Бурхан Валентин Мусійович народився 24 лютого 1937р. в місті Дніпродзержинську. Після закінчення школи поступив до Львівського медичного інституту на стоматологічний факультет. Повернувшись додому пройшов шлях від рядового стоматолога до головного стоматолога-ортопеда управління охорони здоров'я міста. Його із вдячністю згадують тисячі й тисячі дніпродзержинців.
Поезія для Валентина Бурхана стала другим покликанням. Його віршам властиві як ліричний настрій, так і громадянська схвильованість долею рідної землі, народу. Громадянська поезія Валентина Мусійовича сповнена любові до рідної землі предків, інтимна лірика, тонкий гумор і їдкий сарказм торкаються найпотаємніших струн душі читача, змушуючи задуматися над минулим і прийдешнім. Бурхан був членом Національного спілки письменників України. Поет багато друкувався в обласній та республіканській пресі, згодом в обласному видавництві почали виходити його книжки поезій. Читачам, особливо тим, хто любить і цінує поезію немає потреби представляти Валентина Бурхана – його вірші постійно друкувалися на сторінках місцевої періодики, він був автором поетичних збірок віршів: «Тривожна радосте моя» (1972), «Рясноцвіт любові» (1980), «Квіти мужності» (1988), «Кохання окличний знак» (1992), «Доброспів», «Жага» (1997), «Материзна», «Місто долі моєї»(2001), «Осіння брость» (2003).
Йому належать слова гімну міста Дніпродзержинська, а одна з вулиць міста носить його ім'я. Був відзначений званням відмінника охорони здоров'я, орденом «Знак пошани», медалями та дипломами, одержав титул "Почесного громадянина" міста Дніпродзержинська. Але не нагороди були головним в його житті. Перш за все – улюблена справа. І ніщо не порівнювалось з відчуттям щастя, коли він бачив добре зроблену роботу і щиру вдячність пацієнтів. І тільки заради цього жив та працював Валентин Мусійович Бурхан. Поет вів активне життя, багато їздив, зустрічався з людьми. Помер Валентин Мусійович 29 червня 2003 року в Парижі під час перебування на медичному симпозіумі.
17 апреля 2015 года исполнилось 90 лет ветерану труда Дзержинки, бывшему редактору газеты «Знамя Дзержинки» Ивану Максимовичу Савченко. Это человек, хорошо известный в Днепродзержинске, о жизни которого можно написать не просто статью, но объемистую книгу. Несмотря на почтенный возраст и проблемы со здоровьем (особенно подводит зрение), он поддерживает связь с Днепродзержинским отделением Украинского союза узников – жертв нацизма, продолжает интересоваться событиями, происходящими в стране, городе и на родном комбинате.
Иван Савченко родился в семье железнодорожников в поселке Чаплино Синельниковского района, где находилась большая узловая станция. После прихода немецко-фашистских оккупантов здесь была создана подпольная группа, всячески вредившая захватчикам. Немцы сбились с ног в поисках диверсантов, сыпавших песок в буксы вагонов, из-за чего состав, тронувшись, вскоре останавливался.
Шестнадцатилетний Ваня в своем блокноте вел записи о времени прибытия и отправления поездов, из-за чего фашисты заподозрили паренька в связях с партизанами. Хотели было расстрелять, но помешал воздушный налет. Ваню вместе с отцом сначала поместили в карцер, а после отправили в Германию. Как опасного преступника его сначала посадили в одиночную камеру одной из тюрем Гамбурга, а затем переправили в концлагерь Нойенгамме. Здесь над парнишкой стали проводить медицинские эксперименты...
