Понад півстоліття минуло цій невигаданій історії, яка відбувалася в реальному житті нашої родини. І головним атрибутом, так би мовити – головною дійовою особою в усі ці роки була… статуетка. Цей прекрасний витвір мистецтва, в якому відображались двоє закоханих молодих людей – Одарка і Карась з опери Гулака Артемовського «Запорожець за Дунаєм», без сумніву, підкорював серця багатьох поколінь, як і вся ця опера В святковому українському вбранні, високі та стрункі закохані молодята зі схиленими один до одного голівками, вони ніби тільки-но зійшли зі сцени засвідчившись у любові та вірності на все життя перед тисячами глядачів. Уявляєте, яким глибоко символічним дарунком видалася для мене ота приваблива статуетка! А подарована вона мені ось за яких обставин. До того пам’ятного дня уже півтора роки автор цієї бувальщини зустрічалась з таким собі «Карасем» ( в реальності, без перебільшення, симпатичним хлопцем з Білоцерківського авіа-містечка Миколою Циганком.) У той день, 11 лютого1964 року, якраз напередодні наших днів народження (він старше за мене на 2 роки і 2 дні) побачення відбулося не за нашим планом,бо ми були делегатами Білоцерківської міської комсомольської конференції. У перерві дарувальник запросив мене на виставку-продаж сувенірів і, прямо вказуючи на Одарку і Карася, коротко запитав: - Подобається? Відразу ще соромилась сказати правду, а він, напевно зрозумівши все по моїй радісній усмішці та сяючих вогниках в очах, не чекаючи відповіді, мовив: -Ну, бери. Та прошу вважать цю статуетку не лише дарунком до дня народження, але й нашим символом на довго-довго. За півроку ми одружились і статуетка, як передбачуваний символ, займала почесне місце на весільному столі. Лише відтепер вона ставала не моєю, а нашою. Надзвичайно бережно відносились ми до своєї реліквії при трьох великих переїздах (у тому числі – і з Білої Церкви до Дніпродзержинська) та квартирних ремонтах. Підростали дочка та син і, знаючи змалечку історію тієї «красивої іграшки», теж ставились до неї з особливою пошаною. Але ж мабуть недаремно в народі підмічено: чого сильно остерігаєшся, те може й здійснитися. Незадовго до півстолітнього подружнього життя ми, бажаючи вберегти улюблену річ від можливої несподіванки під час ремонту, вирішили відвезти її подалі від гріха – на дачу. Та саме там і сталося лихо: статуетка розбилась майже вщент… За такою витратою сумувала вся сім’я. Наші вдячні діти і їх половинки за активною участі моєї сестри та інших родичів влаштували таке загадкове, зовсім неочікуване нами, «Золоте весілля», що про нього доцільно було б розповісти окремо. Але наразі йдеться не про те. Уже після ювілею дочка зізналася: знаючи, що їх батьки – «діти війни», та ще й в обох батьки загинули на фронті, добре розуміли, що про скільки-небудь пишне весілля 1964 року не могло бути й мови.
Отож тепер діти прагнули надолужити на «Золотому весіллі». Однієї задумки не змогли здійснити – дуже мріяли поставити на стіл нових «Одарку і Карася», як було і 50 років назад, але не змогли ніде знайти. Чесно кажучи, ми з чоловіком і самі планували, коли ще статуетка була цілою, обов’язково повторити її 50-річну місію, хоч і не при такому шикарному, як нам підготували діти, столі. Статуетку замінила наша фотографія справжнього весілля. Отож свій розпач наша дочка по скайпу передала своїй дочці – нашій онучці Дариночці, яка, працюючи в Бельгії, не змогла взяти участь у нашому родинному святі. І ось наша дочка, яка час від часу приїздить з Дніпропетровська провідати своїх батьків, уже від’їжджаючи мовила: - Оце передала вам любима внучка. Відкриєте разом, тільки обережно. Але, мабуть, дуже хотілося їй самій побачити, яка ж буде реакція від появи точнісінької копії «Одарки і Карася», бо вона враз передумала: - Ні, відкривайте зараз. Чоловік мій ( між іншим, моя «палочка виручалочка» в усі разом прожиті роки)не щедрий на емоції. Але ж я з несподіванки і безмежної радості і сміялась, і плакала відразу.
Замість онучки обнімала та цілувала її маму за те, що виховала таку уважну дочку. Бачте, як щиро Даша цінує родинні почуття, свято зберігаючи та примножуючи сімейні традиції. На цьому, власне можна й завершити свою розповідь-бувальщину, прочитавши яку, кожен, мабуть, пригадає чи опанує щось своє, а на майбутнє, напевно, буде віддавати перевагу подарункам над даруванням просто грошей. Та ще так хочеться висловити надію, що ця суто сімейна історія зможе слугувати закликом до молоді цінувати і примножувати сімейна цінності , вивчити та відновлювати щонайтонші гілочки родинного дерева життя.
"Событие" № 6 (1014) від 3 лютого 2016 р.