Прочитав в кіноафіші за червень 1969 року, яка була надрукована в газеті "Дзержинець" тодішнього Дніпродзержинська, а зараз Кам`янського, що в кінотеатрі "Родина" демонстрували двосерійний фільм "Геній дзюдо". І згадалася пригода, яка сталася зі мною під час його перегляду. Але про все по-порядку.
Фільм-бойовик "Геній дзюдо", справжня назва якого "Сугата Сансіро" (по імені головного героя) вийшов в кінопрокат в Японії ще в 1965 році. До нас він дійшов, як завжди, з запізненням. У радянському кінопрокаті розсудили, що нашому глядачеві ця назва нічого не скаже, і поміняли її на іншу – звучну та привабливу. Фільм став культовим. Сценаристом та продюсером був великий Акіра Куросава, а одну з головних ролей – вчителя Яно Сюгоро – зіграв великий Тосіро Міфуне. Це фільм про Шлях – а мистецтво боротьби стало лише школою навчання на цьому Шляху. Окрім дзюдо та джіу-джитсу, про чиї прийоми можна було мати хоча б невиразне уявлення завдяки спортивному та бойовому самбо, у "Генії дзюдо" радянські люди вперше почули слово "карате" і побачили саме карате. У СРСР розпочався бум східного бойового мистецтва.
http://ae.lordfilms-s.tube/43918-film-genij-dzjudo-1965.html
Але особисто мені цей фільм приніс... сльози. Ні, я не плакав від жалю за кимось, чи чимось. Мені перепало від матусі за порвані штани. Річ в тому, що я в той час мешкав і навчався в Аулах. А фільм "Геній дзюдо" в 1969 році показували в літньому кінотеатрі (до 1970-го року, коли відкрився кінотеатр "Ювілейний", він знаходився на майданчику праворуч від нього), обнесеного високим деревяним парканом. Я, 13-річний пацан, зі своїми друзями забралися на верхню частину паркану і дивилися кіно звідти. Та коли довелося втікати від чергових, які ганяли безбілетників, зачепився за арматуру поряд лежачих залізобетонних плит перекриття і порвав штани, куплені батьками напередодні. Дома добряче перепало від мами.
Та це мене не спинило проводити своє дозвілля на паркані кінотеатру і надалі. Наступною стала кінокартина "Мільйон років до нашої ери" про важке життя первісних людей https://filmix.ac/filmi/fjuntezia/29483-million-let-do-nashey-ery-one-million-years-bc-1966.html
Тоді фільм вразив мене більше ніж попередній. Все-таки в школі мене більше цікавили гуманітарні науки природознавство, географія, історія. Та й мріяв після закінчення десятирічки стати археологом. Але про це іншим разом розповім.
Автор Віктор КУЛЕНКО.
Працівники Дніпровського металургійного комбінату 70–90-х років минулого століття, пам`ятають Валентина Михайловича Смаля – заступника директора із загальних питань. В пам`яті людей він не стандартний керівник, відповідальний і принциповий, працелюбний добрий і щирий чоловік. Валентин Михайлович всю душу віддавав справі, поважав людей, незалежно від посад і рангів.
Валентин Смаль народився 25 липня (7 серпня) 1927 року в селі Єлизаветівка, Царичанського району, Дніпропетровскої області.
Батько Михайло Микитович Смаль в 1920 році вступив до союзу селянської молоді, добровольцем відправився на службу в бригаду червоних козаків, під командуванням героя Громадянської війни Віталія Марковича Примакова – командира українського Червоного козацтва. Повернувшись зі служби в 1924 році, будучи людиною прогресивною, згодом вступає на курси трактористів, та першим привозить трактор в село Єлізаветівку.
Валентин Смаль з мамою, татом та братом Миколою. 1939 рік.
В 1933 році батько починає працювати на металургійному заводі ім. Дзержинського. Мати Ониська Євменівна, брала участь в організації першого колгоспу в селі Єлизаветівка в 1927 році. Довоєнне дитинство Валентина, як і всього покоління тридцятих років – випробування на міцність: голодні 1932–1933, боротьба за виживання. Всі ми родом з дитинства, бо саме в цю пору життя закладається все найкраще, і добре, що кожний з нас пронесе його з собою через все життя. Турбота батьків, нелегка селянська праця, працелюбність, любов до книжок, постійна жага до знань – головні якості, які сформували Валентина в дитинстві.
В країну прийшла війна... Валентину 13 років, він відмінно закінчив сім класів Єлизаветівській середньої школи. На четвертий день війни Михайло Микитович Смаль, відправився на фронт, де загинув у 1943 році. Коли в село прийшли фашисти, на Валентинові, ще зовсім дитячі плечі, впала відповідальність за виживання його сім`ї. Кожний день міг стати останнім, підліток добував харчі для хворої мами та молодшого брата Миколи. В період окупації села фашистами, Валентин сховав у власній хаті шкільну бібліотеку. Після звільнення села, в 1943 році, хлопець повернув бібліотеку школі та пішов навчатися до 9 класу.
В 1944 році прямо зі шкільної лави Валентина Смаля призвали до армії. Службу починав в запасному полку міста Змієв, Харьківської області, курсантом мінометної роти. В 1945 році юнак закінчив школу корабельних радистів та був направлений в дев`яту дивізію "морських мисливців". Справою справжніх чоловіків і важливою школою життя стала для Валентина Михайловича служба в Севастополі на Чорноморскому флоті.
Михайло Смаль крайній ліворуч. 1948 рік.