Вот как вспоминал об этом сам Иван Максимович: «На внутреннем сгибе правой руки между кровеносными сосудами с помощью иглы шприца были сделаны глубокие внутримышечные уколы, через которые введен неизвестный мне раствор. Это вызвало острое жжение, чувство непрекращающейся боли, покраснение и посинение, к вечеру появилась опухоль. В последующие дни началось нагноение, превратившееся в открытую рану. Эксперимент, его неизвестность и возможные последствия, кроме мучительной боли, вызывал тяжелые переживания в ожидании самого страшного – смерти. Через несколько дней, когда рана «расцвела», медики приступили к ее излечению, обрабатывая неизвестными мне растворами, засыпая белым порошком. Рана обрастала «диким мясом», потом весьма болезненным образом очищалась от нароста. Ее излечение продолжалось под строгим надзором медиков. Эксперимент продолжался более двух недель и, к моему счастью, завершился благополучно. На всю жизнь на внутреннем сгибе руки остался обширный шрам...»
В этом лагере действовало подполье, участники которого помогли пареньку с нашивкой политзаключенного попасть в группу узников, которых переводили в другой лагерь. Им оказался Бухенвальд. После Ивану Савченко пришлось пройти еще один «круг ада» – подземный концлагерь Дора, представлявший собой целый завод, где руками заключенных изготавливались боеприпасы. За подозрение в саботаже после Доры Иван оказался в четвертом по счету лагере – Заксенхаузене. Шел апрель 1945 года, война близилась к завершению, и фашисты решили погрузить всех узников лагеря на судно и утопить в Балтийском море. Собрав всех заключенных в колонну, их погнали пешком к морю. Эта страшная дорога позже получила название «Марша смерти».
Но Ивану Савченко и здесь повезло: благодаря недосмотру охранников группе узников удалось бежать и вскоре они оказались в расположении войск союзников. После длительных проверок органами НКВД в составе саперных частей ему довелось участвовать в разминировании больших территорий как в Германии, так и на родине. Вернувшись домой, решил связать свою судьбу с Днепродзержинском, поступил работать на Днепровский металлургический завод.
Трудясь в мартеновском цехе, Иван Савченко был активным рабкором газеты «Знамя Дзержинки», причем настолько успешным, что в 1966 году ему доверили должность редактора. А затем он был сотрудником городской газеты «Дзержинець». После выхода на заслуженный отдых Иван Максимович не порывал связей с прессой, с журналистским творчеством, уделял большое внимание общественной работе. В частности, вел обширную переписку с другими бывшими узниками фашистских концлагерей, не раз посещал Германию, где участвовал в различных встречах и конференциях. И, конечно же, затем публиковал об этом статьи в различных изданиях.
Своими воспоминаниями о тех страшных годах Иван Максимович охотно делился с молодежью. Однажды в музее истории Днепродзержинска проводилась встреча И.М.Савченко с учащейся и рабочей молодежью, где присутствовали и ветераны меткомбината. После его волнующего рассказа на глаза ветеранов сами собой наворачивались слезы, а молодые люди сидели неподвижно, как завороженные. Что ж, это вполне объяснимо: кроме леденящих душу фактов из своей биографии бывшего узника, Иван Максимович обладал даром так живо и проникновенно рассказывать, что никто из слушателей не мог остаться равнодушным.
Этот же талант журналиста позволил ему подготовить яркие воспоминания для буклета «Дети в огне войны», подготовленного городским отделением Украинского союза узников – жертв нацизма. Позволим себе привести здесь фрагмент этих воспоминаний.
«Марш смерти» узников Заксенхаузена – это десять дней нечеловеческих физических и душевных напряжений, безграничного, часто безрассудного риска, испытаний на мужество и стойкость, демонстрация единства людей, говорящих на разных языках. Это 19,5 тысячи погибших – заключительная страница истории одного из крупнейших нацистских концлагерей, начатой фашистами в июне 1936 года. За девять лет его существования через Заксенхаузен прошло 200 тысяч узников, более 100 тысяч погибли. Без малого пятая часть из них – за десять последних дней, во время «Марша смерти».
Уместно вспомнить, что через фашистские концлагеря прошли 18 миллионов человек из более чем тридцати стран Европы. 11 миллионов погибли. Каким-то чудом не скатилась с небес и моя звезда, когда я кочевал из гамбургской тюрьмы Фюльсбюттель в лагеря смерти Нойенгамме, Бухенвальд, Дора, Заксенхаузен. Мучительной занозой в глубине души многие годы беспокоило непреходящее стремление поведать людям о кровавых километрах марша, казавшихся узникам бесконечными...
