Історія краю або краєзнавство - один з найцікавіших напрямків сучасної науки. обумовлено це тим, що ніколи не вичерпається допитливість людини, котра прагне дізнатися, що відбулося на землі, де вона народилася і живе, що було до неї, як ці люди жили, що переживали, з якими труднощами стикалися, як їх переборювали; їх побут, одяг, свята і будні - всю різнобарвну палітру життя. Тож ми маємо занотовувати спогади старших люде, щоб зосталася пам'ять нашим нащадкам. Те що було сьогодні, завтра вже не повториться.
Село Аули Катеринославського повіту
Наша слобода завелася при Катерині. Спочатку хат тут не було, а жили запорожці в землянках під горою в байраках, біля Великого Шляху. Шлях ішов як і тепер, з Половиці(1) горою повз Романково, на Пушкарівку, Мишурин Ріг і далі аж до Києва.
Біля Авуль, від степу, були байраки великі, а від Дніпра - непрохідні плавні, рибні озера та прогної. Байраки звали по іменах запорожців. Позаторік(2) зрубали МАМРАКІВ байрак - це діда мого, Мамрака, кишло, він там жив. Далі жили козаки: Чепа, Хита, Шкиль, Розан, Гарасько, Лев, за їх прізвиськами і названо байраки: ЧЕПИН, ХИТОВИЙ, ШКИЛЬОВИЙ, РОЗАНОВИЙ, ГАРАСЬКОВИЙ, ЛЕВИН. Були ще байраки КРУГЛИЙ - у Круглій балці, ГЛИНЯНИЙ - у Глиняній балці, СУХЕНЬКИЙ - у Сухій балці, ВОДЯНИЙ - над поштовим шляхом, де була казенна пошта - у Водяній балці. Скрізь жили запорожці, як кажуть у народі : "де вода і байрак, там і козак". Слободу заснували запорожці: Бейгуль, Косатий Гнат, Свірник Микита, Підуст Клим, Мамрак Василь, Карабаш Антін, Шульга, Тупас, Голуб, Шапар. Їх нащадків і тепер багато в слободі. Спочатку в Авулах козаків було хоч і мало, зате всі багаті та працьовиті. У Бейгула одного було п'ять млинів: три вітряки і два водяних. Добре було колись тут жити: скільки землі займеш - вся твоя; от і тепер(3) погляньте на старі городи: у іншого десятин з десять левади з садками, в іншого три, п'ять, сім, а по десятині мало й знайдете, хіба в ледачого. У мене самого сім десятин городу біля хати та ще десятин п'ять левади в іншому місці. Ось, що в слободі озеро Царинне, воно колись було велике й глибоке, а навкруг нього була козацька царина, хліб ріс, мов очерет.
Батько мій - захожий козак з гетьманщини, а мати народилася тут, вона Мамраківна, справжнього запорозького роду. Було, покійна розповідає, як населяли слободу. Спершу почали сходитися келебердяни(4), прийшло їх сюди возів сто з сім'ями: потім посунули рашовці(5), поточани(6), гончарі з Опошні(7) та Млинів(8), панські утікачі, а потім вже як прийшли литвини, - всю слободу запоганили: народ все нечепурний, ледачий, задерикуватий та галдовитий(9). Головою тоді був старий запорожець Мирін Шкиль, по-вуличному Любка, з Романкова, бо то слобода велика і давня, там була тоді стара запорозька церква. Оце як почнуть, було, розповідає мати, люди бунтуватися, щоб зігнати литвинів, то Шкиль осідлає коня і біжить втихомирювати. "Не бунтуйте, - каже, - люди добр, у мене є бамага від самої цариці, щоб давали всім землю, бо запорожці з Чорноморії більше не вернуться". Люди послухають Шкиля і притихнуть.
Отак, коли хочете знати, було спочатку.
Про Шкиля, як вам розповісти, так це був багатий з багатих запорожців. Своєму господарству він не мав рахунку, а грошей була неймовірна сума. Гроші позичав чумакам корячком. Було питають: "Коли ж вам, діду, віддати?" "Як повернешся, синку, з Криму та вторгуєш".
Покійна мати часто, було, розповідає про царицю Катерину. Їхала вона, каже, степом, а біля неї верхами, сорок козаків; між ними був її батько, а мій дід Мамрак. Приїхала вона в Половицю та й каже:
- Запорожці, добрі молодці, з'їжтн ви меду по ложці!
- Як твоя милість, матусю, то з'їмо.
У них були вуса відкохані, довгі. Звеліла вона поставити вагани меду і подати саженні ложки... Запорожці позакручували вуса за вуха і давай один одного годувати... Цариця засміялася і дала кожному по золотому.
Дід Мамрак жив понад сто років. Як зігнали відтіля запорожців, він продав усе гапсом(10) і перебрався в Чорноморію. У Романюкові залишився племінник його і багато родичів, то було через рік-два і приїздить у гості. У племінника було чотири сина. Раз приїхав і давай пробувати, котрий годиться в чорноморці. Посадив одного на лошака-неука - упав, посадив другого - упав, третього - і той упав. "Е, - каже племінникові, - які ж вони в тебе нікчемні... У нас було, приймають в Січ не так; у нас, було, піймають дикого лошака і велять сідати без сідла, без вуздечки, обличчям до хвоста. Хто проскакає увесь степ і повернеться здоровим, той і козак! Посадив четвертого. Той узявся за гриву і помчав, скільки зором сягнеш. Гасав, гасав на тому лошакові, поки втомив його і повернувся додому. Дід і каже: "оцей годиться в козаки!"
- Як має охоту, хай козакує, - каже батько.
Посідлали дід з онуком коней і подалися під черкеси. Тільки їх і бачили.
Е, колись запросто жилося. Хати робили маленькими і хто де попало. Хранцузької зими (1812 р.) мені було сім років, а на тринадцятому годі мати пошила штани. Тоді мода була водити дітей у довгих сорочках і підперезувати мотузочкою(11). Дівчатам, було, інша мати дає запаску на дванадцятому годі, а коли водить в одній сорочці, аж поки хлопці не покличуть на досвітки... Хранцузька зима мені і тепер пам'ятна! Тод і снігом укрило всі слободи, не видно було й дахів. Люди вилазили в димарі і відкопували скотину, сіно ц паливо. В кого було багато коней, овець, скотини - все видохло. Кажуть, хранцузьке військо тоді стояло під Москвою, а як ушкварили морози, воно поїло всіх кішок і подалося натьоки. Багато загинуло хранцуза з голоду і холоду, бо путящого одягу не було і ходили в черевиках.
Дід Гаврило Карпович Карпенко (Рогаченко), 84 р., с.Аули Катериносл. пов., 2 липня 1889 р.
1 - так звали запорозьку слободу на місці нинішнього Катеринослава.
2 - 1885 року
3 - 1889 р.
4 - з містечка Келеберди на Дніпрі, Кременчуцького повітру, Полтавської губернії - колишнє сотенне містечко Полтавського повітру.
5 - містечка Рашевки Гадячського пов. Полт. губернії на р.Пслі.
6 - с.Потоки Кременч. пов., на р.Пслі.
7 - с. Опошня Зеньковського пов. Полт. губ. на Ворсклі.
8 - село Млини, також десь на Полтавщині.
9 - ворожбитський.
10 - все оптом.
11 - шворкою, вірьовкою.
Джерело: книга "Народна пам'ять про козацтво" СП "ИНТЕРБУК" 1991 р. (ст. 40-43)