Брати-близнюки Карповичі, Іван і Василь (останній на п`ять хвилин появився на світ раніше), серед спортивної спільноти Кам`янського мають дуже високий авторитет. Перший виховав чимало висококласних боксерів, а другий щороку, незважаючи на вік, не тільки приймає участь в марафонських пробігах, а й з завидною постійністю стає в них призером. Про те, як легкоатлет Іван віддав перевагу боксу, а гирьовик Василь - забігам на далекі дистанції, чому Іван відмовив представнику Книги рекордів України, та як Іван і Васитль зустрілися у фіналі чемпіонату міста з боксу і хто з них переміг, про це, та ще про інші подробиці свого життя розповіли «Пильному погляду» брати Карповичі, яким 15 січня виповнюється 70 років.
"А все могло б статися і по іншому, якби не наша бабуся", - розкриває сімейну таємницю Василь Васильович Карпович.
Родом Карповичі з села Суємці, що на Житомирщині. «За згадками бабусі Анастасії Моїсеївни 1894 року народження, її предки були доволі заможними селянами, мали землю, - розповідає Василь. - Її старший брат Павло працював лісничим. Бабуся мала чотирьохкласну освіту церковно-приходської школи. В 19-річному віці вона разом з двома подругами назбирали грошей, купили квитки і пароплавом перетнувши Атлантичний океан, потрапили в Америку. Тоді це була мрія майже чи не кожного українця. А в наступному році вийшла там заміж за емігранта з Білорусії. Так Анастасія Карпович стала Корзун. Через 10 років вони з чоловіком, повіривши закликам радянської влади, повернулися додому. Спочатку батьківщина виявилася не гостинною, їх відправили до Сибіру. Та через два роки чоловіка направили в Катеринослав, де він при обкомі партії став працювати головним спеціалістом по електроустаткуванню. Так вони опинилися майже дома, отримавши квартиру на вулиці Комсомольська, 65. Парадоксально, хоча бабуся зазнала репресій і була безпартійною, але симпатизувала керівництву країни. Її чоловік помер в 1953 році. В 1988 році Анастасія Моїсевна поміняла квартиру на Дніпродзержинськ, де до самої смерті в 1992 році проживала у мене дома».
В дитинстві Василь Карпович хворів ревматизмом. І якби не допомога бабусі, то невідомо як би склалася його подальша доля. "Іван при народженні важив всього 2 кг 200 грамів, а я ще крихітнішим, - посміхаючись згадує мій співрозмовник. - У мене виявили вроджений ревматизм. Три місяці з бабусею Настею пролежав у лікарні. Я повік зобов`язаний їй, за те що діставала унікальні уколи і мене до п`яти років лікувала від недугу".
Вчителька провидиця
Професію, з якою пов`яжуть все своє життя брати, передбачили їхня вчителька. "Наш класний керівник Лідія Петрівна Ковальчук кожного в класі запитувала ким він хоче стати. Її рідний брат в Шепетівці працював машиністом паровоза, і вона сказала, що бачить нас теж залізничниками. Та нагадала, що у нас в Дніпродзержинську є дядько, який допоможе", - розповідає Василь Карпович. Побувавши в 1969 році у дядька в гостях, Іван поділився з братом своїми враженнями. І все ж вирішив після десятирічки поїхати в Київ, щоб продовжити навчання. А Василь твердо сказав, що закінчить вісім класів і поїде навчатися в Дніпродзержинське ПТУ № 22. "В ті часи потрібно було після закінчення школи ще й відпрацювати два тижні практики. Я відпрацював, приїхав в кінці липня і мене прийняли в училище", - згадує Василь.
Приїхавши додому Василь, знаючи, що брат являється фанатом спорту, ніби ненароком згадав, що в училищі є секції боксу, волейболу і футболу. "Наше село було дуже спортивне. Я змалку любив бігати. Бігав босоніж за кіньми і коровами, яких доглядали на пасовищах. Можу похвалитися, що тоді володів віртуозною їздою на конях, а ось Іван побоювався їх. Найпоширенішою розвагою у нас був звичайно футбол. Грали клас на клас, школа на школу. Якось само по собі сталося, що я домовлявся на проведення футбольних матчів з іншими школами. Був таким собі переговірником. Кумиром хлопців тоді був футболіст Сергій Круликовський, родом з нашого райцентру. Він грав в основному складі команди київського "Динамо", яка три роки підряд ставала чемпіоном СРСР, - говорить Василь Карпович. - Так от, звістка про спортивні секції різко змінила наміри брата. Але проблема в тому, що Іванові документи на продовження навчання в дев`ятому-десятому класах вже були в районному відділі освіти. І все ж таки мамині доводи про те, що близнюків не можна розлучати, подіяли. Іван теж був прийнятий в Дніпродзержинське училище № 22. Ми місяць прожили у дядька, потім переїхали в гуртожиток, що знаходився на четвертому поверсі училища. Умови були спартанські, по 16 чоловік жили в одній кімнаті. Але нам було не звикати до них. А вже наступного року нас поселили в гуртожиток на вулиці Юрія Волкова. Тут майже всі розмовляли на російській мові, а ми на українській, перемішуючи з білоруськими словами. Тому вимушені були вчитися розмовляти російською. Цікавий факт, що ми навчалися в групі, яка першою в училищі випустила помічників машиніста паровоза-тепловоза і слюсаря третього розряду".