...Годы – что волны у берега моря. Морской прибой изо дня в день невозвратно слизывает с побережья все мелкое, но такое важное, оставляя лишь крупные валуны. Так и годы безжалостно смывают из памяти бывших узников нацизма имена и подробности. Но остаются в душе щемящая боль, горечь утраты друзей по несчастью, да жгучая, не остывающая ненависть к фашизму. Эти чувства не сотрут из памяти никакие годы, приливы драматических событий в сегодняшнем бушующем море, ни даже взаимопонимание и примирение между некогда враждовавшими государствами. Трагедия фашизма не должна быть вытеснена из памяти человечества временем и политическими противостояниями».
Эти строки – выстраданные, пропущенные через душу и сердце. Пока позволяло здоровье, Иван Максимович много сил и времени уделял общественной работе в советах ветеранов – как заводском, так и районном, городском. Стал одним из составителей книги, изданной к 40-летию ветеранского движения. Многие, кто знал Ивана Максимовича лет 30 тому назад, запомнили его худощавую фигуру, стремительную походку, пристальный взгляд, которые как нельзя точнее отражали его внутреннее состояние: принципиальность, честность, бескомпромиссность.
Десять лет назад журналисты «Знамени Дзержинки» в стихотворной форме на страницах газеты поздравили своего бывшего редактора с 80-летием. Там, в частности, были строки, которые хочется повторить и сегодня в обращении к юбиляру и по случаю славного 90-летия:
Летят года, но время не остудит
Ни жар души, ни сердца юный пыл!
Так пусть энергии и бодрости прибудет,
Чтоб юбилей еще круглее был!
Источник: http://www.dmkd.dp.ua
Провінційне містечко (а за офіційним статусом - село), яким було Кам'янське до революції, не часто балували своєю увагою заїжджі театральні трупи. Влітку 1913 Кам'янське відвідала популярна в провінції українська трупа Павла Васильовича Прохоровича. 15 і 16 червня в приміщенні народної аудиторії актори ставили класичні твори української драматургії «Запорожця за Дунаєм» та «Наталка Полтавка». Ці уявлення завжди мали успіх. В ту пору, коли не існувало ще ні радіо, ні телебачення, театр разом з кіно залишався чи не єдиним масовим художнім видовищем. І оскільки професійної (у сучасному розумінні) трупи в Кам'янському не було, цей пробіл довгий час заповнювали любителі-кам'янчани, які мали бажання і вміння виступати на театральній сцені. Згадаймо деякі постановки українського аматорського гуртка.
Павло Васильович Прохорович
Український театр в Кам'янському мав колосальний успіх у глядача. «Місцеві любителі малоросійського мистецтва, - писав один з їхніх прихильників навесні 1915 року, - вже зарекомендували себе як хороші сценічні виконавці, які серйозно ставляться до театрального мистецтва ... Адже не так легко при тих обмежених бутафорських, декоративних та інших засобах, які повинні тут аматори, провести більш-менш у відповідність до вимог мистецтва постановки спектаклю ».
Чим же приваблював глядача український театр? До речі, добрий знавець тодішньої провінційної сцени Юрій Смолич так зіставляв український театр тих часів з сучасним йому психологічним європейським:
«Він йшов ніби зовсім іншими шляхами, - ділився враженнями юності письменник, - і в сюжетах п'єс, і в трактуванні людських образів, і в манері акторського виконання, і у всіх аксесуарах. Був він дуже «театральний» театро спрямований на масове сприйняття, а не на камерність ... ». Така оцінка, напевно, буде повністю відповідати і напряму, якого дотримувалася аматорська трупа, що діяла в Кам'янському. Сільську публіку заворожував сюжетний сентимент п'єс, етнографічна барвистість пісень, танців, одягу, елементів побуту, без чого не можна уявити собі тодішній репертуар українського театру.
