На початку літа придбав в антикварному магазині Дніпра карбування розміром 30х22 сантиметри з силуетом "залізного Фелікса" і написом "Каменское 1936-1986 Днепродзержинск. Благороднейший рыцарь пролетарской революции Ф.Э.Дзержинский - неутомимый строитель нашей тяжелой промышленности". Мене зацікавила не політично-ідеологічна складова знахідки, а сам факт знайденого.
Не кожен день трапляються такі раритети. Почалися пошуки місця створення карбування та його авторів. Відштовхнувся від 1986 року. Спочатку в бібліотеці ім. Т.Г.Шевченка переглянув підшивку газети "Дзержинець" за той рік. Але все було марно. Якраз тогорічна підшивка не була повністю укомплектована газетними номерами. Та ще, як це часто буває, став на хибний слід. З пантелику збила думка, що цю роботу було створено авторами із Дніпровського металургійного комбінату імені Ф.е.Дзержинського. І як же був приємно здивований, коли вчора, переглядуючи папки з вирізками із газет, в яких йдеться про історію нашого міста, побачив номер газети "Дзержинець" від 1 лютого 1986 року, а в ньому була замітка робкора Ф.Здебко "Цех - ювіляр" і фото моєї знахідки!
Отже, 1 лютого цех ливарних, пресових виробів і пластмас виробничого об'єднання "Азот" відзначав подвійне свято - 10-річчя свого трудового колективу, а також 50-річчя перейменування Кам'янського в місто Дніпродзержинськ. В тексті розповідається про досягнення колективу цеху за десять років. Та найбільше мене потішило, що я тепер знаю авторів карбування. Ось що про них написано: "Готуючи достойну зустріч 50-річчю перейменування Кам'янського в Дніпродзержинськ, художники цеху М.Г.Уманський та О.А.Леванцов запропонували освоїти випуск сувенірів, присвячених цій даті, - для дніпродзержинців і гостей міста. Один з виробів становить собою карбування з силуетом Ф.Е.Дзержинського на фоні доменних печей металургійного заводу. Два інших зроблені у формі памятних знаків. Перша партія сувенірів надійде в продаж найближчими днями".
Отож, залишилося дізнатися про подальшу долю авторів карбування. тогочасну вартість і наклад, яким було його випущено. А ще, знайти для своєї колекції ті два памятних знаки.
Віктор КУЛЕНКО.
Андрій Яловий – підприємець, працює в галузі машинобудування. Але його захопленням є книга, тому і був заснований в Кам'янському видавничий дім «Андрій». Видання книг для нього стало меценатством. Унікальний в історії України випадок. Адже, попри те, що число заможних людей в нашій країні зростає, підтримувати цю галузь вони не поспішають.
ОБРАЗ СПРАВЖНЬОЇ КНИГИ ЗАБУВАЄТЬСЯ
Текст став тільки джерелом інформації. Тож Андрій Яловий взявся за відродження мистецького оформлення книги. Бо саме тоді вона в змозі донести до нас енергетику автора і всіх причетних до її творення. Книга тоді справді оживає. Це не ті видання, які припадають пилом на полиці. Їх хочеться взяти до рук, відчути їхнє тепло, перейнятися їхньою долею. Найперше для матеріалізації незвичного проекту треба було знайти реставраторів. І з цим дуже поталанило. Відгукнулися фахівці, які запалилися такою можливістю. Відтак саме завдяки Андрію Яловому в його рідному Дніпродзержинську (нині Кам’янське) з’явилася унікальна студія шкіряних оправ майстра Івана Захарця. Вона успішно працює й сьогодні, має багато замовлень. Саме тут відродилося мистецтво інтролігації – виготовлення коштовних оправ за стародавніми технологіями. Адже кілька століть тому книги мали м’які палітурки. А вже потім людина на свій смак і розсуд замовляла оправу, яка з часом не тільки продовжувала довговічність видання, а й ставала мистецьким витвором, і разом із книгою багато могла розповісти про свою епоху. Працюють у майстерні на таких самих верстатах, на яких би працювали попередники кілька століть тому. Технології та інструменти – ті ж самі, що й у майстрів минулого. У цій майстерні нове життя подарували першій українській Біблії Пантелеймона Куліша. Тут народжувався другий «Кобзар» Шевченка. І ще багато інших книжок, кожна з яких відтворює нашу історію такою, як вона є насправді. Видання презентували на Всеукраїнському форумі видавців, у національному виставковому експо-центрі книги та друкарства України, в бібліотеках і музеях. А почалося все з приватної бібліотеки. На сьогодні в книгозбірні Андрія Ялового – унікальні видання, яким по кілька століть. Мабуть, доля готувала пана Андрія до цього шляху. Але почалося все з випадку. Якось йому захотілося купити видання Д. Яворницького. Для поради він покликав знайомого бібліофіла. Такого, який крім книжок, мабуть, узагалі не здатний був думати про щось інше. Але той прийшов до антиквара і не міг стримати хвилювання: коли побачив книгу, в нього аж руки затрусилися. Тобто цілком виказав себе. Продавець одразу зрозумів, наскільки це коштовна річ. І загнув захмарну ціну. Тож видання купити тоді не вдалося.
