало адміністративні установи (волосний суд, волосне управління тощо). Сусіднє село Кам'янське належало до Романківської волості. Бурхливий розвиток Кам'янського був тісно пов'язаний з металургійною промисловістю, будівництвом металургійного заводу [5, арк. 2]. Царський уряд, частково під впливом революційних виступів, у 1872 р. видав указ про надання освіти дітям міщан і ремісників. Почали відкриватися в містах чотирикласні училища, учительські інститути, а в селах – двокласні школи Міністерства освіти. У 1908 р. вчительських інститутів на всю Російську імперію було лише десять. Що ж до села, то там лише де-не-де були початкові церковно-парафіяльні школи. Водночас з Міністерством освіти почало діяти церковне відомство, відкриваючи свої школи. Викладали в них священики, дяки, диякони, вивчали лише Закон Божий та молитви. На початку ХХ ст. керівництво все ще лишалося в руках служителів релігії, але вчителі вже були не з духовенства [4, арк. 2].
З кінця ХІХ ст. у Романкове активніше почали потрапляти краплини культури. Серед інших селищ Придніпров'я воно виділялося більшою кількістю культурно-освітніх закладів та осередків. Дво-
класна міністерська школа мала п'ять класів, у ній працювали два-три викладачі, завідувачем був не священик, а вчитель. Учням давалися початкові знання з географії, геометрії, історії, природознавства, арифметики. Тобто порівняно з початковою церковною школою двокласна мала значно вищий рівень викладання. Потрапляло до неї небагато дітей, переважно обдарованих, бо місць було обмаль. Деякі учні, скінчивши цю школу, залишалися ще на рік для підготовки до вступу в учительську семінарію. Вони отримували невеличку стипендію й їх називали «стипендіатами».
Шлях до вищої освіти для дітей селян був майже закритий аж до початку ХХ сторіччя. Звичайний короткий спосіб навчання (підготовчі класи середніх шкіл, гімназія, реальні та комерційні училища, землеробські школи) їм пройти було важко, бо таке навчання було не по кишені селянинові. Крім того, до кінця ХIХ ст. заборонялося приймати «кухарчиних дітей» до середніх шкіл. Тому для селянської молоді залишався тільки такий шлях до освіти: початкова, двокласна або другокласна школи, вчительська семінарія й усе. Для міського населення (міщан) існував інший шлях: початкова школа, міське чотирикласне училище, вчительський інститут. А проте в селі Романкове поступово з'являлася місцева інтелігенція: учителі, лікарі, інженери, священики, урядники [4, арк. 3].
Другокласна школа, в якій навчався Михайлик Лоян, містилася у високому двоповерховому будинку під залізом, пофарбованим у червону фарбу, з парадним під'їздом. У паркані була хвіртка, а з
другого боку височіли ворота для в'їзду в двір. На першому поверсі – кімнати для вчителів, зал для зборів і молитви, їдальня, кухня. На другому – вчительська, класні кімнати, спальня. Іногородні діти жили у школі, батьки привозили продукти харчування [4, арк. 3]. Посаду завідувача другокласної школи займав отець Микола Житецький, випускник Катеринославської духовної семінарії. Він читав і Закон Божий. Учитель Власенко викладав російську мову, географію, історію, арифметику, а після його від'їзду такі вчителі, як Зотов – російську мову і літературу, Могилевський – історію, арифметику і географію (пізніше його замінив Зашкевич), Москаленко – геометрію (він також керував шкільним та церковним хором). У школі існували суворі порядки. За будь-яке порушення карали: ставили на коліна у класі або в коридорі, били по обличчю, драли за вуха. Дисципліна була така, що на уроках діти трусилися від страху й не могли добре засвоювати матеріал.
Михайло Лоян пригадував такий випадок. Якось приїхав ревізор із Санкт-Петербурга і запитав дітей, які вони знають вірші російських поетів. Дітлахи відповіли, що жодних віршів не вчили.