- Здружилися нас любов до української пісні, - згадувала багато років Надія Гаврилівна Алімова, яка разом зі старшою сестрою Оленою була учасницею тих перших українських вистав у Кам'янському. - На пісню сходилися сусіди, і тоді чудові українські пісні виливалися і на вулицю ... Так поступово склалася група однодумців, любителів співу. Робочий механічного цеху Олексій Іванович Ястребцов з дружиною Анастасією Степанівною, Лопаетецкіе - Наполеон Йосипович і дружина Єфросинія Іллівна, подружжя Лобко з дітьми, Алімов - Гаврило Васильович і Тетяна Пилипівна, Кожушко з двома синами, подружжя Потоцьких, троє братів Щепакін створили ядро самодіяльної української трупи.
Почали любителі з хорових народних пісень. Відчувши сили, перейшли до постановки популярних драматичних творів, де було багато пісень і танців. Голоси виконавці мали прекрасні, вистачало і ентузіазму. Хоча професійного режисера не мали, з постановкою спектаклів успішно впоралися свої ж аматори - Ястребцов і Лопатецька. В умовах, коли царський режим не дозволяв в Кам'янському діяльності навіть невинної «Просвіти», українські вистави залишалися єдиним проявом національного життя. Так спектаклі мали великий успіх у глядача. Єлизавета Сергіївна Лобко згадувала гарячий прийом вистави «Назар Стодоля», Надія Гаврилівна Алімова з сестрою Оленою Гаврилівні - про успіхи вистави «Ой не ходи, Грицю», в яких вони брали участь. З успіхом ставили «Циганку Азу», «Наталку Полтавку», п'єси Карпенка-Карого.
Кам'янчани полюбили свій театр. Деякі уявлення доводилося робити платними, щоб придбати костюми, виготовити декорації. Займалися благодійністю: допомагали сім'ям солдатів першої світової війни, бідним односельчанам. Часом на волах їздили з виставами в сусідні села. Завдяки засновникам драматичної трупи Сергію Матвійовичу Лобко та Петру Федоровичу Щепакіну в Кам'янському задзвеніли бандури. Пізніше, під керівництвом Михайла Сергійовича Лобко, який хлопчиком разом з батьком вперше вийшов на сцену у виставі «Суєта», капела стала заслуженою капелою бандуристів України, а її керівник - заслуженим артистом республіки. Сергій Гаврилович Алімов проявив себе талановитим режисером самодіяльності спектаклів, активним учасником і організатором художньої самодіяльності. У народному театрі металургів активно виступали три покоління Лопатецька на чолі з Наполеоном Йосиповичем. Таким потужним був поштовх, даний любителями на самому початку XX століття.
Знову повернемося до репертуару 1910-х років. Які ж уявлення пропонували кам'янчанам любителі? У 1913 році великим успіхом користувалася п'єса Людмили Старицької-Черняхівської «Гетьман Дорошенко». Довгий час цю п'єсу вважали націоналістичною (після того як учасника судили 1930 неправедним судом у справі «Спілки визволення України»), але недавно «Гетьмана Дорошенка» перевидали в Києві, і ми побачили, яке це величне, шекспірівського розмаху твір. З цікавістю йшов глядач 1913 і на «Гайдамака Гаркуша».
У цій п'єсі розповідалося про якийсь українському Робін Гуда або Рі-Нальдо Рінальдіні - шляхетного розбійника. Семен Гаркуша - історична особистість, ватажок селянського руху на Україні в другій половині XVIII століття. У дитинстві він відчув голод, нестатки, поміщицький свавілля. Тому ще дитиною разом з чумаками покинув будинок і мандрував по Україні. У 1756 році з'явився він на Запорізькій Січі. Брав участь у російсько-турецькій війні, був поранений Хаджибеєм. Після одужання очолив загін з селян-кріпаків і став нападати на багаті українські хутори. Не раз заарештовували його, і він завжди тікав. У 1784 році його схопили втретє і послали на довічні каторжні роботи в Херсон, де він, напевно, і загинув. В Україні про гайдамаків Гаркуші було складено чимало переказів і легенд, в яких він зображувався захисником простого народу, винахідливим і відважним месником. Багато письменників зверталися до його образу, починаючи з українського і російського письменника Василя Наріжного, попередника Гоголя.
