Київська кіностудія художніх фільмів О.П.Довженка випустила нову картину "Іванна". Поставлена вона за сценарієм відомого львівського письменника лауреата Сталінської премії В.Бєляєва.
В основу фільму покладено фактичний матеріал - розповідь про один з багатьох злочинів католицької церкви, вірного прислужника папського престолу, запеклого буржуазного націоналіста митрополита Андрія Шептицького.
Цей фільм знімав наш земляк - кінооператор Олексій Прокопенко, відомий глядачам на зйомках кінофільму "Надзвичайна пригода".
З понеділка кінофільм "Іванна" демонструватиметься в кінотеатрі "Родина" та Палаці культури металургів.
"Дзержинець" 13.02.1960.
http://www.youtube.com/watch?v=sQyT-lxAYck
Стовпи сірої землі від вибухів снарядів виростають перед червоними кінотниками.
Микола Руднєв ледь похитнувся в сідлі. У вихорі бою цього ніхто не помітив. Проте вірний товариш, червоногвардієць Естрін хотів підтримати пораненого Миколу. Але той відвів руку.
- Передайте Ворошилову, що наказ виконано. Прорив... ліквідовано...
І блідими губами ледь чутно додав:
- Йосипе, знайди сина... І потурбуйся про його долю...
Відцвіли блискавицями ночі громадянської війни. З вулиці Уманського, 34, що в Києві на Чокалівському масиві, в дитячі будинки країни розходилися листи. І в кожному з них - питання: чи нема серед вихованців Костянтина Руднєва? і підпис - Йосип Естрін.
А доля Костика була не по-дитячому гіркою.
Матір він майже не пам'ятав. Єдине, про що, згадуючи, розповідав товаришам по дитбудинку, це - жовтий портфель білого генерала, з якого мати пошила йому чоботи. В той час усі йшли на фронт. Пішла й вона, віддавши сина в надійні руки другої матері - Марії Іллінічни Ульянової, яка в той час завідувала дитячою трудовою колонією при Реввійськраді 12-ї армії. Жовті чоботи були останнім подарунком Костикової матері. Вона загинула від білогвардійської кулі...
І ось він стоїть і говорить: - Йосип Естрін знайшов мене.
У Києві Костянтин Руднєв закінчив сім класів і школу ФЗН, трудився на заводі "Київська кузня". По путівці комсомолу працював токарем у Каневській МТС, а потім на заводі імені Дзержинського в Дніпродзержинську.
З 1935 по 1941 рік він - токар кіровоградського заводу "Червона зірка".
Коли фашисти підійшли до моста, членові цехового комітету комсомолу Костянтину Руднєву було доручено висадити в повітря завод, щоб його устаткування не потрапило до рук загарбників. Завдання було виконано, але виїхати з окупованої території не пощастило. Проте молодий патріот і його товариші обрали вірний шлях, який привів їх до партизанського загону. Народні месники, що залишились живими, пам'ятають, як безстрашний син Микола Руднєв виконував будь-які завдання командування.
Після визволення міста Руднєв пішов у діючу армію. Поранений і контужений, повернувся він у Кіровоград. Працював на відбудові міської електростанції, а потім знову на заводі "Червона зірка".
Нині він - майстер токарного цеху і студент Кіровоградського технікуму сільськогосподарського машинобудування. Його дипломна робота - конструювання вертикально-фрезерного верстата з програмним управлінням - обіцяє принести велику користь заводові.
Все це розповів Костянтин Миколайович Руднєв комсомольським активістам Харкова, які одного разу зібралися в обкомі ЛКСМУ.
Після невимушеної бесіди посипались запитання. Виявляється у безсмертного героя громадянської війни Микола Руднєва є онуки. Правда, названі. Коли рідний син Костянтина Миколайовича і Онисії Семенівни помер, вони взяли на виховання двох хлопчиків з дитячого будинку. Зараз діти уже вийшли на самостійний життєвий шлях.
Вечірній Харків. Тисячі вогнів освітлюють одну з площ, що носить ім'я Руднєва. Тихо, наче яблуневий цвіт, падає сніг. Стоїть Костянтин Руднєв перед пам'ятником батькові - Миколі Руднєву, створеному руками скульптора Віктора Воловика. В цьому пам'ятнику - вічна молодість.