ТОЙ САМИЙ АЛЕКСЕЄВ ІЗ КАРТИНИ РЄПІНА...
Виявилося, що це була книга з бібліотеки мецената Григорія Петровича Алексеєва, котрий, попри своє російське прізвище, походив із гетьманського роду. Він назбирав багато старожитностей за своє життя. Але під час громадянської війни його садибу спалили. Залишилися тільки якісь скалки цієї величезної роботи. І ось із цього моменту, який трапився з антикварною книгою, Андрій Яловий захопився Яворницьким. Дослідником, якому колись закидали надмірне захоплення козацтвом. І вважали, нібито воно заважало історику бути об’єктивним. Тому Яворницький довго правив свою першу монографію «Запоріжжя в залишках старовини і переказах народу», додавав нові факти. Але через це зволікання друге видання його праці так і не вийшло. В майстерні «Інтролігація» виготовили копію примірника, який належить Яворницькому. Тож А. Яловий запалився бажанням зробити це друге видання. А паралельно й відтворити мистецтво інтролігації. Адже колись книги мали свою історію, свою долю. Видавець вважає, що таким чином він спокутував свою вину, що тоді не міг придбати книжку Яворницького. Але існує в цьому світі якась містика. Наступного дня після виходу книжки йому зателефонував саме той затятий власник раритету і запропонував… її купити. У книжці Д. Яворницього, що побачила світ у нашому столітті, збережено енергетику не тільки автора, а й Григорія Алексеєва, котрий виявився спонсором видання. І це очевидний факт. Бо Андрій Яловий у архівах таки знайшов той фрагмент листування між Яворницьким та Алексеєвим, де автор книги дякує за фінансову допомогу. Натомість Алексеєв доручає Яворницькому оформити один примірник для своєї бібліотеки. Саме цю книгу в антиквара й побачив пан Андрій. Це, до речі, той самий Алексеєв, який присутній на картині Рєпіна, де козаки пишуть листа турецькому султану. Напередодні створення полотна вони з Рєпіним із цього приводу навіть випили по чарці. Але коли художник сказав, що його цікавить тільки потилиця Алексеєва, той розсердився не на жарт. Проте все ж згодом охолонув і погодився позувати.