А в 1915 році кам'янчани дивилися «Чарівний шлях» Третьякова і «Борців за мрії» Тогобочного. Ці забуті нині автори мали значний успіх у сучасників. У наступному, 1916 році на місцевій сцені йшли «Помста жидівки» Козич-Уманської, «Хмара» Суходольського, «Крадена воля» Третьякова, «Єврейка-вихрестка» Тогобочного.
У квітні 1915 року в приміщенні заводської аудиторії любителі поставили добре відому і сучасному глядачеві драму М. Старицького «Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці». У цій виставі вперше виступила в головній ролі Марусі обдарована співачка Марія Трохимівна Горошко, наділена, крім гарного голосу (мецо-сопрано), ще й музичним і драматичним талантом. За оцінкою сучасників вона «дала типову Марусю: горду, пристрасно люблячу, наївну і правдиву».
Іван Андрійович Щеголев (літературний псевдонім Іван Тогобочного, 1862 - 1933) - український драматург, мелодрами якого мали успіх у Кам'янському на початку XX ст. Працював на залізницях, зокрема, на Катерининській. Як учасник аматорських вистав виступав у Кременчуці, Харкові, Катеринославі. Помер в Ірпені під Києвом.
Провінційна публіка в ті часи ходила в театр «у піднесеному і урочистому душевному стані - як до церкви», втім, так і називаючи тоді театр - «храмом мистецтва». Дебют М.Т. Горошко справив на глядачів гарне враження: «Гнучка, жива, вразлива, вона володіє чудовою красномовною мімікою і соковитим, свіжим голосом з прекрасною вібрацією у високих нотах. У тій грі чулося чимало недоговореного ... »Партнерами М.Т. Горошко виступили аматори Кожушко (Гриша) і Ястребцов (Хома) та інші. У виставі був задіяний хор, правда, з недостатньою кількістю тенорів. В цілому спектакль пройшов вдало і численна публіка наповнили аудиторію, залишилася задоволена, довго і гаряче аплодуючи мистецтву аматорів.
Ще одна п'єса Старицького - «Невольник» - йшла на Кам'янській сцені в січні 1916 року. З цією постановкою пов'язано кілька цікавих курйозів. Згадуваний любитель Кожушко непогано впорався з дорученою йому складною роллю. Але от у другому акті він, як запорожець, відправляється у військовий похід ... без рушниці. Така зворушлива сцена і раптом такий пасаж: їде козак на війну, а зброя залишає вдома. А сталося так тому, що гвинтівка системи «Бердан», якою хотіли в останній момент обдарувати актора, звичайно ж в руках козака була недоречною ...
Не обійшлося без промаху і в четвертому акті, де одна деталь звела нанівець всю сцену. Уявіть собі таку гнітючу картину. В'язниця. Козаки, виснажені неволею, закуті в кайдани, тужать в кам'яному мішку. З-за лаштунків з'являється їхній товариш, такий же запорожець, як і вони, відчайдушний боєць, син своєї епохи, але .... в підтяжках. Козак вийшов, таким чином, модернізований. І на сцені він весь час намагався стояти так, щоб усі бачили його і його підтяжки. Тож, як бачимо, були серед молодих кам'янчан любителі похвалитися підтяжками ще в 1916 році. А ми думали це витівка моди нашого часу ...
Незмінною популярністю на Кам'янській аматорській сцені користувалися і вистави за творами Миколи Гоголя. 24 травня 1915 в заводській аудиторії з успіхом пройшла комедія «Сорочинський ярмарок», в основу якої було покладено знаменитий твір Гоголя. Постановку здійснив режисер українського аматорського гуртка Ястребцов, ролі виконували Щепакін, Потоцький, Чернявська, Лопатецька, подружжя Кожушко, подружжя Ястребцова. Прибуток від вистави пішла на користь сімей кам'янчан, які воювали на фронтах першої світової війни.