Бокс на все життя
З вдячністю згадують брати Карповичі про рідного дядька Дмитра, який після закінчення школи допоміг їм з працевлаштуванням і житлом. "Дмитро Микитович свого часу закінчив Дніпродзержинський індустріальний технікум, працював виконробом в "Металургдзержинськбуді". За плечима дядька будівництво на металургійному заводі станів "350" і "250", конвертерного цеху, будинків на Черемушках. Його дружина закінчила хіміко-технологічний технікум і працювала на ПХЗ. Дітей у них не було. Дядько не курив, не пив, - розповідає Іван. - Коли вони пішли на пенсію, в селі Шевченки (за Орликом) збудували дачу. Доречі, на дядьковому мотоциклі я підвозив Василя до каналу "Дніпро-Донбас" і дальше він 25 кілометрів пробігав в Шевченки".
Коли брати приїхали в Дніпродзержинськ, Василь трохи позаймався боксом, але у Івана, який більше бігав, це краще виходило. "Ми з Василем записалися в боксерську секцію. Я вже тоді мав третій розряд, а у Василя його взагалі не було, - розповідає Іван Карпович. - Одного разу нам довелося зустрітися у фіналі чемпіонату міста. Бій був рівний. Судді довго не могли визначити переможця. Я запропонував кинути жереб, і перемога дісталася брату. В 1970 році наш граючий тренер Геннадій Іванович Ковальов, чемпіон Білорусії, володар кубку СРСР спортивного товариства "Буревісник" (я ще встиг з ним боксувати на змаганнях) передав мене іншому тренеру Володимиру Прокоповичу Кургузову".
Цікаво, що із 60 боксерів училища, які тренувалися у Ковальова, продовжив займатися цим мужнім видом спорту лише лише Іван Карпович. Майстри шкіряної рукавички під орудою Кургузова тренувалися на "Дзержинці".
Ще будучи першорозрядиком Іван Карпович допомагав Василю Авраменку стати майстром спорту. Чемпіон Дніпропетровської області з боксу І.Карпович з 1976 року вже самостійно став тренувати молоду зміну. Рівно через десять років тренери Володимир Кургузов і Іван Карпович організовали клуб "Шкіряна рукавичка".
На передодні призову в армію Іван повернувся з Кривого Рогу, де проходила молодіжна першість СРСР з боксу. "Я тоді два бої виграв, з москвичом Єгоровим у півфіналі дрався. Бокові судді віддали перевагу мені 2:1, але головний суддя дворазовий Олімпійський чемпіон Олег Григор`єв відмінив їх рішення", - з нотками образи в голосі пояснив І.Карпович. Так бокс став невід`ємною частиною життя Івана Карповича.
Розлучення братів-близнюків
Попри те, що братів-близнюків ніхто не мав права розлучати забираючи в армію, Іван і Василь Карповичі два роки провели не тільки в різних частинах, а і в різних країнах. "Перед тим, як допризовників з костела автобусами повезли в Дніпропетровськ, воєнком Дніпродзержинська Борис Миколайович Булига, до речі наш земляк з Новоград-Волинська, нагадав, що близнюків не повинні розлучати, - розповідає Василь Карпович. - Пам`ятаю, що всіх спочатку привезли в Лобойківку, а потім в обласний воєнкомат. Я перший пройшов медичну комісію. Дивлюся, а Івана немає. Нашу команду посадили в поїзд і повезли в Київ, звідти теплоходом в Остер, на учбовий пункт танкістів. А Івана відпустили на 10 днів додому. Він ще тоді поїхав в село на весілля до товариша. До 1974 року курсантів з Остра відправляли на Кубу. Мама, дізнавшись про це, приїхала до мене в гості. Вона тоді запропонувала одну авантюру. Я повинен був дати командиру золоту царську монету, яку передала бабуся Параска, взамін того, що не їхати на Кубу. Але мені дуже хотілося подивитися світ, тому я нагримав на маму, сказавши, що не тільки не віддам монету, а ще й добюся, щоб мене туди обов`язково направили. Але нас якось переформували, присвоїли мені звання молодшого сержанта і відправили в угорське місто Хаймашкері".