ПОЖБУРИТИ ВАЛІЗУ З КОМПРОМАТОМ У РІКУ ШЕВЧЕНКО НЕ ПОГОДИВСЯ
Андрій Яловий каже, що він – не професійний видавець. Адже професійний дбає не тільки про якість, а й про заробітки. А в такі книги закладається дуже багато витрат. Адже коли роботи виконуються вручну, про великі тиражі не йдеться. От, до приклада, другий «Кобзар» Шевченка. Кажуть, у Тараса Григоровича були три мрії, які він не реалізував за життя, – видати цей «Кобзар», купити хату та одружитися. Так от, видавничий дім «Андрій» першу мрію здійснив. Перший «Кобзар», як відомо, вийшов невеликим накладом. Але зробив такий фурор у тогочасному культурному житті, що всі чекали на продовження. Сам Шевченко навіть не мав примірника цього видання. Він підготу-вав другий «Кобзар». Але під час арешту на переправі через Дніпро його взяли разом із цим «компроматом». Жандарм порадив пожбурити валізу з ним у ріку. Але Шевченко не погодився. І от через 160 років Андрій Яловий вирішив реанімувати цей важливий історичний момент. Реконструювати другий «Кобзар» узявся відомий шевченкознавець Сергій Гальченко. Тут є факсимільна частина, де ідентичні і обсяг, і кольорова гама. Паралельно вміщено тексти, наукові коментарі та використано оригінальний український шрифт. Сьогодні книга існує в різних форматах. Один із них – формат Біблії. Адже твори Шевченка для українців стали своєрідним заповітом. Ще один ексклюзив виготовлено на замовлення клубу «Коло», вже із зовсім іншим дизайном, він має привабливий сувенірний вигляд. До цього видання поезій 1843 – 1847 років увійшли оригінальні рукописні збірки «Три літа» з автографами, два зошити з баладами «Лілея» і «Русалка», поемою «Осика» та «предисловієм» автора. До цього часу вони зберігалися у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.
МУЗЕЙ ШЕВЧЕНКА ПІД ЧАС ВІЙНИ КИНУЛИ НАПРИЗВОЛЯЩЕ
С. Гальченко запропонував видати також рукописний «Кобзар». Один із таких виготовили друзі Шевченка. На той час кипіла дискусія навколо кирилиці та латиниці. Так от, цей рукописний «Кобзар» був виконаний латиницею. Він зберігався в сховищах Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Тут ідентичним є все. Малюнки, до речі, там більш правдиві, ніж ті, якими ілюстрували твори Шевченка згодом. Вдалося передати навіть вицвілі з часом форзаци. Застібки – це срібло, позолота. Тут, що цікаво, ми вперше зустрінемо портрет Шевченка – не автопортрет, а той, що виконаний його друзями. Також у видавничому домі «Андрій» побачив світ альбом «Акварелі Шевченка» – теж проект Тараса Григоровича, який йому не судилося довести до кінця. Це факсимільне відтворення «Альбому Тараса Шевченка 1845 року» – частина того, що зробив художник Київської археографічної комісії Т. Шевченко під час подорожей по містах і селах Київської і Полтавської губерній у 1845 році . Тобто ми маємо змогу побачити тогочасну Україну очима Кобзаря. Це й акварель, і сепія, і зарисовки олівцем, і фрагменти фольклорних записів. «Альбом» також містить коментар відомого науковця, заступника директора Інституту літератури Сергія Гальченка. І це дуже важливо. Адже ми дізнаємося про історію та мотивацію того чи іншого зображення. Також Андрій Яловий видав каталог експонатів музею Шевченка в Києві. Під час Другої світової війни центр Києва був замінований. Музей, фактично, кинули напризволяще. Почалися пожежі. Працівники чергували біля експонатів. Та все ж невдовзі німці почали вивозити їх за кордон. Директор найцінніше тихцем спакував у дві валізи. І саме це й пощастило врятувати. Бо основна частина, яка потрапила під бомбардування, була втрачена. Той директор згодом емігрував до США. Діаспора довго приховувала такий скарб. Але нарешті, завдяки зусиллям С. Гальченка та М. Жулинського, експонати повернули в Україну. А видавничий дім «Андрій» зробив «Каталог експонатів музею Тараса Шевченка».
