Міський комітет по фізкультурі і спорту за підсумками 1981 року визначив десять кращих спортсменів, які добилися високих спортивних результатів, і десять кращих тренерів.
Серед провідних спортсменів міста - вихованці спортклубу "Дзержинка", важкоатлети Ахмат Ачичаєв, Олександр Бацко, Сергій Нагірний, Дмитро Ледзинський, веслувальники Людмила Бєлянінова, Олександр Акишев, Олександр Литвиненко, Людмила Одуд та вихованка ДЮСШ № 1 міськвно, акробатка Олена Ахметова. Веслувальники Сергій Глушко і Олександр Дідков за результатами виступівнабрали рівну кількість очок, і їм присуджено 10 місце.
Серед тренерів найвищих показників у роботі добились О.Д.Алексєєнко і В.І.Зінов'єв (важка атлетика), Є.П.Бурнаєв і В.П.Любавін (хокей), Г.М.Горяїнов (спортивна акробатика), В.Ф.Костін (веслування на байдарках і каеое), Б.М.Маркін, В.М.Морозов, В.М.Жидко, Ю.І.Заплюйко (академічне веслування).
Л.Бутилка, старший інструктор міського комітету по фізкультурі і спорту.
"Дзержинець" 09.02.1982.
Понад півстоліття минуло цій невигаданій історії, яка відбувалася в реальному житті нашої родини. І головним атрибутом, так би мовити – головною дійовою особою в усі ці роки була… статуетка. Цей прекрасний витвір мистецтва, в якому відображались двоє закоханих молодих людей – Одарка і Карась з опери Гулака Артемовського «Запорожець за Дунаєм», без сумніву, підкорював серця багатьох поколінь, як і вся ця опера В святковому українському вбранні, високі та стрункі закохані молодята зі схиленими один до одного голівками, вони ніби тільки-но зійшли зі сцени засвідчившись у любові та вірності на все життя перед тисячами глядачів. Уявляєте, яким глибоко символічним дарунком видалася для мене ота приваблива статуетка! А подарована вона мені ось за яких обставин. До того пам’ятного дня уже півтора роки автор цієї бувальщини зустрічалась з таким собі «Карасем» ( в реальності, без перебільшення, симпатичним хлопцем з Білоцерківського авіа-містечка Миколою Циганком.) У той день, 11 лютого1964 року, якраз напередодні наших днів народження (він старше за мене на 2 роки і 2 дні) побачення відбулося не за нашим планом,бо ми були делегатами Білоцерківської міської комсомольської конференції. У перерві дарувальник запросив мене на виставку-продаж сувенірів і, прямо вказуючи на Одарку і Карася, коротко запитав: - Подобається? Відразу ще соромилась сказати правду, а він, напевно зрозумівши все по моїй радісній усмішці та сяючих вогниках в очах, не чекаючи відповіді, мовив: -Ну, бери. Та прошу вважать цю статуетку не лише дарунком до дня народження, але й нашим символом на довго-довго. За півроку ми одружились і статуетка, як передбачуваний символ, займала почесне місце на весільному столі. Лише відтепер вона ставала не моєю, а нашою. Надзвичайно бережно відносились ми до своєї реліквії при трьох великих переїздах (у тому числі – і з Білої Церкви до Дніпродзержинська) та квартирних ремонтах. Підростали дочка та син і, знаючи змалечку історію тієї «красивої іграшки», теж ставились до неї з особливою пошаною. Але ж мабуть недаремно в народі підмічено: чого сильно остерігаєшся, те може й здійснитися. Незадовго до півстолітнього подружнього життя ми, бажаючи вберегти улюблену річ від можливої несподіванки під час ремонту, вирішили відвезти її подалі від гріха – на дачу. Та саме там і сталося лихо: статуетка розбилась майже вщент… За такою витратою сумувала вся сім’я. Наші вдячні діти і їх половинки за активною участі моєї сестри та інших родичів влаштували таке загадкове, зовсім неочікуване нами, «Золоте весілля», що про нього доцільно було б розповісти окремо. Але наразі йдеться не про те. Уже після ювілею дочка зізналася: знаючи, що їх батьки – «діти війни», та ще й в обох батьки загинули на фронті, добре розуміли, що про скільки-небудь пишне весілля 1964 року не могло бути й мови.
