Днями, а саме 26 липня, минуло 135 років від дня народження відомого українського письменника і громадсько-політичного діяча Володимира Винниченка. Біографія літератора була пов'язана і з Катеринославом. Тут він регулярно вів письменницький щоденник, який став живим диханням того часу. Тут же його застав і початок Першої світової війни.
Навеснi 1914 року Володимир Винниченко повернувся з еміграції на батьківщину. Проте перебував на нелегальному становищі: за ним стежили жандармські нишпорки. Літо провів у Катеринославі, де міг розраховувати на підтримку товаришів по партії. Тут письменник продовжив творчу працю і взяв активну керівну участь у революційній діяльності катеринославської органiзації УСДРП.
У місті на Дніпрі жило подружжя Лисиченків — товаришів по партії і особистих друзів Винниченка. Дмитро Лисиченко працював в управлінні Катерининської залізницi й був засновником української книгарні «Слово» на вулиці Поліцейській, 59 (нині вул. Шевченка). Його дружина Марія Олександрівна також працювала у книгарні. Винниченко в нашому місті написав оповідання «Босяк», де тепло змалював Марію Лисиченко в образі Олі Степанівни — головної героїні твору.
До Катеринослава письменник приїхав з дружиною Розалією Яківною. У щоденниках Винниченка, у записах, датованих червнем 1914 року, соковито змальовується Дніпро і розташований на ньому Катеринослав:
«Саме радість і хвилювання, захват переживаємо ми в цей момент! Коли ми прийшли на пустинний берег цього острова, коли на нас війнув дніпровський вітер, змішаний з запахами гарячого, сухого сонця, осоки, листя й піску, ми трохи не завищали від щастя. Ця якась свята пустельність дніпрових жовтих пісків з ріденькими кущиками, це широченне небо над ними — в них страшенні чари!»
ПОЧАТОК ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ЗАСТАВ У КАТЕРИНОСЛАВІ
Письменницький записник у Катеринославі швидко наповнювався «перлами» не гіршими за одеські. Спостережливим оком він, для прикладу, нотував такі зразки реклами: «Фельдшер Дубовецкий прививает свежую оспу» або «Элегантное производство обуви», або ж «Южно-Кавказская Столовая Али-Топчи-Заде». Тут він записав, приміром, такі слова базікуватого парубчака-робітника: «Рабочий клас увесь п'яний, чиновники сидять сібє чистенькі, у формочках». Або ось таке почуте на вулиці: «Я вас не пропятствую». А ось це письменник записав у ресторані: «Я у вас требую куріцу, а ви мне даете противоположное...»
У Катеринославі Володимир Винниченко і Розалія Ліфшиць деякий час жили за містом — у готельчику Тихвинського жіночого монастиря, де були задоволені відлюдністю цього місця, монастирським харчуванням. Сучасна адреса монастиря: вулиця Чичеріна, 171. Це одна з адрес письменника в Катеринославі.
Володимир Кирилович став у Катеринославі свідком історичної події — тут його застав початок Першої світової війни. Відтак його щоденники містять багаті, соковиті замальовки слідами свіжих подій, зроблені рукою справжнього майстра слова. Цікавий ось цей запис:
«Всі газети Росії підтверджують своїм теперішнім поводженням неможливість існування заповіді «Не бреши». У них друга заповідь: «Роби все, що ти сам уважаєш за краще, аби було добре тим, кому ти робиш». І вони вважають, що краще — це ховати правду, або переробляти її так, щоб ніхто не впізнав її. Вони з неї роблять те, що, на їх думку, може дати добро країні в цей момент, себто підняти дух її, запалити ентузіязмом, зміцнити сили й напружити їх до потрібного ступеня. І це робиться з першого ж дня оповіщення мобілізації».
Того дня він поїхав у місто. Побачивши великий натовп біля управи (нині в цій будівлі училище культури), письменник прямує туди, щоб бути в епіцентрі подій. Здалеку видно, що більшість людей — жінки. Вони розповідають чоловікам про те, як поліцмейстер щойно назвав їх усіх «сволочами».
— За що ж то? — перепитує Винниченко.
— А скажіть ви мені за що, я знаю? — говорить молода. — За те, що чоловіків наших позабирали (на війну), а нас от з кватир уже женуть. Прийшли просити те, що нам належить, а він нас отакими словами. Ще й арештував чотирьох...
Немов справжній репортер, Винниченко гасав містом — до вокзалу, де проводжали покликаних на війну, трамваєм по проспекту, де проходили ура-патріотичні маніфестації. Його щоденникові записи мають велику вагу. Бо письменник зазначав, як у патріотичному угарі місцеві газети були далекі від правди, банально брехали «во благо»: «Победа русского оружия! Германская армия разбита! Неприятель позорно бежал!» Насправді починалася довга й виснажлива війна, фіналом якої стала революція, котра повалила монархію в трьох імперіях... А щоденники Винниченка доносять живе дихання часу.
ВІД АРЕШТУ ВРЯТУВАЛА ЕМІГРАЦІЯ
Восени 1914-го Винниченко переїздить на постійне мешкання до Москви, але й тут агенти поліції постійно «пасуть» його. Коли в листопаді 1915 року в Катеринославі відбувалася конференція УСДРП, де обговорювали потребу мати свій робітничий орган, Винниченко не зміг приїхати, що, напевне, врятувало його від арешту.