На новому місці Василь Карпович показав себе з відмінної сторони, особливо як спортсмен. "Старослужбовці чеченці спочатку сказали, що перевірять який я командир. Але побачивши, що я тягаю штангу, гирі, роблю на турніку різні силові вправи, бігаю багатокілометрові кроси, змирилися і сказали:"Ти дійсно командир", - згадує співрозмовник. - Через півроку мені присвоїли сержанта, потім старшого сержанта і старшину. Командир батальйону підполковник Мотуз прохав залишитися на надстрокову службу. Пропонував пройти тримісячні курси прапорщиків в Будапешті, адже досвід старшини у мене був. Одного разу комбат зібрав всіх прапорщиків і завітав в гості в мій підрозділ. Вистроїв всіх, визвав мене вийти вперед. А іншим говорить: "Товариші дармоїди (а вони стоять пузаті, з синцями під очима з перепою), пішли подивитесь який порядок повинен бути у вас". Я вже потім йому сказав, якщо він і надалі буде робити саме такі показові перевірки, то мене зненавидять прапорщики. Акцентуючи, що він повинен їх навчати, наказувати і виховувати. І комбат згодився, сказавши, що я прав. Така ж історія повторилася, коли я працював інструктором на ДМК в управлінні залізничним транспортом. Я робив макети-стенди на яких проводили інструктажі, показуючи як уникати поломок. До їх створення залучав висококласних спеціалістів електриків, токарів і т.п. Я тоді з натхненням навчався всяким премудростям. До мене приїждали за обміном досвіду з інших металургійних заводів України. Начальник служби Михайло Іванович Гулий теж таким чином хотів показати, що молодий 25-річний інструктор виготовляє речі, які не роблять навіть досвідчені майстри. Тому я його попередив, якщо так і надалі буде, то піду працювати помічником машиніста".
А Івана Карповича, у якого виявили на серці шуми, відправили в Гатчину Ленінградської області, де спочатку він був кочегаром підрозділу, який опалював воєнне містечко." В гарнізоні командиром був майстер спорту з боксу Висоцький. Дізнавшись, що я теж боксер, запропонував зайняти стійку. Він пару раз зімітувавши удари, відзначив, що і справді я боксер, - згадує посміхаючись Іван. - А так як в гарнізоні боксом не займалися, командир сказав, що закріпляє мене до лижників, з якими буду бігати. В частині був майстер спорту по лижам Іван Ребров, з яким я і набігав на другий розряд".
Іван Карпович був прикладом для інших військовослужбоців своєї частини. Крім розряду з лижного спорту він отримав перший розряд з воєнізованного кросу (біг, стрільба, підтягування на перекладині). На чемпіонаті гарнізону вибив 96 очок на стрільбі і виконав підйом переворотом 125 раз. "Я на 100 очок перевиконав норматив майстра спорту. За такі високі показники мені надали відпустку. Але так, як брат не зміг в цей час теж поїхати додому, то я відмовився від неї", - говорить І.Карпович. Керівництво частини було шоковано відмовою. Сказали, що ще ніколи не бачили таких, хто б відмовлявся поїхати в рідні краї. А Іван попрохав генерала, щоб його відпустку віддали товаришеві по службі Івану Робо з Моладавії, так як у тоого була хвора мама.
Спортивна метамарфоза
Брати віддали борг Батьківщині і прийшли з армії майже одночасно. Першого листопада Іван, наступного дня Василь. Хлопці знову повернулися працювати на металургійний завод. Поступово кожен з них обрав саме ту спортивну стезю, якою вони і по нині прямують. Відбулася метамарфоза. Легкоатлет Іван віддав перевагу боксу, а гирьовик Василь - забігам на далекі дистанції.
Рішенням Оргкомітету Олімпіади-80 почесне право нести і супроводжувати олімпійський вогонь було надано найкращим спортсменам СРСР. На одному з етапів факел з олімпійським вогнем несли представники рідного міста Генсека Леоніда Ілліча Брежнєва. Серед них був і кандидат в майстри спорту з боксу, помічник машиніста тепловоза залізничного цеху № 2 заводу імені Дзержинського Іван Карпович. Іван з гордістю згадує про цю почесну місію. "На 161 кілометрі шосе Житомир-Київ біля пам'ятника на могилі воїнів 18-ї армії вогонь Еллади від житомирської десятикласниці Наталії Сокіл прийняв неодноразовий учасник надмарафонських пробігів, доцент Індустріального інституту імені М.І.Арсенічева - Казимир Романович Розумовський. Супроводжував нашого земляка-факелоносця почесний ескорт, в складі якого був і я. Олімпійський вогонь ми несли від кордону Житомирської області до Київської. В межах великих населених пунктів нас зустрічали коридори піонерів, які на протязі декількох кілометрів кидали під ноги квіти. Це були незабутні миті", - згадує Іван Карпович.
В супроводі олімпійського вогню приймав участь Іван Карпович як кращий боксер Дніпродзержинська. А от в бігуна-марафонця він перекфаліфікувався в наступному році. "Якось Микола Мар`янчиков, партнер по щоденних пробіжках, сказав, що зі мною хоче зустрітися керівник клубу любителів бігу в Дніпродзержинську Казимир Разумовський, - розповідає Іван Карпович. - Казимир Романович запропонував мені прийняти участь в супермарафоні Дніпродзержинськ - кордон з Чехословаччиною. Але спочатку він хотів перевірити як я бігаю. Пробігши разом з його командою 50 кілометрів я сказав, що таким темпом можна і добу бігти. Разумовському така відповідь сподобалася і він взяв мене на супермарафонський пробіг. Стартували ми 22 червня від інституту, а фініш був в Ужгороді. Ми бігли кожного дня в середньому 70 кілометрів. Я по всім показникам етапів показав найкращий результат. Тоді ж дізнався, що мене запрошено в збірну України. Після завершення зверхмарафону ми поїхали в Київ, де під час круглого столу розповідали про пробіг. Там були було присутнє високе начальство, з якого запам`яталися знаменитий спринтер, олімпійський чемпіон Валерій Борзов і голова спілки ветеранів СРСР, відомий командир партизанського з`єднання О.Ф.Федоров. Останній поцікавився, кому що потрібно. Я згадав, що мене відпустили з роботи на два місяці, але без оплати. Олексій Федорович дав свою візитку, яка після мого повернення додому магічно подіяла на голову профкому ДМЗ Миколу Васильовича Попика. Всі гроші я отримав прямо у нього в кабінеті".