РЕКОНСТРУКЦІЯ ПОДІЙ, ФАКТІВ, КНИГ
Також у видавничому домі «Андрій» одягають у шкіру книги інших видавництв. Як от, наприклад, книга видавництва «Родовід» «Козак Мамай». Ця розвідка є спробою прочитання українського феномену, своєрідного «ідентифікаційного коду» козака Мамая. Тут вміщено вражаючий каталог – десятки зображень Мамаїв, нашої «народної ікони». Книга оправлена в шагреневу шкіру натуральної вичинки, із золотим тисненням. Але чи не найбільш добротна робота – відтворення оправи «Пересопницького євангелія». Як відомо, його оправа не збереглася. Тут застосовано стару технологію шиття товстих блоків. Для оправи використано ті ж сюжети, які панували на тогочасних бібліях. Відтворено дерев’яні кришечки. Це просто унікальна й водночас дуже клопітка робота. Але її результати вражають. Унікальна також «Украйна на стародавніх картах». Комплект оздоблений у вигляді двотомника в шкірянім футлярі. Каптали ручного плетива. Книга має оправу з шагреневої шкіри спеціальної натуральної вичинки, оздоблену золотим тисненням у двох рівнях. Чи не найбільш професійним дослідженням козацтва та військового феномену є книга І. Стороженка «Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини ХVII ст.» Дослідження цього ж автора «Богдан Хмельницький і Запорізька Січ кінця ХVI – середини ХVIІ століть» – проеволюціюта реформування організаційної структури Січі. Автор прагне дістатися істини, чому саме виникла Січ, як її реформував Хмельницький. Книга ошатна, оздоблена вона також медальйоном, встановленим у спеціальне овальне гніздо. Це художній барельєф Богдана Хмельницького за гравюрою В. Гондіуса, виконаний майстром Антатолієм Бургером. Відлитий він зі щирого срібла й важить 54 грами. Круглений корінець прикрашений тисневого срібла зображенням герба Війська Запорізького, а також містить монограму власника. До речі, автор цього дослідження не тільки оперує фактами, а й реконструює події з максимальною точністю. Він також вважає, що ту чи іншу подію треба розглядати в загальному, зокрема й природному, контексті. Спираючись на таку теорію, яку розробив Л. Гумильов, він переконаний, що український етнос невдовзі має «вибухнути» і здивувати світ.
ТОЖ НЕХАЙ НАМ КОЗИРИТЬСЯ!
Ще одна цікава книга видавничого дому «Андрій» – «Нехай козириться». Це водночас і чудовий сувенір, і перше в Україні дослідження, коли історія картярства розглядається в контексті світової та української культури. Друга частина видання – це повна колода карт «Козацькі» та «Писанка». Причому, їх персонажами є конкретні особи. Так, наприклад, бубновий валет – це сам автор, одна з дам – його мати і т. д. Раніше автор робив дві спроби спалити свою працю. Але нарешті знайшов видавця Андрія Ялового. Видання посіло 2 місце в рейтингу «Книга року». Воно просто розкішне. В суцільній шкіряній оправі із шагреневої шкіри, оздоблене золотим ручним тисненням. Використано древній метод розм’якшення шкіри лопаткою. Таке видання – ще й чудовий корпоративний подарунок бізнесменам. З натяком на те, що їм не завадило б стати меценатами.
Улица Галины Романовой раньше слыла одной из самых тенистых в Каменском. Но, увы, после весеннего "омолаживания" деревьев, зелени значительно уменьшилось. Пытались коммунальщики навести такой порядок и на внутридомовой территории, но жители близлежащих домов отстояли своих зеленых друзей. Крепышами выглядят деревья, посаженные почти 60 лет тому назад.
"Я не мог допустить, чтобы изуродовали посаженные почти шестдесят лет назад лично мной деревья, - рассказывает Владимир Широкий, старожил дома № 10. - И хотя я уже давно не живу здесь, но часто наведываюсь к сестре. Когда коммунальщики пытались сделать обрезку деревьев во дворе, я в это время был в гостях. Ну, естественно, довелось защищать всеми методами своих зеленых друзей".
