Відомий шоумен Сергій Притула майже щодня з'являється на блакитних екранах. За його плечима — розважальні проекти «Україна сльозам не вірить», «Співай, якщо можеш», «КабріоЛіто» та інші. Колись ми прокидалися під жарти цього телеведучого в «Підйомі», сьогодні спостерігаємо, з яким азартом він допомагає розбиратися в психології чоловіків і жінок у «Хто зверху?». А кілька років тому завжди веселий і дотепний «Тернопільський Сірий» створив перше україномовне гумор-шоу «Вар'яти», з яким цієї осені завітав у Дніпропетровськ. Притула розповів журналістам, чому раніше не наважувався приїхати у наше місто, через що ненавидів Педана та яка людина ніколи не потрапить до його колективу, повідомляє http://vesti.dp.ua

Жарти з «перчиком»

— Сергію, що являє собою шоу «Вар'яти»?
— Це гумористичний проект, яким займаюся п'ять із половиною років. На відміну від «Comedy Club UA», де теж колись працював, у «Вар'ятах» не корчимо з себе «гламурных подонков». Ми — хлопці з Млинова, Тернополя, Збаража — зовсім на них не схожі. Крім того, працюємо виключно українською мовою, розриваючи шаблони. На жаль, за 24 роки незалежності тут не з'явилося жодного україномовного гумористичного продукту (звичайно, крім засідань Верховної Ради, але там інший формат). Люди звикли до КВК і скетч-шоу, які зазвичай виходять російською. І тому, коли чують про україномовний гумор, думають, що прийдуть хлопці у вишиванках та шароварах і будуть гуморески читати. Проте ми їх дивуємо.
— Чим Ваші жарти принципово відрізняються від тих, які звикли сприймати глядачі?
— По-перше, ми не спекулюємо на політичній темі. У нашій країні про політику жартують усі: починаючи від шкільних команд КВК і закінчуючи студією «Квартал-95». Це завжди вигідно, проте недовговічно. На мій погляд, більш актуальним є побутовий гумор. Стосунки чоловіка і дружини, тещі і зятя, батьків — дітей, підлеглих — босів не мають терміну придатності й кордону. Цьогоріч двічі виступали у Празі з тією самою концертною програмою, що й в Україні, — всім усе зрозуміло. По-друге, обходимося без нецензурщини на сцені. Звичайно, бувають жарти «з перчиком», але з дітьми до нас ходити безпечно.
— Як народжується програма?
— Нічого не вигадуємо, все беремо із життя. Ми з командою сприймаємо його крізь призму позитиву. Всі актори одночасно є авторами. З одного боку, це важко. Адже, здається, за п'ять з половиною років пожартували на всі теми. І я, редагуючи сценарії хлопців, бачу, як час від часу вони починають ходити по колу. З іншого боку, розумію: краще зіграєш те, що сам написав. Навіть хороший автор не завжди відчуває актора. Взагалі, сьогодні у мене є дуже серйозний конкурентоспроможний колектив. І я знаю, що можу сміливо виставити його на батл із будь-яким гумористичним проектом в Україні.

Хвилююче повернення

— Кілька сезонів Ви грали в Дніпролізі КВК у складі команди «Тернопільська Особлива». Пам'ятаєте ті часи?
— Звичайно. Вже минуло 13 років, а я й досі не можу забути, як ми поступилися запорізькому «Будільнику» і стали віце-чемпіонами. Який це був жахливий програш, ви собі не уявляєте. Сьогодні дуже хвилююче повертатися у Дніпропетровськ. Ваша публіка відрізняється від усіх інших в Україні. Вона вихована на дуже добротному гуморі. Крім того, своїми заочними наставниками вважаю «Театр КВК ДНУ». Отже, якщо хтось із його учасників завітає на виступ, для мене буде іспит на профпридатність. П'ять з половиною років не бачилися з Дніпропетровськом. Не наважувався сюди лізти, адже «з голими руками» на Дніпро не підеш. Треба було мати хороший матеріал, щоб упевнитися — публіка не піде з залу розчарованою.
— Сьогодні Ви працюєте у трьох телевізійних проектах. Який імпонує найбільше?
— У «Страсті за ревізором» не хотів іти, розумів, що треба буде вступати в дебати із Фреймут. Але під час запису пілота програми «вкусив того м'яса», і дуже сподобалося. Це так цікаво бути «над процесом», модерувати, як люди між собою сперечаються. Я міг би бути геніальним спікером ВР. Коли займаєш незаангажовану позицію, насправді все одно, хто правий чи винен. Але коли розбираюся в цьому, отримую чимало задоволення. Абсолютно комфортно відчуваю себе у «Хто зверху?». Маю свій ритуал розігріву публіки та налаштування учасників перед зйомками. «Суперінтуіція» — взагалі окрема тема, у мене там соло. Я індивідуаліст, не дуже люблю парну роботу, тріо або квартет, де треба добре відчувати людину. Краще відповідатиму сам.

Підкорити світ

— Сергію, плануєте зробити телеверсію «Вар'яти»?
— Наразі спілкуємося з керівництвом Нового каналу з цього приводу. В ефірі маємо з'явитися навесні або наступної осені. Ми не поспішали екранізувати шоу, адже для телеверсії треба знімати не все, що маєш, а тільки найкраще. Взагалі, у мене досить амбітні плани щодо розвитку «Вар'ятів» і свого колективу. Тільки цим телевізійним проектом за участю хлопців не збираюсь обмежуватися. Але для того, щоб підкорювати світ і через три роки виступати в лондонському Royal Albert Hall, треба було команду забирати в Київ. Що я нещодавно і зробив.
— Маєте на меті розширювати колектив?
— Прошу про це Господа щодня вже два з половиною роки. Катастрофічно не вистачає ще одного дуета, щоб трохи розвантажити хлопців. Але знайти нових учасників нелегко. По-перше, тому що мало хто думає і креативить українською. По-друге, люди не хочуть спробувати щось нове. Я нічого не досяг у КВК. Порівняно з великою кількістю «веселих і кмітливих», що мене оточували, був абсолютним «нулем», мені про це час від часу натякали. Але минуло 10 років, ці люди нині беруть 300 баксів за весілля, а я працюю на ТВ, у мене багато успішних проектів. Людина, яка не хоче розвиватися, до мого колективу не потрапить.
— Підтримуєте зв'язок із учасниками «Comedy Club UA»?
— Товаришую з Олександром Педаном і Антоном Лірником. Дочка Лірника плаче, що ми не можемо зустрітися, адже їй дуже подобається мій син (посміхається). А з Сашею знайомі ще з 2001 року, з часів КВК. Правда, спочатку я його ненавидів. Пам'ятаю, як ми з командою у рідному тернопільському «Березілі» за 5 хвилин «забивали» двадцять жартів — нам не плескали стоячи. Тут приїжджає Педан із Хмельницького, якого вже показували по телебаченню, і забирає мою овацію. А потім у 2006-му ми всі зійшлися в «Comedy Club», пробивалися на ТВ. Тодішній гендиректор Інтеру зацікавився проектом, але поставив вимогу: ведучий має бути україномовний. Оскільки на весь «Comedy» я був єдиним резидентом, який розмовляв українською, забрав Педана до себе додому і ми три дні спілкувалися виключно рідною мовою. А коли на третій день Саша стояв в одному зі столичних пабів на барній стійці з синьо-жовтим прапором і схиляв усіх випити за Україну, я зрозумів, що експрес-курс закінчився успішно. З тих пір ми дуже добре ладимо.

Олена Ткач, фото Миколи Лисенка