Київський марафон. 22.06.1981. А.Клименко, С.Онищенко, І.Карпович, С.Поліщук.
Потім було ще багато різноманітних забігів. Та все таки любов до боксу переважила шальки терезів. Іван Карпович почав віддавати весь свій час вихованню спортсменів-боксерів. Свого часу Іван Васильвич виховав двох збірників Радянського Союзу. "В Донецьку мій Іван Матета у півфіналі дрався з вихованцем тренера Михайла Зав`ялова. Ваня тричі того посилав в нокдаун, але перемогу віддали супернику, обличчя якого було схоже на один синець. Я підійшов до Зав`ялова і сказав, що це ж неправильно. Михайло Михайлович запитав хто я такий. Кажу - тренер. "Ти ще молодий, у тебе все попереду", - відповів Зав`ялов. У фіналі ж "переможця" вже чекав Володимир Кличко... А ще можна згадати, про те як обійшли почестями його, як першого тренера призерки чемпіонатів світу і Європи Анастасії Чорноколенко. Та така вже невесела тренерська доля.
По слідам батька пішов і син. Василь Іванович спочатку займався у тренера Володимира Андрієнка гамнастикою. "Займаючись гімнастикою, Вася приходив до мене на тренування, - пояснює Іван Карпович. - І з семи до сімнадцяти років займався боксом, провівши понад дві сотні поєдинків. Я пишаюся, що син п'ять років поспіль відзначався найбільш технічним боксером Дніпропетровської області. Та не захотів продовжити боксерську кар'єру, вирішивши далі вчитися. Але це був його вибір".
Шлях від гирьовика до стайєра
Тоді, коли Іван тренував боксерів, Василь займався гирьовим спортом. "В гуртожитку я і Анатолій Лавринець захопилися гирями. В 1977 і 1978 роках був першим на чемпіонатах області серед промислових підприємств. У ваговій категорії до 60 кг дві двохпудові гирі штовхав 15 раз, і по 25 раз кожною рукою робив ривки. В 60 років на спартакіаді ДМК у мене ніхто не міг виграти", - розповідає Карпович. Василь Васильович згадав один кумедний випадок зі свого життя, ще коли вони з дружиною мешкали в найманій квартирі в Романково. "Приїхавши з нічної зміни я тільки-но ліг відпочивати. Коли чую стукіт у вікно, - посміхаючись, розказує Василь. - Виявилося, що господар квартири і його сусід, двометровий здоровань, засперечалися, чи зможу я підняти гирю, яка стояла на подвір`ї. Дізнавшись про ціль суперечки, довелося підняти 10 раз, щоб домогосподар виграв бутель самогону". Свого часу брати Карповичі, самостійно змайструвавши тренажери, займалися ще й культуризмом.
Василь почав бігати стаєрські дистанції з 1979 року. "Я Івана зразу не міг обігнати, - посміхаючись каже він. - Разом ми бігали тільки 30 кілометрів, не більше. Починав у Розумовського, потім познаймився з Мар`янчиковим і Волчком. Одним із перших офіційних, став пробіг від пам`ятника Прометея на Аульський плацдарм. Я в той час уже очолював клуб любителів бігу "Фортуна" і виступав в складі команди Дзержинки".
70-річному Василю Васильовичу подобається цей змагальний дух. Його так затягло, що не може зупинитися навіть зараз. "Мені подобається той ритм життя, який був присутнім як в молодості, так і зараз, - розмірковує він. - Жив на квартирі, після роботи на заводі бігав, потім мчався кожного вечора на заняття в технікум. Та одного разу мій тренер і товариш Леонід Волчок запропонував змінити процес тренувань. І у мене пішли результати вверх. Якось Микола Мар`янчиков сказав, що я 10 і 20 кілометрів бігаю добре, а от в марафоні слабак. І я пообіцяв, що одного разу він побачить тільки мою спину на дистанції". І таке сталося в 1992 році на марафоні "Білі ночі" в Санкт-Петербурзі. "Приїхавши в Північну Пальміру вранці, ми зареєструвалися, а стартувати повинні були в 23:00, - згадує Василь. - У нас виникла проблема з розселенням, ніде не могли знайти вільних місць в готелях. Нам порадили поїхати в річпорт. Але і там не знайшли. Тоді один чоловік підказав поїхати аж до Фінської затоки. Поки знайшли гуртожиток, годинник показував вже 20:00. Трохи відпочили, сіли в метро і поїхали. Потрапили прямо на старт. Марафон я тоді завершив з часом 2 години 35 хвилин. А Мар`янчиков фінішував лише через 10 хвилин після мене. Я його підколов, що він за моєю спиною вовтузився коли я вже закінчив біг. Згадую, що він якось ще потім проспорив мені кросовки".
