– В перший день ДКНС (по-російскому – ГКЧП. – Прим. ред.), 19 серпня, всі злякалисяі почали тікати. В Києві дуже мало залишилося опозиціонерів. Дехто скликав людей на Майдан, тоді вийшло, може, 100 чи 1000 людей. Але не можу сказати, що був сильний протест проти ДКНС.
Знаю, що у опозиції були настрої тікати, принаймні, у основної її частини. Степан Хмара не втік, Левко Лук'яненко, Вячеслав Чорновіл, Володя Філенко – це ті, кого я бачив на власні очі. В цілому десятки два було таких. Але 19 числа були й такі, що почали відновлювати членство в партії.
Я якраз в той день повернувся в Київ з Карпат, ще не знав, що сталося. У Москві путч 19 серпня, здається, о п'ятій чи шостій ранку почався. Я дізнався про це тільки вдень і відразу зібрав всі документи й апаратуру. Розуміючи, що за мною можуть стежити, почав шукати, де зможу сховатися. Мені треба було придумати місце схову, де я не з'являвся, принаймні, останні рік чи два, щоб кагебісти мене не зафіксували. Згадав товариша, з яким не спілкувався два роки, він жив на Оболоні. Тож я поїхав переховуватися до нього, передбачаючи, що перемога ДКНС цілком вірогідна, і тоді я «торжественно сяду на 15 лет». Ходили чутки, що існують списки тих, кого збираються посадити. Хтось мені сказав, що я у тому списку був на 142 місці. Не знаю, наскільки це відповідає дійсності, але це виглядає логічно, якщо врахувати, що першими вони б посадили тих 123 депутати від опозиції. Тобто 123 місця були вже зайняті, а я тоді десь там як антирадянський західний агент 130-й чи 150-й міг би бути.
У товариша на Оболоні був приймач, ми зловили на ньому ВВС. Я послухав і зрозумів, що якщо в Москві воно працює, значить, ніхто нікого не заарештував і його не почали глушити. Значить, я тут ховаюсь, а люди-то працюють. Тож я з Оболоні замовив собі таксі, потім пересів в метро, потім знов в таксі, потім пішки – коротше, як шпигун добирався до печерських пагорбів. Нарешті ввечері 19-го мій голос вже лунав на ВВС. Потім ми себе хвалили, коли Горбачов вийшов з полону і його спитали, як він дізнавався про події в світі, то він сказав, що в нього був маленький приймач, він налаштовувався на ВВС – і так отримував інформацію про всі події. За це я налив собі чарку.
За мною справді стежили. 20 серпня мене вербували кадебісти, мали зі мною «люб'язні розмови», з яких можна було зробити висновок, що посадять обов'язково. Було два варіанти: або я маю на них працювати, або сяду. Це сталося в готелі «Русь». Вони вступили зі мною в двогодинний нерівний бій, з якого я таки вийшов переможцем. Звісно, мені було страшно, однак я вдав, що мені це все байдуже і я плювати на них хотів. Всередині я тремтів, але робив вигляд такого героя.
Далі відомо, що було – переміг Єльцин, 22 серпня путч закінчився, і постало питання про незалежність, яка, маю сказати, досить примарною виглядала. В той момент повірити в це було складно – все ж таки існував Радянський Союз, багатомільйонна армія, було КДБ, була міліція, внутрішні війська, райкоми, обкоми партій. І щоб вся ця громада програла – я, принаймні, не вірив. В той день, коли вони 362 голоси віддали за незалежність, я сидів в залі і не розумів, яка незалежність – зараз приїдуть два танки, стрельнуть пару разів, і на цьому все закінчиться. Я про це сказав сусіду. Мені здається, що ліворуч від мене сидів майбутній міністр інформації Зиновій Кулик. Я якось із посмішкою промовив: «Що вони роблять?! Нічого із цього не вийде».