Отож тепер діти прагнули надолужити на «Золотому весіллі». Однієї задумки не змогли здійснити – дуже мріяли поставити на стіл нових «Одарку і Карася», як було і 50 років назад, але не змогли ніде знайти. Чесно кажучи, ми з чоловіком і самі планували, коли ще статуетка була цілою, обов’язково повторити її 50-річну місію, хоч і не при такому шикарному, як нам підготували діти, столі. Статуетку замінила наша фотографія справжнього весілля. Отож свій розпач наша дочка по скайпу передала своїй дочці – нашій онучці Дариночці, яка, працюючи в Бельгії, не змогла взяти участь у нашому родинному святі. І ось наша дочка, яка час від часу приїздить з Дніпропетровська провідати своїх батьків, уже від’їжджаючи мовила: - Оце передала вам любима внучка. Відкриєте разом, тільки обережно. Але, мабуть, дуже хотілося їй самій побачити, яка ж буде реакція від появи точнісінької копії «Одарки і Карася», бо вона враз передумала: - Ні, відкривайте зараз. Чоловік мій ( між іншим, моя «палочка виручалочка» в усі разом прожиті роки)не щедрий на емоції. Але ж я з несподіванки і безмежної радості і сміялась, і плакала відразу.
Замість онучки обнімала та цілувала її маму за те, що виховала таку уважну дочку. Бачте, як щиро Даша цінує родинні почуття, свято зберігаючи та примножуючи сімейні традиції. На цьому, власне можна й завершити свою розповідь-бувальщину, прочитавши яку, кожен, мабуть, пригадає чи опанує щось своє, а на майбутнє, напевно, буде віддавати перевагу подарункам над даруванням просто грошей. Та ще так хочеться висловити надію, що ця суто сімейна історія зможе слугувати закликом до молоді цінувати і примножувати сімейна цінності , вивчити та відновлювати щонайтонші гілочки родинного дерева життя.
"Событие" № 6 (1014) від 3 лютого 2016 р.
"Его целеустремленность непременно поможет достичь творческих вершин!", - сказал об Иване его тренер Потап.
Избита фраза "Наши дети - наше будущее" имеет непреходящий смысл. Что посеем сегодня то и пожнем в будущем, какой "фундамент" заложим, таким и будет наш Днепродзержинск, который уже сегодня по праву может гордиться своими талантами и самородками. Маленькие "звездочки" и просто яркие талантливые дети - безусловная заслуга родителей и педагогов нашего города. В своих публикациях мы будем знакомить вас с детьми, стремящимися трудолюбием и упорством занять свое "место под солнцем".
Просматривая записи его выступлений, я наблюдала как даже, видавший виды Потап, хватался за сердце от восторга! Их сблизила сцена, детские конкурсы вокала. Не так давно мы с замиранием сердца следили по телеканалу "1+1" за выступлением нашего земляка, участника всеукраинского шоу "Голос. Дети", Ивана Лесного. Этот мальчик завораживал мастерством исполнения и необычайно красивым вокалом, безупречным обаянием и... французским произношением. С ним, безусловно, стоит познакомиться поближе, тем более что Ваня в интервью, которое брали у участников конкурса, с достоинством признался в любви к Днепродзержинску.
На первом конкурсе Ивана постигла неудача, но это не тот парень, что сложит руки перед трудностями, они лишь подстегивают его идти вперед!
Иван Лесной все таки стал финалистом конкурса "Голос. Дети". В проекте участники исполняли репертуар, начиная от народных песен до джазовых импровизаций. Надо сказать, что помимо особого внимания к вокалу на шоу существовали и другие критерии: дресс-код, который требовал смены одежды для каждой репетиции, дорогой костюм для выступления в полуфинале, что, безусловно, создавало определенные трудности родителям. "Иван имел проблемы с лишним весом", - писал о нем журнал "Отдохни", - "но как настоящий мужчинавзял себя в руки и отправился в спортивный лагероь, где, не жалея сил, работал над собой. Специально для шоу он похудел на 12 кг!"