В конце мая 1958 год ДГЗ построил для своих рабочих дома (№ 8 и № 10) по улице Галины Романовой. "Мы тогда получили трехкомнатную квартиру в десятом доме, - вспоминает Владимир. - Во всех квартирах жили так называемые "уплотненные" (люди, которых подселяли на временное проживание). В квартире № 3 (комнаты 18, 19 и 16 квадратных метров) тогда поселили одиннадцать жильцов. Наша семья состояла из четырех человек: отчим Андрей Степанович Коваленко (1929-2003) проработавший 35 лет вальцовщиком в железопрокатном цехе, мама Галина Сергеевна (1925-2015), всю жизнь отдавшая работе в восьмой столовой, я (мне тогда было девять лет) и моя годовалая сестричка Наташа, которая и сейчас здесь проживает. Кроме нас там жила также четыре человека семьи Марковских, поселившейся в комнате побольше. А позже в квартире стало жить еще больше людей. Марковские привезли из села бабушку, а мой папа - свою сестру с ее мужем. Сразу каждой семье во дворе выделили погреба. Кстати, раньше они были ухоженными и никому не мешали. Сейчас все погреба находятся в заброшенном состоянии. Некоторые уже зарыты, а другие зияют ямами или просто холмиками. Рядом находились большая детская карусель, песочница и волейбольная площадка. В глубине двора стояла беседка, в которой взрослые играли в домино и шахматы. У нас здесь вообще жизнь кипела. В то время двор был ухоженным, потому что люди чувствовали, что это их собственность. Все деревья, до сих пор растущие во дворе, были посажены в конце весны 1958 года. Раньше росли абрикосы, но их уже давно нет. Я вместе с дедушкой Кириллом Масляковым копал лунки, куда садили черенки деревьев. Лично мы посадили дуб".
Сейчас это дерево уже выше крыши этой пятиэтажки, и Владимир не может даже обхватить его. "На пустыре, где была стройплощадка лежали битые кирпичи, которые мы просто называли камни, - вспоминает Владимир Широкий. - В 1967 году в противоположной части двора был построен исполкомовский автогараж. Параллельно дому стоит забор нынешнего медицинского колледжа. Раньше там был военный госпиталь, но люди почему-то называли его туберкулезным госпиталем. В 1992 году дома были еще заводские, но потом их передали на городской баланс".
Кстати, на левобережной улице Харьковской возле дома № 19, где Владимир Широкий уже давно живет, он посадил еще восемь дубов.
Текст Виктора КУЛЕНКА.
Спекотної суботи, 22 липня, попри погодні умови та відпускну кампанію відбулося відкрите виїзне засідання краєзнавчого товариства "Кам'янське-Дніпродзержинськ" від центральної бібліотеки ім. Т.Г.Шевченка.
"Головне, що зібралися справжні поціновувачі історії, любителі міста, дослідники: вчені-викладачі з Дніпровського державного технічного університету, вчителі, журналіст, студенти-земляки з Дніпра та Санкт-Петербурга, - розповідає екскурсовод Любов Алексієвська. - На місці ми досліджували почуте на останніх бібліотечних засіданнях, вдихнули на повні груди дух козацької епохи, переконалися, що наша історія, особливо козацької доби, абсолютно не вивчена. А в інвесторів є чималий потенціал для створення і відновлення об'єктів історичної цінності, щоб і самим пишатись-милуватись, і перед гостями міста похвалитись.
Ви знаєте, що саме в Романковому (на Романовому пагорбі та поблизу Романового острова, які пізніше передали свою назву досі існуючому селищу) існувала СТАРА КОЗАЦЬКА ЗАПОРОЗЬКА СІЧ? Скільки тут було (і зараз є!) балок, байраків, проваль і урвищ ? Скільки було озер, курганів, вітряків? І всі вони мали свої назви. А які багаті храми прикрашали гори, на яких "ПРОЦВІТАЛА БЛАГОДАТЬ БОЖА"? Саме тут проходили відомі торгівельні шляхи (Чумацький, Кримський, з варяг у греки, Торжанський)... А ще - тут ДІЛИЛИ ЄВРОПУ при зустрічі, ненависниця запорожців Катерина ІІ та австрійський імператор Йосип ІІ. Романково ховає у своїх землях, людській пам'яті тисячі таємниць...
Особлива подяка ученим-викладачам нашого технічного університету КРЯЧКУ ГЕННАДІЮ ЮРІЙОВИЧУ та ВАЛУЄВІЙ НАТАЛІЇ МИКОЛАЇВНІ, закоханим у рідне місто, за науковий підхід та глибокі дослідження історії краю, з якими вони познайомили краєзнавців і жителів Кам'янського. Виявляється, що через різночитання іноземних перекладів топоніміка Романкового, як і сусідніх населених пунктів, відкрила нові грані і стає зрозумілішою.