Перший свій класичний марафон - 42 км 195 м Василь (на фото) подолав в 32 роки на Московському міжнародному марафоні миру (ММММ). Після цього він просто "захворів" стаєрськими забігами. Зараз на його рахунку близько пів сотні марафонів. А ще бігав багато напівмарафонів. «Я це записую в щоденник, який веду з 1984 року. Хоча до того теж були і інші пробіги, - пояснює Василь Васильович. - Найкращий результа - 2 години 21 хвилина, який я показав в 1992 році в Армянську. Довелося бігти марафон і з Іваном. В Нікополі я його обігнав всього на пів секунди, показавши час 2 години 50 секунд".
За роки виступів на змаганнях найвищого рівня на рахунку Василя Васильовича Карповича чимало нагород. Останім став титул чемпіона світу-2024 (Гьотеборг, Швеця) серед марафонців-ветеранів (на фото крайній праворуч)
На побачення літав на "ЯК-40"
Отримавши першу зарплату на металургійному заводі, Василь по модному приодягнувся і поїхав на батьківщину. "На товкучці купив коричневе в полоску пальто, туфлі, штани кльош, а також подарунки рідним, і під Новий 1976 рік поїхав додому, - згадує співбесідник. - Вечером зі своїм колишнім однокласником ми пішли в сусіднє село на концерт. Клуб був вщерть заповнений людьми. Я примітив, що на мене постійно дивиться якась чорнява дівчина. Після концерта я з нею познайомився, провів до дому. Потім ми стали переписуватися. Частенько і зустрічалися. Сідав на "ЯК-40" і з Дніпропетровська летів до Києва, а звідти автобусом їхав в село. А 21 серпня 1977 року ми з Ніною зіграли весілля і поїхали в Дніпродзержинськ. Хоча я вже і стояв в черзі на кооперативну квартиру, та нам потрібно було десь жити до її отримання. І знову допоміг дядько Дмитро. Його знайомий погодився за 35 карбованців на місяць поселити нас у флігелі свого будинку в районі СШ № 28. Ми на початку вересня туди переїхали. Я купив металеве ліжко з панцерною сіткою, знайшов старенький гардероб на якомусь звалищі. Пізніше купили холодильник і телевізор. Опалення було таке: в грубу неофіційно вставялася форсунка і була конфорочна плитка. Туалет і вода на вулиці. Прання в тазу, купання в ночвах. Там народилася дитина. Дядько допоміг Ніні влаштуватися маляром на будівництво. Через сім років нам дали кімнату на першому поверсі малосімейного гуртожитку на вулиці Червоноармійській (нині Олексія Сокола). Там ми прожили ще сім років. В 1976 році я поступив на вечірнє відділення транспортного технікуму, куди кожного дня їздив на заняття. Нам хотіли дати квартиру на вулиці Матросова, але Ніна відмовилася. Сказала, що ще попрацює, але хоче жити на лівому березі. І мрія здійснилася 23 лютого 1988 року, коли отримали ордер на квартиру. Нам ще й пощастило. Так, як в будинку не було трикімнатних кавртир (а у нас дві доньки), нам дали чотирикімнатну. На радощах я побіг з вулиці Червоноармійської на 10 мікрорайон подивитися наше житло".
За півстоліття праці на металургійному підприємстві у Василя була непроста робота. Він пройшов шлях від помічника машиніста паровоза до начальника станції. Разом з братом чотирнадцять років назад пішов на заслужений відпочинок.
Дружина із сім`ї найкращого комбайнера СРСР
Іван одружився влітку 1985 року на своїй однокласниці Анні Скоропадській. "Аня в мене золота медалістка, з червоним дипломом закінчила політехнічний інститут. Навчаючись в школі займалася гімнастикою. Так, як росла в сімї кращого комбайнера СРСР, Героя Соціалістичної Праці, з дитинства поважала труд хліборобів, - розповідає Іван Карпович. - Літом 1985 року мою маму поклали в лікарню. Я приїхав в гості, за три дні викопав вручну соток 18 картоплі. І тоді ж запропонував Ані вийти за мене заміж. Із-за відсутності мами і Василя, весілля як такого майже не було. Ми розписалися в сільраді і поїхали до мене в Дніпродзержинськ. Добре, що двома роками раніше я отримав кооперативну квартиру в п`ятиповерхівці на вулиці Васильєва. Так що проблеми з житлом для нас не існувало. Запам`ятався курйозний випадок, який трапився з нами, коли їхали до залізничної станції. Від села до залізничної станції сім кілометрів ми їхали вночі на підводі. І скільки я не їздив раніше, то завжди не обходилося без пригод. Частіше всього підвода переверталася. Так трапилося і того разу. Наш нарядний одяг вимазався в багнюці. Добре, що поїзд трохи запізнився і ми встигли купити квитки до Києва".
Дружина Івана Карповича пропрацювала інспектором по надзору в міських електромережах до пенсійного віку. Сам він після виходу на пенсію спочатку працював в спортивному клубі "Дзержинка". Останній час виконує обов`язки тренера в боксерському клубі «РуДі».