Сегодня я в гостях у Ивана. Мы находимся в гостиной семьи Лесных, а в это время с экрана телевизорапоет сам "гвоздь программы". Если на минуту забыть, что я сижу рядом со "звездой" с огромным списком достижений и побед, то это "чудо" так и хочется поцеловать в щечку. К слову, дечонки в школе так и делают. По словам учителей 31-й школы, где учится Ваня, эти юные крсотки постоянно его обнимают и целуют. Ваня излучает какую-то особую светлую энергию.Очень непосредственный. На переменках он поет во весь голос, просто идет по коридору и поет. Как творческая личность - "весь в себе". В его школе многие дети любят петь, и поют достаточно хорошо, поэтому пение Вани на "школьных подмостках" воспринимается нормально. Вня не "зазвездился", не задирает нос, на уроках внимательный. Особенно охотно изучает иностранные языки: английский - в школе, французский со специальным репетитором. На вопрос: "почему французский? Иван сказал: "Я хочу понимать то, о чем пою".
Ваня - любимый и единственный сын Ирины и Юрия Лесных. Рожденный в любящей семье, он получает ласку, внимание и тепло, на лицо и результаты этой любюви. При этом Иван совершенно не избалован.
Петь парень начал, что называется "с горшка". Когда мальчишки во дворе играли в мяч, Ваня уже распевал свои "арии" на всю округу. Неудивительно, что он рано попал в Дом детского творчества, куда его привела мама и где Ваней серьезно занялась преподаватель вокала Татьяна Пудова. С пяти лет мальчик занимался в студии эстрадного творчества "Пролісок", где ему "ставили" голос.
Для развития своего ребенка родители приложили и продолжают прилагать немало условий. Чего только стоили поездки в Киев по два раза в месяц(!), чтобы несколько часов с Ваней позанималась преподаватель вокала Елена Савинова, которой Ваню порекомендовал Константин Меладзе.
И так, начиная еще с 2012 года! При этом Ваня после каждой поездки (обычно едут ночью и приезжают в четыре утра) как положено утром идет в школу! Для непосвященных - конкурс-шоу, где на кастинг пробовались 10 тысяч детей, не прошел - это что-то вроде спел - прошел, не прошел - до свидания. На самом деле конкурс - это многодневное напряжение, предшествующие долгие годы труда, слезы огорчений и радостей. После кастинга, который Ванюша благополучно прошел и куда его, как обычно, привезли родители, следовало "слепое" прослушивание. Потом они каждый раз приезжали на репетиции в Киев, и лишь, когда уже начался сам конкурс, и участникам и их родителям предоставили гостиницу.
Что хочется сказать о самом выступлении Вани. Песня на французском языке, безусловно, произвела фурор. Но лично меня больше зацепила песня "Алексей, Алешенька, сынок" в исполнении Ванюши. Песня достаточно сложная и в профессиональном, и психологическом смысле. Я не знаю, насколько у Вани сильно поставлен голос, но я видела глаза Ивана, и чувствовала - он поет не голосом, он поет душой! Этот мальчик одиннадцати лет от роду сумел так понять и прочувствовать эту песню. К слову, сам Ванюша признался, что у него каждый раз при этой песне на последнем аккорде образовывался ком в горле, и он боялся, что не сможет ее допеть и расплачеться.
Природный дар, умело отточенный до совершенства, трудолюбие и усердие, любовь к песне, полная отдача ей - все это принесло свои плоды. И потому совсем не удивительно, что этот мальчик был по достоинству отмечен жюри конкурса "Голос. Дети", и награжден "путевкой в жизнь", а именно сертификатом на дальнейшее обучение в Америке, в музыкальной академии Лос-Анджелеса (к слову, частично он уже прошел обучение в Киевском филиале этой академии).
А мы пожелаем Ване успехов на музыкальном поприще и... также продолжать любить родной город, откуда его истоки, где он черпает силы для своего становления!
Ирина ШЕРЕМЕТЬЕВА
"Событие" № 5 (1014) от 3 февраля 2016 г.
ФОТОГАЛЕРЕЯ сайту поповнилася чотирма фотографіями 1940-х років одного із класів Дніпродзержинської базової школи. Знімки передала Любов Алексієвська. "Базова початкова школа працювала в кінці 1940-х р.р. при педагогічному училищі на першому поверсі (мабуть, приміщення сучасного НВК "Гармонія" на вул.9 Травня). Я так розумію,що студенти одночасно там практикувалися", - говорить Любов Алексієвська. В газеті "Дзержинець" зустрічається спомин, що в 1951 році завідуючим базовою школою був Стадник.
Віктор КУЛЕНКО.