У ревізійній книзі це було зазначено як серйозну ваду. Наслідок перевірки: звинуватили дітей, що самі не вчили поезії, й задали вивчити на другий день десять віршів із книги для читання з російської мови [5, арк. 3].
При школі організували майстерню, щоб навчати дітей столярного і токарного ремесел, палітурної справи. Бібліотека при школі була маленька, переважно з релігійних книжок, але були й книги
Миколи Гоголя, Чарльза Діккенса та інших письменників. Учитель Лоян пригадував, що інколи проводилися літературні вечірки. Діти вивчали пісні, розігрували сценки з п'єс. Вулиця, на яку виходила другокласна школа, була головною в селі. Навпроти знаходилася двокласна міністерська школа. Проте між двома навчальними закладами не було дружніх стосунків. Керівництво двокласної вважало себе головним, позаяк їхня школа з'явилася першою в селі. Учителі другокласної, навпаки, вважали себе головними, бо в них було три класи. Випускники двокласноївступали здебільшого до вчительських семінарій, вони були горді щодо своєї блискучої майбутності. А учні другокласної їм не поступалися, бо після своєї школи одразу ж ставали вчителями грамоти [5, арк. 4].
На випускних іспитах білетів не було, дітям ставили питання, які вони спочатку обдумували, а потім відповідали. Екзамени проводилися з історії, географії, арифметики, дидактики, старослов'янської мови, російської мови і літератури, катехізису. Випускники отримували свідоцтва другокласної школи, звання вчителя грамоти й право на викладання.
Михайло Лоян почав учителювати з шістнадцяти років у селах Придніпров'я (Крутеньківській, Китайгородківській, Стрюківській та Карнаухівсько-Хутірській школах). Прагнення до знань привело
юнака в 1909 р. до Феодосійського вчительського інституту. Здобуті там знання суттєво підвищили його культурно-освітній рівень. У 1912 р., по закінченні навчання, Михайло став викладачем міського училища при Катеринославському вчительському інституті. Юнак вирішив продовжити освіту. У 1913 році вступив до Московського сільськогосподарського інституту. По закінченні навчання він мав можливість залишитися в Москві, але вирішив у 1917 р. повернутися на батьківщину, аби навчати земляків грамоті. Доля склалася так, що Михайло Лоян працював у різних навчальних закладах Придніпров'я, але найтриваліший час – у Таромській школі. Викладав також у системі залізничного транспорту: Довгинцівській, Верхівцівській (1924–1927) та Сухачівській (1930–1931, 1936–1938) залізничних школах. Крім учителювання, Лоян мав й іншу роботу: працював в агрономічному відділі повітового та губернського земств, керував сільськогосподарським відділом у Губпродкомі, організовував збиральні кампанії, викладав на Катеринославських українських педагогічних курсах, читав лекції в селі Бухарине Криворізького округу від
Комітету незаможних селян. Учитель не стояв осторонь від суспільних процесів: був членом Таромської сільської ради, товариства «Просвіта», головою ревізійної комісії «Сільпо», головою комісії з ліквідації неписьменності, членом Комітету незаможних селян і товариства спільного обробітку землі «Незаможник», ініціатором відкриття школи, фельдшерського пункту, бібліотеки, організатором колективних господарств (радгоспу та колгоспу), гуртків художньої самодіяльності в Таромському [6, арк. 5].
У ті ж часи Лоян працював у культсекторі будівкому «Дзержинськбуду-45» (методичним керівником лікнепу, завідувачем педагогічної частини), у романківській артілі «Дзержинець-кооператор», у системі технопрому (керівником гуртків техмінімуму), у Промакадемії Дніпропетровська. Брав участь у переписах населення СРСР (у 1926 та 1937 рр.). У 1931–1935 рр. Михайло Лоян працював на робітфаку Кам'янського металургійного інституту, де викладав біологію. Його колегами були Костянтин Єфремов, Іларіон Макоїд, Максим Чоботар,Іван Донченко. Лоян спілкувався і з Леонідом Брежнєвим, який водночас був директором робітфаку і студентом металургійного інституту. На фото Михайла Лояна зі студентами робітфаку ІІІ курсу (групи Б) зберігся напис: «За ближайшее Ваше участие, добросовестное, чуткое и товарищеское отношение к нам», що свідчить про доброзичливі стосунки між викладачем і вихованцями.