Ще декілька років тому Іван Васильович підтягувався на турніку 160 раз. Дізнавшися про це, йому зателефонували з Києвської редакції Книги рекордів України. Та умови, які вони поставили не задовольнили Івана. "Для того, щоб представники Книги рекордів приїхали і зафіксували мій рекорд, а вони запропонували підтягнутися 200 раз, мені потрібно було їм заплатити 10 тисяч гривен. Та ще й за житло проплатити. А взамін я б отримав лише диплом", - каже Іван Васильович.
P.S."Якби зараз була змога повернути час назад, ми б майже нічого не поміняли у своєму відношенні до пройденого", - резюмували нашу бесіду ветерани Дніпровського металургійного комбінату, брати-близнюки Карповичі, Василь Васильович і Іван Васильович.
Нещодавно на "блошиному" ринку придбав цікаву документацію повязану з роботою Дніпровського металургійного комбінату (50-х - 70-х років). Серед паперів знайшов анкету Миколи Петровича Підберезного, датовану 1979 роком. Мене вона зацікавила тим, що і він, і я працювали в цеху ремонту прокатного обладнання тільки в різні роки. Хоча були знайомі особисто.
Дитинство маленького Миколки пройшло у Верхньодніпровську, де він народився 31 травня 1944 року. Після війни батько Миколи Підберезного Петро Олександрович влаштувався на Дзержинку, в цех ремонту прокатних станів (ЦРПС, а пізніше ЦРПО). Син, закінчивши семирічку, вирішив вступати до металургійного технікуму. Вибрав батьківську спеціальність – обладнання металургійних заводів. Будучи першокурсником, під час виробничої практики у 1959 році Микола вперше прийшов у цех ремонту прокатних станів, де його батько працював старшим майстром. І з того часу щороку літня практика – у ЦРПО. Технікум Микола Підберезний закінчив з відзнакою, і вже з 1963 року працював машиністом центральної мастильної установки цеху прокатки періодичних профілів. Звідти пішов на армійську службу, туди й повернувся. Після трирічної роботи слюсарем, бригадиром слюсарів на ТЗС він очолював техбюро, потім конструкторське бюро новопрокатного цеху. Був ефективним на посаді механіка цеху. Наступна посада сама собою випливала із попередньої. М.П.Підберезного призначили заступником головного механіка з прокатних цехів. На цей час без відриву від виробництва він закінчив інститут за спеціальністю "Механічне обладнання заводів чорної металургії". Пізніше Миколі Петровичу запропонували очолити новопрокатний цех – найбільший із прокатних цехів Дзержинки. Потім слідує нове призначення – заступником головного інженера з капітальних ремонтів та реконструкції. То був час, коли демонтували шосту доменну піч, на якій у 50-ті роки переробляли уранові руди і яка весь цей час загрожувала екології.
Коли Дзержинку очолив найдосвідченіший металург країни Костянтин Григорович Носов, Микола Підберезний працював головним механіком, начальником виробничого відділу, головним інженером комбінату.
Микола Петрович Поберезний двічі очолював комбінат: з 1986 по 1987 та з 1995 по 1997 рік. Вже керівником високого рангу, він здобув другу освіту за спеціальністю "обробка металів тиском". У 1994 році М.Підберезному присвоєно науковий ступінь кандидата технічних наук. Він є лауреатом Державної премії. Заслужений працівник у промисловості України. Пішов з життя Микола Петрович 19 травня 2016 року.
Газета "Нові рубежі" Криничанського району на Дніпропетровщині від 15 липня 1965 року. В статті "Заради життя",
розповідається про головного лікаря Аульської дільничої лікарні Аркадія Романовича Шимборського.
Висока мобільність, оперативність реагування на виклики та зміни, що постійно виникають у нашому далекому від стабільності економічному середовищі, протягом усієї історії компанії "МіКомп" залишаються найважливішими принципами корпоративної політики її керівництва. Саме "МіКомп" є першопрохідником багатьох нових для міста та регіону напрямків бізнесу. При цьому центральне місце в планах компанії, як і раніше, належить Кам'янському. А її президент, Почесний громадянин Кам'янського Олег Миколайович Мороз як корінний житель має власну позицію щодо майбутнього рідного міста.
Зовнішньоторговельна компанія ТОВ "МіКомп" ("Мороз та Компанія") була заснована 3 ЛИСТОПАДА 1994 року. Початковий офіс фірми знаходився на базі №1 на проспекті Пеліна (нині Гімназійний). На виробничому майданчику зі складськими приміщеннями зароджувався новий бізнес – реалізація матеріалів та обладнання. Створення взаємовигідної системи тогрових відносин, належним чином скоординовану взаємодію з підприємствами міста, ділове співробітництво з партнерами в інших регіонах допомагали фірмі розвиватися і в кінцевому підсумку перетворитися на компанію "МіКомп". Зараз "МіКомп" - це відома в місті та за її межами компанія, яка зуміла досягти вагомих результатів як у зовнішньоекономічній діяльності, так і на внутрішньому ринку. Це багатопрофільне підприємство зі своєю стратегією та тактикою, що має розгалужену мережу структурних підрозділів.
