Залучення до прекрасного
"Музика народилася разом зі мною, - розповідає Неллі Антонівна. - Важке післявоєнне дитинство. Мама Олена Ананьївна Колесниченко, працівниця Держбанку, була знатна співачка. Вона говорила, що "Катюшу", "Вогник" та інші пісні воєнного часу я чітко і чисто співала з двох років. У загальноосвітній школі № 33, що на ГЕС, я була постійною учасницею концертів і конкурсів в якості солістки. Мене часто нагороджували грамотами. Музичного інструменту не було. Та й звідки йому було взятися, адже росла без батька, який загинув на війні. А у рідної сестри мами, тітки Наді, чоловік був військовий, і привіз для своєї дочки піаніно стареньке, тому що він весь час переїжджав з гарнізону в гарнізон. Ось мені і дозволили "користуватися" цим інструментом. До вступу в музшколу, я вдома влаштовувала родичам і сусідам концерти. Одним пальцем підбирала відомі пісеньки на радість мамі і гостям. У 10 років мама привела мене тоді в єдину в місті музшколу, яка відкрилася ще в 1947 році в правому крилі СШ № 16. Вступні конкурси в той час були "дикі". До того ж навчальний рік вже почався. З великим небажанням погодилася мене прослухати комісія разом з директором школи. А я їм такий концерт видала! Почала з танців. Сказали - це не треба, краще співай. А мене і просити щось не треба було. Співала без зупинок все що знала, не могли зупинити. Не пам'ятаю вже що там говорили про мене, але в підсумку взяли в музикалку. Важко було викладачеві мене вчити. Я намагалася довести, що все сама можу, і ноти мені не потрібні. Поки не дійшло до мене, що я нічого не знаю. Але потім все пішло як по маслу. Закінчивши навчання, поступила в Полтавське музичне училище. Потім за розподілом поїхала працювати в музшколу міста Пирятин Полтавської області. Відпрацювавши два роки, повернулася додому і пропрацювала в музичній школі у директора Миколи Григоровича Квака 20 років. Пізніше школа стала називатися п'ятою. Через переїзд на постійне місце проживання на лівий берег перейшла в ДМШ № 4, звідки і пішла на пенсію. Багато учнів виховала. Головне, намагалася прищеплювати смаки і любов до музики. Різні були дітки, і ледачі, і працьовиті, з середніми музичними даними і дуже здібні до музики. Багато хто отримав професійні знання, закінчивши музучилища та консерваторії. Пишаюся особливо талановитими учнями, як Таня Фетисова, Галя Козлова, Олена Мамедова, Саша Шмідт, Алла Прожуган, Наташа Костюкова, Іра Байдуж, Оля Чернецька. Багато залишилося фото моїх учнів. Переглядаю іноді і згадую. Як не дивно, пам'ятаю ручки кожної дитини. Ось так пробігло все моє життя в музиці з дітками. Природно, привчала і своїх діток до музики. І дочка і внуки теж закінчили музичні школи. Професіоналами не стали, хоча онук закінчив ще й музучилище. Я вважаю, що найголовніше призначення музичної школи - залучати дітей до прекрасного".
ДИТЯЧІ РОКИ
"Я навчалася в окремій чотирирічній неповній школі № 29 На Дніпробуді. Тепер це червона цегляна будівля. Потім її приєднали до СШ № 33. Зі мною в одному класі навчався майбутній мер Дніпродзержинська Леонід Гаманюк. На фото верхній ряд крайній праворуч. Я з білим бантом ліворуч від класної керівниці Надії Іванівни Масльохи", - згадує Неллі Максименко (Колесниченко).
1952. Піонерський табір ім. Зої Космодем`янської.
1956 рік Піонерський табір в Паньківці. Неллі в другому ряді знизу друга ліворуч.
1957 Паньківка. Піонерський табір. Неллі в другому ряді знизу перша ліворуч.
НАВЧАННЯ
Полтава. З однокурсницями
Полтава. Таня Липкова, Неллі Колесниченко, Лариса Божко
Неллі 20 років
2012 рік. 50-річчя випуску в СШ № 33. Неллі верхній ряд друга праворуч.