Особливу роль у житті М. Лояна мало знайомство з видатним дослідником запорозького козацтва Дмитром Івановичем Яворницьким. Не раз вони ходили селами і з вуст старожилів записували розповіді про минуле краю. Було переконливо доведено, що Таромське заснували запорозькі козаки [8, арк. 5]. За свою палку любов до України патріот не міг не постраждати. Три роки Лоян пробув у тюрмі, а потім ще три роки – примусового виселення до Марійської АРСР. Дістатися рідної домівки вдалося у вересні 1944-го. Реабілітований учитель був лише 11 вересня 1959-го.
Михайло Лоян любив життя, до останніх днів займав активну життєву позицію, любив читати, писав спогади, захоплювався виноградарством, садівництвом, бджільництвом, городництвом,
квітникарством, шовківництвом, був одним із засновників парку. Пішов із життя патріот нашого краю у 1974 р.
Опорою йому в житті була дружина Ольга Андріївна Сокуренко (1898–1974), родом із села Романкове Катеринославського повіту, із сім'ї залізничників. У 1911–1915 рр. Ольга навчалася в Романківському двокласному зразковому училищі та Романківській церковно-вчительській школі (завідувач – протоієрей Петро Жежеленко). У 1917 р. була слухачкою загальнополітичних та українознавчих курсів губернського земства. У 1918-му, успішно склавши іспити при Першій Катеринославській українській міській гімназії, почала свою педагогічну роботу, якій присвятила понад сорок років у Таромській школі. Знаходилася у вирі подій на селі: ліквідовувала неписьменність, була активним членом товариства «Просвіта» і Катеринославського губернського відділу Всеросійського союзу працівників освіти, брала участь у роботі гуртків художньої самодіяльності, неодноразово обиралася депутатом Таромської сільської ради.
Бібліографічні посилання
1.Екатеринославские епархиальные ведомости. – 1896. – No 10.
2. Лоян М. Таромські зошити / М. Лоян. – Д., 2006.
3. Лоян М. Таромське: перегук століть / М. Лоян, З. Шевцова. – Д., 2009.
4. Міляєва В. Ф. Сторінки історії Таромського / В. Ф. Міляєва, М. М. Головіна. – Д., 2005. – 2-ге вид., 2006.
5. Полинь И. Чудо-курган, казацкая школа и церковь... на колесах / И. Полинь, З. Шевцова // Днепр вечерний. – 2008. – No 38 (11695). – С. 4.
6. Чабан М. Вогник, запалений дідусем / М. Чабан // Зоря. Ветеран Придніпров'я. – 2006. – No 6 (112). – С. 7.
7. Шевцова З. Стежками Романкового / З. Шевцова // Зоря. – 2009. – No 20 (20886). – С. 4.
З. І. Шевцова ДУ «Інститут гастроентерології НАМНУ», Дніпропетровський краєзнавчий клуб "Ріднокрай".
Джерело: "Придніпров'я: історико-краєзнавчі дослідження". Збірник наукових праць. Випуск 10.
28 марта проводилось первенство велоклуба "Харьков-Мастерс" в кросс-кантри. Велогонщики соревновались на высоте имени маршала И.С.Конева в посёлке Солоницевка Дергачевского района. Выступавшая в категории "начинающие" Ольга Мишенина из Днепродзержинска заняла второе место.
Текст: Виктор Куленко.
Фото с личного архива Ольги Мишениной.
