У фасоноливарному цеху заводу ім.Дзержинського добре відоме призвіще стержневщиці Єлізавети Неклеси. Стахановка впроваджує швидкісні методи праці, виконує змінні завдання на 130-145 процентів при високій якості.
На фото: Є.Неклеса за роботою.
"Дзержинець" 08.08.1951.
У неділю відбулися чергові футбольні змагання на першість України. Перша команда "Металург" заводу ім. Дзержинського провела зустріч з своїми одноклубниками у Запоріжжі. Перемогу здобули запоріжці з рахунком 1:0.
Футболісти команди "Дзержинець" вагонобудівного заводу зустрілись у Дніпропетровську з командою "Локомотив". Гра закінчилась нічийним рахунком 2:2. Футболісти азотно-тукового заводу програли у Кривому Розі місцевій команді "Металург" з рахунком 3:4.
***
9 серпня у Києві починаються республіканські змагання з академічного веслування. Для участі в них виїхала команда спортивного товариства "Металург" в складі 28 чоловік. В числі учасників змагань тт. Чемров, Соколова, Крикун, Сатула, Девятнін та інші.
***
До Дніпропетровська для участі в обласних змаганнях виїхала команда дніпродзержинських плавців. Серед них студент металургійного інституту Філіп'єв, робітники заводу ім. Дзержинського Потоцький, Іваненко, робітник азотно-тукового заводу Лібенко та інші.
"Дзержинець" 08.08.1951.
Краєзнавці товариства "Кам'янське-Дніпродзержинськ" проведуть перше в серпні місяці засідання. Олександр Слоневський проведе екскурс по сторінках першої газети нашого міста "Кам'янські вісті", розповість про що писалося, що турбувало людей на початку минулого сторіччя. Запрошуємо всіх, хто цікавиться історією Дніпродзержинська.
ДЕ - бібліотека ім. Т.Шевченка (вул. Сировця, 14).
КОЛИ - 12 серпня.
ПОЧАТОК - 16:00.
Всюди, куди б ви не звернули свій погляд, ви бачите речі, які нагадують нам про велику дружбу радянських народів. По вулицях нашого міста ходять трамваї. Вони возять трудящих з околиць на заводи, будови, в клуби і театри.
Останнім часом трамвайний парк поповнився новими вагонами. Із столиці нашої Батьківщини - Москви - прибуло 12 моторних вагонів.
"Дзержинець" 07.08.1951.
Днями, а саме 26 липня, минуло 135 років від дня народження відомого українського письменника і громадсько-політичного діяча Володимира Винниченка. Біографія літератора була пов'язана і з Катеринославом. Тут він регулярно вів письменницький щоденник, який став живим диханням того часу. Тут же його застав і початок Першої світової війни.
Навеснi 1914 року Володимир Винниченко повернувся з еміграції на батьківщину. Проте перебував на нелегальному становищі: за ним стежили жандармські нишпорки. Літо провів у Катеринославі, де міг розраховувати на підтримку товаришів по партії. Тут письменник продовжив творчу працю і взяв активну керівну участь у революційній діяльності катеринославської органiзації УСДРП.
У місті на Дніпрі жило подружжя Лисиченків — товаришів по партії і особистих друзів Винниченка. Дмитро Лисиченко працював в управлінні Катерининської залізницi й був засновником української книгарні «Слово» на вулиці Поліцейській, 59 (нині вул. Шевченка). Його дружина Марія Олександрівна також працювала у книгарні. Винниченко в нашому місті написав оповідання «Босяк», де тепло змалював Марію Лисиченко в образі Олі Степанівни — головної героїні твору.
До Катеринослава письменник приїхав з дружиною Розалією Яківною. У щоденниках Винниченка, у записах, датованих червнем 1914 року, соковито змальовується Дніпро і розташований на ньому Катеринослав:
«Саме радість і хвилювання, захват переживаємо ми в цей момент! Коли ми прийшли на пустинний берег цього острова, коли на нас війнув дніпровський вітер, змішаний з запахами гарячого, сухого сонця, осоки, листя й піску, ми трохи не завищали від щастя. Ця якась свята пустельність дніпрових жовтих пісків з ріденькими кущиками, це широченне небо над ними — в них страшенні чари!»
ПОЧАТОК ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ЗАСТАВ У КАТЕРИНОСЛАВІ
Письменницький записник у Катеринославі швидко наповнювався «перлами» не гіршими за одеські. Спостережливим оком він, для прикладу, нотував такі зразки реклами: «Фельдшер Дубовецкий прививает свежую оспу» або «Элегантное производство обуви», або ж «Южно-Кавказская Столовая Али-Топчи-Заде». Тут він записав, приміром, такі слова базікуватого парубчака-робітника: «Рабочий клас увесь п'яний, чиновники сидять сібє чистенькі, у формочках». Або ось таке почуте на вулиці: «Я вас не пропятствую». А ось це письменник записав у ресторані: «Я у вас требую куріцу, а ви мне даете противоположное...»