Тобто це було трохи зненацька. Не сказавби, що 23 чи 22 серпня були якісь широкі розмови про незалежність. Всі ще жили вчорашнім чи позавчорашнім днем – шукали тих, хто підтримав ДКНС однозначно. Я тоді виклав на радіо ВВС промову першого секретаря Кримського обкому партії, який сказав, що ми підтримуємо ДКНС. Кравчук запросив нас – іноземних кореспондентів, – щоб дізнатися, що Захід думає про ці всі події. Ми тоді сказали, що на Заході очікують більш жорсткої реакції на події в Москві. Кравчук раніше заявляв, що в Україні діють свої закони і ніякого ДКНС тут не існує. Але Захід хотів, щоб була більш чітка підтримка Єльцина. Заступником голови Верховної Ради тоді був харків'янин Володимир Гриньов, я сидів у нього в кабінеті, ми радилися, він був на прямому зв'язку з Єльциним. Єльцин постійно телефонував і питав, що думає Україна. Гриньов відповідав, що ми ніяк не можемо проголосувати за беззастережну підтримку.
Комуністи насправді теж хотіли незалежності – незалежності від Єльцина. Він проводив потужну антикомуністичну лінію в Росії. Тому наші комуністи хотіли нібито сховатися за незалежністю, щоб лишитися при владі, бо якщо би продовжував існувати Радянський Союз, то влада Єльцина, а отже і його «антикомунізм», поширилися б на всю «радянську» територію, включно з Україною.
Була така історія в кінозалі (в підвалі у Верховній Раді є кінозал): 24 серпня вранці там зібралася так звана «Група 239» – це якраз ті люди, які складали комуністичну владу. Вони завжди могли «пропхати» потрібний закон, тому що, як відомо, для цього необхідно 226 голосів. Вони вибрали кінозал, бо це було одне з найбільших приміщень, я туди теж пішов. Голова комісії – Станіслав Гуренко – намовляв їх голосувати за незалежність, натякаючи, що в іншому випадку буде горе всім, а так можна проголосувати, і буде незалежна Компартія України, а не складова частина Компартії СРСР. Таким чином вони врятують себе. Проти цього виступали суворі, ідеологічні, дуже заангажовані члени партії. Вони сильно сперечалися, казали щось у дусі «никогда, потому что мы – коммунисты, за нами будущее» й інші красиві слова, які промовлялися впродовж останніх 70 років. Але й були зважені люди, які пропонували всім таки проголосувати «за».
Паралельно цій дискусії, суперечки також точилися й усередині так званої «Народної Ради» – антикомуністичної опозиції. Там було щось 120 «шабель». Деякі з цих депутатів – не більше п'яти загалом – наполягали на тому, що спершу має відбутися декомунізація і лише потім незалежність. Вони були переконані, що із Комуністичною партією незалежність нічим добрим не обернеться.
В день прийняття Акту про незалежність в мене ще в голові було таке, що за рік до цього – за рік і місяць – 16 липня була прийнята Декларація про державний суверенітет, і це нічого не змінило. Взагалі нічого. Тому, коли проголосували за державну незалежність, я подумав, що це десь таке, як і державний суверенітет – нічого не зміниться. Та й більшість людей, мені здається, бачила незалежність як конфедерацію. Думали, що і гроші будуть спільні, і армія, тобто важливіші чинники незалежності люди не усвідомлювали. Наступні дні були присвячені тому, щоб Україна позбулася ядерної зброї. Бо в той же ж день, 24 серпня, вона формально стала четвертою в світі ядерною потугою, з цим треба було щось вирішувати.
Потім відкрили двері ЦК Компартії України (це там, де зараз Адміністрація президента). Так я зміг оглянути шифрувальні кабінети, кабінет першого секретаря. Тоді дізнався, яке було кодове шифроване слово для ЦК КПРС, і дуже реготав. Шифрувальне відділення знаходилося поруч з кабінетом першого секретаря ЦК Компартії (начальника України фактично), я почав нишпорити у картотеках і дивитися шифри. Так от, політбюро ЦК КПРС мало скромний шифр – «Олимп». Щоб ніхто не мав сумніву, що вони себе чули як боги, сиділи в Кремлі як олімпійці.