Ще однією спробою звернутися до творчості Гоголя була поставлена в лютому 1916 трьохактна п'єса «Майська ніч» маловідомого драматурга Устенко-Гармаша. Автор запозичив сюжет п'єси з однойменного твору Гоголя. Однак переробка повісті була невдалою, через що і уявлення значного успіху не мало.
Говорячи про театр, важко утриматися від того, щоб не представити і Каменського глядача тієї пори. Напевно, представляє інтерес ця замальовка з натури, датована 1912 роком:
«Візьміть Народну аудиторію. Спорудження хороше, обладнання сцени непогане, є і читальня, і чайна, і оркестр грає. Одним словом, все є, а, сказати відверто, зайдеш і замість задоволення нерви попсуєш. Почнемо з того, що багато займають чужі місця, через що під час самого подання публіка піднімає шум. Акустичні умови і так неважливі, а тут ще на додаток різні розмови, хихикання і навіть біганина хлопчиків. Звичайно, ви нічого не чуєте, хвилюєтеся. Нарешті антракт. Ну, штовханина і метушня - це вже скрізь буває, але, звичайно, в менших розмірах: у нас вони особливі. Заходьте в чайну, вона ж і кімната для куріння. Тут теж перед вашими очима постає картинка не дуже весела. Рой хлопчаків з сигаретами в зубах стоять, сидять - іноді навіть на столах, - штовхаються, лаються. Ну, ось вам і задоволення ... »
Можливо, автор трохи і згустив фарби, але в цілому атмосферу часу передано досить соковито.
Це тільки здається, що аматорські вистави - справжня насолода для любителів. Насправді це - нелегка праця. Недарма в листуванні Лесі Українки зустрічаємо таке визнання: «Адже це відомо, що гірше каторги немає, як пристрій всяких вистав ...»
Театр в сьогоднішньому Дніпродзержинську - колишня народна аудиторія.
З книги краєзнавчих нарисів Миколи Чабана "Подорож по старому Кам'янському". ІМА-прес Дніпропетровськ. 2004 р. Стор. 24-28.
Ранньою весною 1913 Кам'янське облетіла звістка про майбутній виступ в залі народної аудиторії Дніпровського заводу співочої капели під керуванням Юрія Агренева-Слов'янського. Юрій Дмитрович, який помре в 1918 році, був сином відомого народного співака, диригента і збирача народних пісень Дмитра Олександровича Агренева-Слов'янського (1836-1908). Отже, це була обдарована сім'я російських музикантів, які послужили і українському національному мистецтву.
Дмитро Олександрович здобував освіту в Москві, Петербурзі, Мілані. У Празі він організував 1867 чоловічий вокальний октет - Товариство слов'янських співаків. У наступному році створив змішаний хор «Слов'янська капела», що починалося з 25 чоловік і розрісся до 150-ти. Цей хор виконував народні, в тому числі українські пісні, твори Березовського, Бортнянського. І ще одне незабутнє подія - в одному з концертів Агренева-Слов'янського у Празі 1867 дебютував як піаніст основоположник української класичної музики Микола Лисенко. А ще Дмитро Агренєв-Слов'янський був ініціатором спорудження в Києві на власні кошти «Слов'янського двору», який повинен був стати центром слов'янської музичної культури. На жаль, цей проект так і не був здійснений.
З ентузіазмом зустрічали виступи хору за кордоном. Це був перший повний хор з Росії, в листопаді 1869 давав концерти в Нью-Йорку та інших американських містах. «Янкі слухали хорові пісні великоруські, малоросійські і нашу« Херувимську »Бортнянського з напруженим, повною увагою; щедро і щиро аплодували після кожної партії ... Наступного дня найкраща нью-йоркська газета «Нью-Йорк Трібюн», розбираючи концерт російського хору, висловила таку думку: «Імператорські співаки мають право пишатися; російські хорові пісні чудові; повнота почуттів, духу і серця при благородстві думок, дають повне задоволення, ви слухаєте ці пісні з чистою радістю ... ».