У Катеринославі Володимир Винниченко і Розалія Ліфшиць деякий час жили за містом — у готельчику Тихвинського жіночого монастиря, де були задоволені відлюдністю цього місця, монастирським харчуванням. Сучасна адреса монастиря: вулиця Чичеріна, 171. Це одна з адрес письменника в Катеринославі.
Володимир Кирилович став у Катеринославі свідком історичної події — тут його застав початок Першої світової війни. Відтак його щоденники містять багаті, соковиті замальовки слідами свіжих подій, зроблені рукою справжнього майстра слова. Цікавий ось цей запис:
«Всі газети Росії підтверджують своїм теперішнім поводженням неможливість існування заповіді «Не бреши». У них друга заповідь: «Роби все, що ти сам уважаєш за краще, аби було добре тим, кому ти робиш». І вони вважають, що краще — це ховати правду, або переробляти її так, щоб ніхто не впізнав її. Вони з неї роблять те, що, на їх думку, може дати добро країні в цей момент, себто підняти дух її, запалити ентузіязмом, зміцнити сили й напружити їх до потрібного ступеня. І це робиться з першого ж дня оповіщення мобілізації».
Того дня він поїхав у місто. Побачивши великий натовп біля управи (нині в цій будівлі училище культури), письменник прямує туди, щоб бути в епіцентрі подій. Здалеку видно, що більшість людей — жінки. Вони розповідають чоловікам про те, як поліцмейстер щойно назвав їх усіх «сволочами».
— За що ж то? — перепитує Винниченко.
— А скажіть ви мені за що, я знаю? — говорить молода. — За те, що чоловіків наших позабирали (на війну), а нас от з кватир уже женуть. Прийшли просити те, що нам належить, а він нас отакими словами. Ще й арештував чотирьох...
Немов справжній репортер, Винниченко гасав містом — до вокзалу, де проводжали покликаних на війну, трамваєм по проспекту, де проходили ура-патріотичні маніфестації. Його щоденникові записи мають велику вагу. Бо письменник зазначав, як у патріотичному угарі місцеві газети були далекі від правди, банально брехали «во благо»: «Победа русского оружия! Германская армия разбита! Неприятель позорно бежал!» Насправді починалася довга й виснажлива війна, фіналом якої стала революція, котра повалила монархію в трьох імперіях... А щоденники Винниченка доносять живе дихання часу.
ВІД АРЕШТУ ВРЯТУВАЛА ЕМІГРАЦІЯ
Восени 1914-го Винниченко переїздить на постійне мешкання до Москви, але й тут агенти поліції постійно «пасуть» його. Коли в листопаді 1915 року в Катеринославі відбувалася конференція УСДРП, де обговорювали потребу мати свій робітничий орган, Винниченко не зміг приїхати, що, напевне, врятувало його від арешту.
І Винниченко, і подружжя Лисиченків після Лютневої революції були обрані членами Української Центральної Ради. Та долі їхні склалися по-різному. Лисиченки переїхали до Києва, Дмитро завідував книгарнею Вукоопспілки, збагатив разом з дружиною українську літературу перекладами світових класиків. Д. Лисиченко заарештований органами ДПУ у листопаді 1930-го. Згодом засуджений до п'яти років виправно-трудових таборів. І напевне звідти вже не повернувся. Винниченко завдяки тому, що подався в еміграцію, уник подальших арештів у Країні Рад.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Володимир Кирилович ВИННИЧЕНКО (26 липня 1880 — 6 березня 1951) народився в селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (тепер Григор'ївка Кіровоградської області). Навчався на юридичному факультеті Київського університету. З 1903 р. на професійній революційній роботі. Член та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Автор усіх головних законодавчих актів УНР. З листопада 1918 до лютого 1919 р. очолював Директорію. Усунутий за ліві погляди. Виїхав за кордон, потім повернувся в Україну, але спроби співпрацювати з більшовиками закінчилися невдало. З кінця 1920-х жив у Франції. Помер 6 березня 1951 року. Похований у французькому місті Мужен.
Літературна спадщина Винниченка — золотий фонд України. Він автор першого українського фантастичного роману «Сонячна машина» (1922—1924). Письменник світового рівня, проте в роки радянської влади ім'я Винниченка було викреслене з української літератури. 1993 року на будівлі театру ім. Шевченка в Дніпропетровську відкрито перше в Україні погруддя В. Винниченка разом з погруддями Г. Сковороди, І. Франка, Лесі Українки та В. Стуса, створеними скульптором Костянтином Чеканьовим.
Текст: Микола Чабан http://zorya.org.ua