Одним із функціональних напрямків у бізнесі є будівництво об'єктів житлово-цивільного призначення. Спочатку будівельна група, потім проектно-будівельний підрозділ визначили глобальний напрямок роботи компанії "МіКомп" - капітальне будівництво. І відповідну ліцензію було отримано. За роки наполегливої та напруженої роботи в Кам'янському (крім інших міст) було збудовано та реконструйовано багато об'єктів житлово-цивільного призначення та громадського харчування. Основні з них: житловий комплекс "Монтана" та торгово-готельні комплекси "Центр", "Rodina", гіпермаркет "Європа", кафе "Fashion" та торговий комплекс з кафе "Партком", 7 автозаправних станцій, що відповідають європейським стандартам та нормам, басейн "МіКомп".
Житловий комплекс "Монтана" знаходиться у лівобережній частині міста. Восьмиповерховий будинок із насиченою інфрастроуктурою став першим такого масштабу будовою компанії "МіКомп". Комплекс введено в експлуатацію у грудні 2001 року. Загальна площа житлового комплексу складає 6700 кв. м. Цікаво виглядає скульптурна композиція Порометея та Свободи, встановлена перед житловим комплексом. "Ідея зробити такий пам'ятник у мене виникла давно, ще за радянських часів, - розповідає О.Мороз. - Коли я звернув увагу на те, що і Прометей і статуя Свободи тримають смолоскип у різних руках, мені здалося це цікавим і захотілося об'єднати їх Спочатку це було в голові. А з 1994 року, відколи організувалося підприємство "МіКомп", деякий час. скульптурна композиція була логотипом компанії. 2002 року, після реконструкції житлового комплексу "Монтана", я вирішив біля нього поставити пам'ятник. Виготовляв фігури дніпропетровський скульптор Борис Кузьмич Волков. Чесно кажучи, мені не дуже сподобалася його робота. Зроблена якось незграбно. Але подітися вже не було куди, бо терміни підтискали. Бронзових Прометея та Свободу виливали у Дніпропетровську. На Дніпровському металургійному комбінаті зробили кришталевий факел із підсвічуванням. Скульптури об'єднали за образом Робочого та Колгоспниці (скульптурна композиція Віри Мухіної "Робітник та Колгоспниця") та поставили на півсферу Земної кулі, де зображені континенти. На табличці напис: "Архітектурно-скульптурна композиція встановлена до шостої річниці утворення компанії "МіКомп" символізує єдність часів та народів у їхньому прагненні до МИРУ, СВОБОДИ, КОХАННЯ. 8 листопада 2002 року". Тут кожне слово має глибоке значення. Я напевно місяці два не спав ночами, складаючи напис. Хотілося, щоб було красиво та лаконічно, і виражало сутність ідеї”.
Спільно з фірмою "Творець", завод "МіКомПласт" брав участь у масштабній програмі Міністерства транспорту України з реконструкції низки великих вокзалів та станцій у містах Кам'янське, Дніпро, Верховцеве, Синельникове, Мелітополь, Запоріжжя, Євпраторія. У нашому місті були встановлені металопластикові конструкції в технічному університеті, шпиталі для ветеранів війни та праці, мережі магазинів "Малинка", "Велес" та ін. об'єктам. Також конструкції "МіКомПласт" можна зустріти у Києві, Кривому Розі, Одесі, Донецьку, Луганську, Верхньодніпровську, Вільногірську, Павлограді, Жовтих Водах, Маріуполі, Сімферополі, Гурзуфі, Ялті.
Багато мешканців міста пам'ятають кафе "Fashion" на вулиці Сировця (нині проспект Тараса Шевченка). Разом із архітектурним рішенням створювався й оригінальний інтер'єр кафе, який мав свою філософію. Стиль "модерн" з елементами гумору, оздоблення стін плакатами з обличчями популярних зірок та відомих людей міста, велика кількість телевізорів створювали затишну своєрідну обстановку для відвідувачів. У кафе приходили не лише культурно відпочити, а й просто зробити селфі.
У свій час радіо "МіКомп" стало відомим за межами міста, вело мовлення у FM-діапазоні на частоті 104,4. Серед гостей радіостанції були Ірина Білик, Віктор Павлік, Валерій Меладзе, тріо "Віа Гра", гурти "Океан Ельзи", "Грін Грей", команди КВК, у тому числі і "95 квартал". Цікавий факт розповів Олег Мороз. "На початку 2000-х років у "Монтані" жили хлопці "Студії Квартал-95", - згадує він. - Після цього у них у декораціях на задньому плані з'явилася подібна скульптурна композиція. Тільки замість Прометея, факел зі Свободою тримає Робітник. Мені Потім Володимир Зеленський говорив, що наштовхнула його зробити таку композицію наша скульптурна група".
Відділом нафтопродуктів та будівельними підрозділами компанії "МіКомп" були спроектовані та побудовані, а потім введені в експлуатацію сім комплексів автозаправних станцій у різних районах міста та за його межами. Найперший комплекс АЗС №1 на проспекті Ювілейному був введений у грудні 1997 року. Пізніше, в центральній частині міста було збудовано три АЗС на проспектах Леніна (нині Свободи) та Пеліна (Гімназійний), а також на площі Визволителів. Крім того, ще три АЗС на лівобережному мостовому переході, у селищах Петриківка та Балівка.