Г.Бочаров, С.Шумицький.
"Дзержинець" 13.02.1960.
Кілька днів в Ужгороді проходили змагання з легкої атлетики на першість республіки. В складі команди Дніпропетровської області в цих змаганнях брали участь дніпродзержинські легкоатлети Колесников, Коліуш і Полторак.
Незважаючи на складні метеорологічні умови - змагання провадились на відкритому повітрі - дніпродзержинський легкоатлет Володимир Колесников вийшов переможцем у стрибках з жердиною, показавши результат 3 метри 90 см, що відповідає вимогам першого спортивного розряду.
Тов. Колесников нагороджений дипломом першого ступеня і цінним подарунком.
"Дзержинець" 13.02.1956.
У вільний від занять час учень 10 класу школи № 17 Боря Корінець займається цікавою і корисною справою. Ось уже п'ятий рік він розводить кролів. За допомогою батьків Борис обладнав для тварин затишне приміщення.
Подивитися кролів приходить багато товаришів. Боря з задоволенням розповідає їм. У нього є кілька порід кролів.
Друзі Бориса - Володимир Посилаєв, Адік Рябовол, Юра Мізевич та інші теж вирішили зайнятися розведенням кролів.
Юний кролівник здав на заготівельний пункт десятки пухнастих кролячих шкірок і велику кількість м'яса.
Юлія Солод, учениця школи № 17.
"Дзержинець" 13.02.1956.
В Днепродзержинской библиотеке им. Т.Шевченко 12 февраля состоялось заседание краеведческого клуба "Днепродзержинск-Каменское". Своими находками о судьбе украинского поэта, драматурга и баснописца Алексея Ильича Сеника (12.08.1909-28.05.1968), более известного под псевдонимом Алексей Запорожский, поделилась Людмила Сергеевна Глок.
Судьба учителя школы № 21 Алексея Сеника сложилась так, что он почти неизвестен у себя на родине. Родился Алексей Ильич в селе Миролюбовка Запорожской области. Учился в сельскохозяйственной школе, в Запорожском пединституте. Там же начал писать стихи и прозу. В 1934 году свет увидела первая книга Сеника "Бои в долине". А в следующем году он был арестован якобы за участие в контрреволюционном мятеже и отправлен на три года в Сибирь. Через 20 лет Постановлением Президиума Верховного Суда УССР приговор О.Сенику был отменен. Вернувшись из лагеря, Алексей долго искал работу. Но его нигде не принимали. К счастью его земляк Григорий Мартыненко, который в то время занимал ответственную должность, помог ему устроиться учителем в Запорожье. А со временем даже в отделе народного образования. Алексей продолжал заниматься литературным трудом. Во время оккупации гитлеровцамии Запорожья Алексей Сеник творчество не оставил. Тогда же он написал пьесу "Марко Отава", и узнав, что в Днепродзержинске работает театр, решил попытать счастья. И оно ему улыбнулось. Директор театра Федор Гладков в декабре 1942 г. поставил драму в пяти действиях под названием "Марко Отава". Главную роль Марка Отавы выполнял актер Леонид Семенов. Пьеса показывала жизнь украинского села периода 1931-1933 годов. Но поскольку пьеса была националистической, немцы ее после третьего представления запретили. Впоследствии понимая, что советская власть не простит ему создание пьесы, где речь шла о голодоморе в Украине, Алексей эвакуировался на Запад. После тягостных скитаний он оказался в лагере для перемещенных лиц немецкого города Аугсбург. Там он познакомился "в очереди за миской супа" с Надеждой Коваль. В последствии они поженились и переехали в Бразилию, где в сложных условиях прожили 12 лет. В этой южноамериканской стране Сеник приобрел славу баснеписца, выпустив сборник "Новые басни". В 1961 г. семья перебирается в США, где Алексей прожил до самой смерти. Умер он 28 мая 1968 года от рака.
Резюмируя свой рассказ о А.Сенике, Л.Глок сказала: "Мне хотелось напомнить, что Алексей Сеник у нас был. Что это очень интересный украинский баснеписец, очень талантиливый автор. И мне как филологу обидно, что он несправедливо забытый".
В.Куленко