В 1951 році він звільняється в запас і приїздить до рідного Дніпродзержинська. Як і колись батько, Валентин йде працювати на металургійний завод ім. Дзержинського монтером залізопрокатного цеху. Кмітливість і працелюбність, привели хлопця із заводської прохідної до школи електриків, де разом із досвідом виробничника, парубок отримав нову спеціальність електрика основного виробництва.
В 1954 році Валентин вступає на вечірне відділення металургійного інституту ім. Арсенічева на факультет механічного обладнання заводів чорної та кольорової металургії. Молода людина з цікавістю і наполегливістю опановувала науку металургійного виробництва. Викладачі ВУЗу відзначали талановитість, перспективного молодого металурга та в один голос пропонували йому продовжити навчання в аспірантурі.
Через шість років Валентин Смаль із відзнакою завершує навчання в інституті та остаточно вирішує пов`язати своє життя з металургійним заводом.
В грудні 1967 року починається важливий період роботи Валентина Михайловича, як господарника, на посаді заступника директора заводу з господарчих питань. На цьому поприщі Валентин Михайлович Смаль успішно відповідав за покращення соціально-культурних і житлово-побутових умов металургів.
В.М.Смаль (крайній праворуч) на відкритті дитячого табору відпочинку в с.Царичанка.
"Великому кораблю – велике плавання" – говорив Валентин Михайлович про рідний завод. Всі свої знання енергію досвід та душу віддаючи підприємству.
В 1968 році за участю В.М.Смаля на металургійному заводі створили цех безрейкового транспорту. Збільшення кількості транспорту, сприяло покращенню виробничої діяльності комбінату, будівництву необхідних об`єктів інфраструктури.
За ініциативою Валентина Михайловича розроблений план перспективи, розвитку і покращення житлово-побутових умов металургів заводу. В 1971 році на заводі ліквідований барачний житловий фонд. Тисячі сімей металургів отримали власні квартири. Металлургійний завод вперше на Дніпропетровщині вирішив цю важливу соціальну проблему. Збудовано новий піонерський табір на 1000 місць. За ініціативою В.М.Смаля та підтримці керівництва заводу, вперше в Україні збудована загородна дитяча дача на 300 місць з цілорічним режимом работи. З введенням її в експлуатацію, 16 дитячих садків заводу, отримали можливість два рази на рік оздоровлювати дітей в сосновому лісі біля річки Оріль, в 70 кілометрах від міста. Під керівництвом Валентина Михайловича Смаля, в Старому селі збудована Заводська база відпочинку "Металург" на 400 місць. В цей же самий час, за безстроковою угодою, металурги комбинату відпочивали в здравниці південного узбережжя Криму – пансіонаті "Місхор". Завершено будівництво заводського профілакторію на 300 місць. Здравниця "Дзержинка" признана однією із найкращих серед металургійних підприємств України. На території комбинату збудовано чотири корпуси на вісім тисяч місць, що покращило побутові умови робітників заводу. Ремонтувалися старі цехові приміщення, будувалися нові.
Не завжди активна діяльність В.М.Смаля знаходила підтримку керівництва комбінату. Дуже часто йому приходилося, пробивати бюрократичні перепони задля покращення умов праці заводчан. Але яким би питанням не займався Валентин Михайлович, все в житті він робив на відмінно. Успішна діяльність на посаді заступника директора заводу відзначена Орденом Трудового Червоного Прапору, ювілейними медалями, подяками Міністерства чорної металургії УРСР.
Господарська діяльності на металургійному заводі гармонійно поєдналася із плідною роботою на громаду міста. Валентин Смаль впродовж 15 років обирався депутатом Дніпродзержинської міської ради народних депутатів.
Щастя чоловіка не можливо без надійного тилу – гарної дружини і дружної родини. Валентин Михайлович познайомився з Наталією Іванівною в далекій юності. Разом вони прожили 39 років, поділяючи всі радощі та труднощі. Виховали двох доньок: Людмилу та Олену.
Валенти Михайлович і Наталія Іванівна з донечкою Людою.
Наталія Іванівна пропрацювала на металлургійному заводі лаборантом ЦЗЛ, інженером технічного відділу. Нині пенсіонерка, ветеран праці Дзержинки. Валентин Михайлович завжди обожнював дітей, а після виходу на пенсію, весь свій вільний час присвячував онукам Валентину і Михайлу. Чоловік навчав старшого онука деяким дрібним будівельним роботам, майструвати з дерева, зацікавлював книгами.
Новий 1987 рік. Валентин Михайлович з онуком Валентином.
Впродовж багатьох років Валентин Смаль, захоплювався фотографією. Він знімав цікаві події свого життя, власних дітей та онуків, природу рідного краю. В сімейному архіві близько 2000 чорно-білих фотознімків, в яких цікаві сюжети та багато творчих задумів. Його фотографія проста, щира і відверта та не лишає байдужим глядача.
Валенти Михайлович Смаль довгі роки захоплювався фотосправою.
Після виходу на заслужений відпочинок, Валентин Михайлович, не уявляв своє життя без заводу та продовжував працювати майстром ЖКВ. В жовтні 1991 року він пішов із життя...
Цими липневими днями Валентину Михайловичу Смаль виповнилось би 95 років. Вже тридцять років не має серед живих цього чоловіка. Але стрімкість сьогодення не викреслює з пам`яті його дружини, дітей та онуків образ відмінного працівника, щиру і добру людину, якого вони із гордістю завжди згадують.
Автор тесту Валентин Старков.