Комфоротний мікроавтобус підвіз нас від центру до околиці. Вже по дорозі ми згадали, що колишній волосний центр, який увійшов до складу міста лише в 1938 році, й дотепер по площі займає його добру третину, а по характеру зберігає свій особливий, неповторний колорит. Ми проїхали Гімназичним проспектом повз Вовче Горло, через Краснопілля, Куріпку (Леваду), попід Самишиною балкою, через давні романківські кутки Царицю, Піддубне, Чайчине, Бакай, аж до Прихвостя та Жабівки.
Під час екскурсії ми точніше визначилися з місцезнаходженням Романового пагорба, Романового острова і СТАРОЇ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ. Дізналися про розмаїття островів, балок, урвищ, плавнів, озер. Виявилось, що окрім відомих раніше островів Великого, Слюсарєва, Просереди існувало й багато інших: Фурсін (в різні часи звався Хурсин, Курсанів, Харсунів), Седловського (Шапаренкова), Мартинова, Матвієва, Шелюговатий, Голий, Кобилячий. Балки і байраки, урвища старого романкового зачаровують своєю красою і легендами. Ви бували коли-небудь в Бабенківській, Мокренькій, Сухенькій балках? А знаєте, чому вони так називаються? Місцеві мешканці періодично зацікавлено приєднувались до нас, доповнювали і перепитували, говорили про свої проблеми. Наприклад про те, що вже два тижні невідомі вантажівки тоннами вивозять з Мокренької балки, неподалік від 12-ої сотні, чорнозем. Побоюються, що це завдасть непоравної шкоди і балці, і джерелам, які там ще є.
Ми спустились у бік Дніпра по колишній Волочаївській вулиці. Сучасний дитячий майданчик на нинішній вулиці Балковій порадував туристів можливістю трохи перепочити та поринути в дитинство. А втім, і під час зупинки було що дізнатися про цей куточок міста. Зовсім поруч - цвинтар козацької доби, місце поховання загиблих у роки Другої світової війни, а особливої уваги заслуговує МЕМОРІАЛ ЖЕРТВАМ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 років.
Найдальша зупинка мандрівників - частина давнього селища Аули (Романкового-1), затопленого водами Дніпродзержинського (тепер Середньодніпровського) водосховища. Тепер цю частину Аул разом із курганом та Аульською балкою відділяють від основної частини села води Дніпра. І вже небагато людей пам'ятає де знаходилася Аульська церква, та де саме був центр села.
Знайомтесь: краєзнавець Лариса Миколаївна Долина. За спиною в історика, вчительки з багаторічним досвідом, організаторки мережі унікальних шкільних музеїв - затоплена і недосліджена досі багатюща історія нашого краю і України. Це там були фортеці Старої Запорозької Січі, Романів пагорб і численні острови, села Паньківка і Аули, Кримський шлях, кургани і вітряки, церкви і хати, а також численні свідки неспокійних переправ та воєнних подій другої світової.
А потім, оминаючи покинутий (але такий потрібний місту і самим романківцям) санаторій "Дніпровський", ми дістались до школи № 27. Колишня церковно-приходська школа безжалісно зруйнованого більшовиками Свято-Покровського храму - мовчазний свідок багатьох історичних подій. Це звідси, одержавши перші уроки, пішли в життя багато відомих людей. Тут і зараз вчаться діти, нащадки запорізьких козаків, разом з батьками і вчителями поповнюють і бережуть експонати музею Романкового, який має загальнодержавне значення.
Колишні просторі класи найстарішої в місті церковно-приходської, а пізніше земської школи зібрали тисячі унікальних свідчень нашої давнини. Нащадки козаків Федір Сокуренко, Іван Власенко, Олекса Коваленко, Федір Бульбенко, Валентин Бурхан відомі далеко за межами Романкового і Кам'янського.
В музеї Романкового можна на кілька хвилин поринути в минуле: експонати перекочували з чиїхось світлиць і горищ. Ось-ось зайде господар чи господиня, займуться своїми звичними справами.... Шкода, світлини старого села, які донедавна висіли на стінах шкільного музею, взяті для вивчення міським музеєм, на місце досі не повернулися.