Особливо можна сказати про басейн "МіКомп". Коли будівля басейну "Прометей" знаходилася у вкрай плачевному стані (практично три роки вона простояла без даху), її на аукціоні придбала компанія "МіКомп". Після реконструкції, спорткомплекс став приймати змагання не лише міського масштабу, а й Всеукраїнського та Європейського плавання, водного поло, стрибків у воду з трампліну, синхронного плавання. Досить згадати 2010 рік, коли тут успішно було проведено Чемпіонат Європи з водного поло серед дівчат. "Кілька років тому хотів написати заявку на проведення Чемпіонату Європи 2028 року. Треба було підписати запрошення у мера. Два рази записувався на прийом до мера як Почесний громадянин міста. Сидів у приймальні. Він мене не прийняв і не передзвонив", - розповідає О. М.Мороз. - Я вирішив кинути це все. Ну що боротися з вітром... А була можливість ще раз отримати проведення Європейських змагань у Кам'янському”.
Наразі басейн "Мікомп", якому кілька років тому присвоїли категорію центр підготовки олімпійської та паралімпійської збірних України з плавання, продовжує надавати можливість тренуватися учасникам Паралімпійських Ігор, що пройшли в Парижі. "З початку війни у нас живуть і тренуються члени збірних чоловічої та жіночої команд Донецької області з водного поло. Зараз також ведуть підготовку до чемпіонату світу майже півсотні плавців паралімпійської команди України. З них більше половини брали участь у Іграх, які нещодавно пройшли в Парижі. Чоловік п'ять є олімпійськими чемпіонами. Це просто герої, на яких треба рівнятися. Люди гідні захоплення. І я їм допомагаю як можу", – пояснює Олег Миколайович.
Компанія "МіКомп" багато будувала, багато відкривала нових об'єктів. Але чимало їх і закривалося. "Наприклад, ми відкрили в 1998 році сучасну (за тими масштабами) друкарню, - пояснює О.Мороз. - Купили в Німеччині дві лінії: уживану лінію "Планета" і нову, виготовлену в Індії, але за німецькою ліцензією. Потім "Приватбанк" купив собі поліграфічне обладнання, у Дніпропетровську відкрилися кілька нових друкарень. І Згодом наше обладнання застаріло. І ми вирішили вийти з цього бізнесу, продавши обладнання. Так само із заводом "МіКомПласт". Склили до 2006 року всі об'єкти дніпропетровської фірми "Творець". Багато склили залізничних возалів у різних містах. Але знову, відчинялися фірми-гіганти металопластикового обладнання, і ми пішли з цього бізнесового сегменту. Таке ж сталося з АЗС, об'єктами громадського харчування, спортзалами. "Балу", перший нормальний фітнес-зал у місті, був відкритий на порожньому місці. Але в "Балу" була маленька площа, тож я його продав і пішов далі. Відкрив спортзали у "Монтані", у "Центрі", у басейні. На мою думку спортзал повинен бути в єдиному просторі, а маленькі кімнатки, куди заходиш і віч-на-віч займаєшся, це не сприяє продуктивному заняттю. Нема драйву. Тому це має бути єдиний простір, де ти бачиш як люди займаються і сам намагаєшся підтягнути себе. Хоча ця культура прижилася у місті, але не бачу сенсу відкривати зараз нові спортзали. Людей не побільшало, молодь, яка переважно туди ходить, роз'їхалася. З цієї практики вважаю, якщо є спортзал, то тягніть його, а відкривати нові невигідно. Отак і інші види бізнесу. І громадське харчування зокрема. Моє основне кредо – коли я бачу, що бізнес стає невигідним або три місяці приносить слабкий прибуток, я його продаю”.
Олег Мороз дотримується стародавньої мудрості: "Чоловік має збудувати будинок, посадити дерево, виховати сина". "Я збудував три приватні будинки. Перші два будував своїми руками з батьком. На будівництво будинку в Курилівці, де я зараз живу, звичайно вже наймав робітників. У мене було три сини. Один, на жаль, у сорока чотирирічному віці помер п'ять місяців тому. Так що залишилися два сини і дочка. Дерев та чагарників посадив кілька тисяч, - розмірковує О.Мороз. - Зараз я на пенсії, захоплююсь виноградарством. У мене 254 кущі, посаджені з нуля. Є багато сортів завезених з Америки, безкісткових, великих. Весь виноград і всю лозу, як матеріал, я роздаю. Не продав жодного кілограма винограду та жодного сантиметра лози. Насамперед закриваю свої потреби (сушу виноград, варю варення, роблю сік, вино не роблю, бо не вживаю алкоголю), все інше роздаю сусідам, знайомим. На роботі в офісі, в басейні, в готелі залишаю ємності з виноградом і кожен бере стільки, скільки йому треба".
"Для мене не тільки важливо заробляти гроші, тобто я не можу сидіти на якихось потоках і "молотити" гроші, при цьому нічого не творячи. Мене це не цікавить, від слова "взагалі". Мені важливо, щоб це був красивий бізнес, щоб, крім грошей, він був корисний людям", - резюмує бесіду президент фірми "МіКомп" Олег Миколайович Мороз.