Після смерті Дмитра Олександровича влітку 1908 року (це сталося в Болгарії, а похований він в Ялті) відбувся поділ капели на два колективи. Одним керував син співака Юрій Дмитрович, другий - дочка Маргарита Дмитрівна, під управлінням якої хор виступав до 1922 року. Кам'янчанам пощастило почути колектив, керований Юрієм Дмитровичем.
Капела складалася з малолітніх і дорослих співаків і співачок, одягнених у розкішні боярські костюми XVI-XVII століть. Кількісно невеликий хор мав досить гарні голоси. «Перебуваючи в руках досвідченого диригента, (хор) справив на слухачів симпатичне враження, а часом приводив у захват», - писала 7 березня 1913 місцева газета «Відгуки життя». Велично звучали в залі того вечора українські народні пісні.
Кам'янчани слухали фантазію на українські теми для хору а капела «Бандура» українського композитора Григорія Давидовського (1866 - 1952). Уродженець Сумщини Давидовський був також хоровим диригентом. Випускник Петербурзької консерваторії, він чотири роки керував її хором (у Росії здавна цінували українських музикантів). Григорій Митрофанович організував чотири десятки хорових капел, обробив ряд народних пісень. Йому належать хорові сюїти-фантазії «Бандура», «Кубань», «Вінок з українських народних пісень», інші твори.
Згадана фантазія «Бандура» Давидовського користувалася значним успіхом, постійно перевидавалася. Десь 1910 ця фантазія «вільного художника гр. Давидовського »виходила в Ростові вже третім виданням, як повідомляв київський журнал« Світло »(січень 1911). З записаних ним на Чернігівщині пісень композитор і зробив свою хорову фантазію. Твори ці були дуже різні. Серед них - пісні про кохання («Взяв би я бандуру», «Їхав козак за Дунай», «В чарах кохання»), історичні («Зібралися всі бурлаки»), гумористичні («Ой, лопнув обруч», «Дівчина в сінях стояла »,« Стелися, барвінок »). У виконанні хору Агренева-Слов'янського кам'янчани почули чотирнадцять пісень фантазії «Бандура». Особливо вдало були виконані такі - «Катерина, вража мати, що ти наробив ...», «Їхав козак за Дунай», «Стелися, барвінок» і «Залишаю тебе Богу». В останній під акомпанемент хору бас співав соло «красиво і потужно».
Хористи порадували слухачів і новинками репертуару. Любителі музики почули хорову сюїту-фантазію того ж Давидовського «Кобза». Хор Агренева-Слов'янського наслідував звукам популярного українського музичного інструменту. Публіка віддала належне виконавцям - спів був дуже вдалим, хористи викликали грім оплесків.
У першому відділі хор виконав болгарський, сербський і чорногорський національні гімни. Чому гімни саме цих країн? Пояснення тут просте. Тривала перша Балканська війна, в ході якої Болгарія, Сербія, Греція і Чорногорія воювали з Туреччиною. За кілька місяців Туреччина зазнає поразки, втративши майже всі свої європейські володіння, крім Стамбула і невеликої частини Східної Фракії. Тому як тільки в аудиторії Дніпровського заводу пролунали звуки болгарського гімну, всі присутні піднялися зі своїх місць і стоячи прослухали всі три гімну. До того, щоб публічно пролунав у Кам'янському український національний гімн «Ще не вмерла Україна», залишалося чотири роки ...
З книги краєзнавчих нарисів Миколи Чабана "Подорож по старому Кам'янському" ІМА-прес Дніпропетровськ. 2004 р. Стор. 21-23.
У гімнастичній секції при міському відділі народної освіти займається багато учнів шкіл міста.
На знімку: учениця середньої жіночої школи № 1 Тамара Кузнєцова виконує вправи на перекладині.
Фото М.Медлінського.
"Дзержинець" 22.04.1951.