Ми вийшли з музею Романкового, сповнені вражень. Після тривалого походу практично по бездоріжжю під палючим сонцем прохолода найстарішої школи міста з такими цінними експонатами - справжніми предметами давнини заспокоює і надихає на нові пошуки. В центрі - організатор музею Лариса Миколаївна Долина та хранителька історії, вчителька СШ 27, яка відірвалася заради зустрічі з краєзнавцями від відпустки та різних справ, Світлана Анатоліївна Душко.
А ще нас не могли не вразити руїни на місці козацької ЦЕРКВИ ПОКРОВИ СВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ ЗІ СТОРОЖОВОЮ ВЕЖЕЮ, закритої більшовиками в 1929 році та розібраної на дрова більшовицькими активістами в 1938-му. Багато років міська влада намагалась спорудити на цьому місці нові корпуси школи № 27 зі спортзалом та майстернями. Цей корпус мали здати ще в 2009-му. Та даремно. Доля не простила романківцям такого вандалізму. Тепер руїни прикрашені білбордом опозиціонера Вілкула, а нечисленні монашки новоствореного жіночого монастиря Святої Покрови (вул.Залізняка, церква УПЦ Московського патріархату) намагаються замолити гріхи своїх попередників пори войовничого атеїзму. Є надія, що в майбутньому неподалік від цього місця таки з'явиться дитячий дошкільний заклад, такий потрібний місцевим жителям".
Копирсаєшся щодня в інтернеті, знаходиш необхідні відомості, доповнюєш своїми, аналізуєш. Та іноді закрадається думка: "А навіщо я це роблю, кому воно потрібно?" Але коли в робочий кабінет, переповнений книгами, журналами, газетами, фотоальбомами, листами, папками з вирізками і т.п. потайки пробирається дворічна онучка, і стоячи за спиною спостерігає за дідом, а потім голосно регочучи, кидається до мене на руки і запитально просить "дєдя, подивимося лялі?" (фотографії, які я сканую в комп'ютерні альбоми) - у мене знову з'являються крила. Похвалою своєї роботи вважаю думку своїх синів. Вони, як і я, захоплені історією рідного краю. Діляться новинами, знахідками. Особливо радує, що в століття комп'ютерних технологій мої хлопці не відкидають живого спілкування з книгами. Домашню бібліотеку майже в сім тисяч примірників книг (в основному це історія, спорт, географія, біографічна література, енциклопедії) прочитали, переглянули, пропрацювали досконально. І ми разом радіємо "новим" знахідкам (старими книгами, придбаними на блошиному ринку). Обговорюємо різні версії про ті чи інші новини, знахідки. Днями побували на моїй батьківщині, в селищі Аули. Об'їздили місця, які пам'ятні мені з дитинства. Дуже зрадів можливості відвідати куточки старих Аул, де пройшли дитячі роки. І вже дуже був задоволений від того, що сини сприйняли цю поїздку не як просту екскурсію, а як екскурс в історію рідного краю. До речі, завдяки їх прохання, я вперше (на свій сором) походив по місцевості, де колись було старе кладовище (район Аульського плацдарму 1943 року). Про те, що колись там були могили, свідчать тільки галявинки зростаючих півників. Ні могил, ні хрестів на них, не кажучи вже про металеві огорожі, давним давно немає. Ми з мамою (мамі Любі вже йде 88-й рік) так і не змогли встановити місце захоронення її прабабусі. Завжди, коли приїжджаю в гості до мами і брата, стараюся наші бесіди про рідних, про життя "раніше", про події в селі, записувати на диктофон, фотографувати. Адже пам'ять коротка. Шкодую, що не міг це робити років так десять тому і раніше. Пішли з життя багато дорогих мені людей, та й просто сусідів, знайомих, однокласників. Вже не відновити те, про що вони колись розповідали. І мені дико дивитися і щемить серце, коли на блошиний ринок в якості макулатури приносять сімейні фотоальбоми, документи, грамоти тощо Хочеться кричати: люди, ви ж знищуєте пам'ять про своїх предків, подумайте про те, що залишите після себе!
Віктор КУЛЕНКО.