СІМ`Я, ДРУЗІ, РОБОТА
1966. Весілля Неллі Колесниченко і Михайла Максименка
1974. З донькою Світланою
1987 рік
1979. Після профспілкової конференції робітників культури. Неллі Максименко друга праворуч, зліва директормузичної школи № 5 Григорій Квак.
Студенти-медики
Михайло Максименко зі своєю наставницею Ніною Костянтинівною Саусь
1989. Лікар швидкої Михайло Максименко реанімує хворого.
1990 рік
1 вересня 1987
1989. Анатолій Литвин і Михайло Максименко
РОДИЧІ
Сидить Дмитро Євтихійович Максименко глава сімейства Максименків. 1908
"Сім'я Гребінь (це дідусь та бабуся мого чоловіка) на початку 30-х років минулого століття приїхали з Брестської області у Кам'янське, будувати цихи на металургійному заводі. Дід Хома був знатним ковалем, тоді це була дуже цінна спеціальність на заводі. Сім'я була у них велика - 8 дітей. Серед них Хелена, мама мого чоловіка, яка виростила дочку Лігію та сина Михайла, які згодом стали медиками", - розповідає Неллі Антоновна Максименко.
Антон Онисимович Колесниченко редактор газети "Дзержинець" (до війни)
Льотчик А.О.Колесниченко
"Мій батько Антон Онисимович Колесниченко 1913 року народження був кадровим льотчиком-офіцером, як тоді говорили "Cталінським соколом", - розказує Неллі Максименко. - У 1939 році брав участь в збройному конфлікті біля річки Халхін-Гол на території Монголії. А коли 22 червня 1941 року була об'явлена війна з фашистською Німеччиною, він в той же день пішов до військкомату, і вже на наступний день був відправлений на фронт. За розповідями мами, єдиний лист батька з госпіталю (воно у мене зберігається як найдорожча пам'ять про нього ) приніс його друг. Він же розповів, що літак, на якому тато був штурманом, збили німці. Але не дивлячись на важке поранення, батько літак посадив, рятуючи екіпаж. Більше мама ніколи цього товариша тата не зустрічала. Я батька ніколи не бачила. У повідомленні не було вказано де він похований. Ми зверталася в архів міста Подольська, але у відповіді була вказана тільки дата смерті 30.07.41 р. В 2014 році брат мого чоловіка Костянтин, виявив запис про місце поховання мого батька - в Новомосковську. Намагалася додзвонитися до військкомату цього міста, телефони не відповідали. По інтернету дізналася що в Новомосковську був військовий госпіталь і велика кількість поховань. Так що конкретне місце де покоїться прах батька знайти важко".
Олена Ананьївна Колесниченко мама Неллі Антонівни
"Мій свекр Михайло Дмитрович Максименко (1909-1972) працював у вибуховій команді цеху ремонту металургійних печей заводу ім.Дзержинського. Його, як класного фахівця-підривника, відкликали з фронту та відправили працювати на Урал", - пояснює Н.Максименко.
Йосип Максименко, скоріше 1943 рік, під час навчання у військовій Академії ім. Фрунзе
"Кадровий офіцер Йосип Дмитрович Максименко (народився 1914 р.) закінчив до війни дві Академії: загальновійськову та Генерального штабу. Пройшов усю війну. Після перемоги служив у Німеччині начальником штабу розвідки, був на генеральській посаді. Але з якихось причин він не отримав погони генерала. Досконало володів німецькою мовою з баварським діалектом. Останні роки жив у Калінінграді. У дядька Йосипа та тітки Каті було два сини. 18-річний Олександр загинув 1959 року від руки свого друга, який з необережності застрелив його. Молодший (1946 р.н.) Михайло поїхав працювати до Кандалакші (Мурманська область) і безвісти зник. Йосип Дмитрович пішов із життя 1995 року", - розповідає Н.Максименко.
1955 рік. Транспортна площа Дніпродзержинська. Ще немає пам'ятника Леніну. У гості до Михайла Дмитровича Максименка приїхав його рідний брат Йосип (ліворуч).
Михаийо Дмитрович і Йосип Дмитрович Максименки. 1950-і роки
Павло і Олександр Максименки
ЦРМП, Проводи на пенсію двох робітників.