І Винниченко, і подружжя Лисиченків після Лютневої революції були обрані членами Української Центральної Ради. Та долі їхні склалися по-різному. Лисиченки переїхали до Києва, Дмитро завідував книгарнею Вукоопспілки, збагатив разом з дружиною українську літературу перекладами світових класиків. Д. Лисиченко заарештований органами ДПУ у листопаді 1930-го. Згодом засуджений до п'яти років виправно-трудових таборів. І напевне звідти вже не повернувся. Винниченко завдяки тому, що подався в еміграцію, уник подальших арештів у Країні Рад.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Володимир Кирилович ВИННИЧЕНКО (26 липня 1880 — 6 березня 1951) народився в селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (тепер Григор'ївка Кіровоградської області). Навчався на юридичному факультеті Київського університету. З 1903 р. на професійній революційній роботі. Член та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Автор усіх головних законодавчих актів УНР. З листопада 1918 до лютого 1919 р. очолював Директорію. Усунутий за ліві погляди. Виїхав за кордон, потім повернувся в Україну, але спроби співпрацювати з більшовиками закінчилися невдало. З кінця 1920-х жив у Франції. Помер 6 березня 1951 року. Похований у французькому місті Мужен.
Літературна спадщина Винниченка — золотий фонд України. Він автор першого українського фантастичного роману «Сонячна машина» (1922—1924). Письменник світового рівня, проте в роки радянської влади ім'я Винниченка було викреслене з української літератури. 1993 року на будівлі театру ім. Шевченка в Дніпропетровську відкрито перше в Україні погруддя В. Винниченка разом з погруддями Г. Сковороди, І. Франка, Лесі Українки та В. Стуса, створеними скульптором Костянтином Чеканьовим.
Текст: Микола Чабан http://zorya.org.ua
На стадіоні "Перемога" відбулася перша міська виставка службових собак. Крім дніпродзержинців, які виставили 40 собак різних порід, на ній були представлені чотириногі з Дніпропетровська, Запоріжжя, Кривого Рога та інших міст.
При оцінці порід собак провідні місця зайняли члени нашого клубу, власники східноєвропейських вівчарок тт. Капуста, Бацюк, Князєв, Батраков та інші. Їх чотириногі друзі удостоєні медалей виставки.
Добре пройшли показові заняття. Глядачі, яких було близько двох тисяч, гаряче алодували Віктору Кушникову, який показав відмінну роботу своєї вівчарки на знаряддях. Віктор нещодавно повернувся з кордону, де служив зі свїм чотириногим другом.
Виставка пройшла цікаво. Та, на жаль, не обійшлося і без ложки дьогтю. Піднесли її працівники стадіону. Каса почала працювати пізно, не вистачило квитків. Не було буфету. Слід сподіватися, що під час наступної виставки організація буде кращою.
Користуючись нагодою, запрошую всіх, хто любить тварин, до нашого клубу.
М.Барков, голова міского клубу службового собаківництва.
"Дзержинець" 07.08.1971.
Ще в 1958 році в провулку № 6 по проспекту Леніна зроблено східці для спуску на Садову вулицю. А куди вода стікатиме в дощ, керівники тресту благоустрою не подумали. Цим літом часто бувають зливи. Вода все розмиває, створює на Садовій вулиці канави, які потім засипаються сміттям. Нам, жителям будинків №№ 72 та 74, доводиться жити в антисанітарних умовах не говорячи вже про те, що в дощ вода руйнує наші двори.
Скільки ж можна відрами виносити воду з дворів, жити біля смітників? Коли вже трест благоустрою міста зробть тут відвод для дощової води?
Бутилін, Калінкін, Матюшевська, Дудка, та інші жителі.
"Дзержинець" 06.08.1960
Нова "Дошка пошани"
Біля входу в вагонобудівний завод імені газети "Правда" нещодавно встановлено гарно обладнану "Дошку пошани", на яку внесені прізвища передовиків соціалістичного змагання. Серед багатьох прізвищ стахановців тут занесено прізвище токаря полускатного цеху т.Іларіонова, пресувальника заготовчого цеху т.Ткача, фрезерувальника механічного цеху т.Берковського, строгальника ремонтно-механічного цеху т.Кирилюка та інших.
"Дзержинець" 05.08.1952.
Працівник третього відділку міліції Петро Петрович Верещак у вільний від роботи час перебував у селі Карнаухівці. Але й тут він не забував про свій обов'язок - бути завжди на сторожі інтересів трудящих.
До одного з сільських будинків пізно вночі під'їхала автомашина. З неї вийшло кілька осіб. Незабаром біля машини з'явився кінь, укутаний ковдрою.
Це викликало певне підозріння у т.Верещака.
Пильний міліціонер покликав одну з колгоспниць, дізнався, хто проживає в будинку, розпитав про машину.
З допомогою дільничного уповноваженого села т.Верещак затримав підозрілих. Виявилось, що серед них був злодій Діденко, який викрав з колгоспу імені Будьонного, Криворізького району, племінного жеребця.
На другий день колгоспу повернули жеребця, а злодій Діденко був відданий до суду. Наказом начальника обласного управління міліції міліціонеру т.Верещаку за пильність оголошена подяка і вручена грошова премія.
П.Соловйов, заступник начальника міського відділу міліції.
"Дзержинець" 04.08.1955.