Коли я блукав у ЦК, це було дуже смішно, бо там майже нікого більше не було, стояла повна тиша. Якраз збирався мітинг, і я на нього не пішов – лишився оглядати будівлю. Зустрів двох знайомих депутатів, один з них каже мені: «Пішли». Я питаю: «Куди?». – «Та пішли, потім побачиш». Ми піднялися пішки на останній поверх, там була хитка драбина, що вела на горище, залізли на самий дах, де висів червоний прапор. Хтось сказав: «Треба знімати цю ганчірку», і ми це зробили. Так я взяв участь у знятті червоного прапору з ЦК Комуністичної партії України.
Ще був цікавий момент, коли тільки ЦК відкрили, десь 25 серпня. В його приміщенні стояв комутатор, біля якого сиділо два офіцери КДБ. Я зайшов і спитав: «А тут від вас можна замовити Лондон? Замовте мені Лондон». І уявіть собі, це в ЦК! Я прямо звідти передав репортаж на Російську службу ВВС. Коли я вийшов звідти, побачив дивну людину років 65 у білій сорочці – у ЦК всі ходили в білих сорочках і чорних костюмах, такі всі красиві, – і він стояв ошелешений, м'яко кажучи. Мені навіть стало його шкода. Я збагнув, що він, очевидно, тільки повернувся з відпустки – десь на ставку, мабуть, був, де немає ні телебачення, ні радіо, і просто не міг знати, що відбувається в країні. Тож цей працівник з портфелем, як завжди, прийшов на роботу в ЦК, а тут ходять якісь журналісти патлаті, відкривають кабінети, нишпорять. Я тоді підійшов до міліціонера, що стояв неподалік, і сказав: «Викличте швидку допомогу, бо зараз цей чоловік втратить свідомість». А чоловік з портфелем просто закляк, спершу зробив пару кроків, зупинився і став, як вкопаний. Мабуть, години дві так простояв. Треба розуміти, чим тоді було ЦК – це нерушима глиба, непідступний мур. І от він впав. Так вся історія цього чоловіка закінчилася в один день.
З 19 по 29-30 серпня всі ці події досить перемішані були. Я не можу сказати, що 24 серпня був особливим днем, досі не можу зрозуміти, чому саме цю дату вибрали для відзначення Дня незалежності. Так, тоді незалежність прийняв парламент, але фактично День незалежності – це перше грудня, коли відбувся референдум, і 91 відсоток проголосували за незалежність. Дискусії про дату святкування незалежності тривали і після 24 серпня, і після 1 грудня. Найпереконливіші аргументи, чому краще відзначати саме 24 серпня, були у Дмитра Павличка, який мав тоді досить великий вплив на Кравчука і на політику загалом. По суті він сказав, що влітку буде класно гуляти – тепло і приємно.
Але якби в грудні 1991-го люди не підтримали те, що 24 серпня прийняв парламент, яка тоді була б незалежність? Така вірогідність була, бо десь за півроку до цього, на так званому березневому референдумі, мені здається, близько 73 відсотків проголосували за збереження оновленого Союзу. В історичному розумінні це було, як вчора. Але допомогла «ковбасна психологія»: 1991-й був роком, коли в Україні було що їсти і навіть що купувати в магазинах – хоча би ті ж телевізори. Україна тоді для Росії була як Туреччина для Радянського Союзу в свій час, коли туди їздили за дублянками для спекуляцій. Росіяни в Україні купували ковбасу, телевізори й інше, і везли їх у Москву, бо там нічого не було. Українське телебачення це показувало, і люди розуміли, що ми живемо набагато краще, ніж росіяни, тож якщо буде незалежна країна, то так житимемо і далі. Фактично громадяни, ідеологічно налаштовані проти Радянського Союзу, складали абсолютну меншість. З іншого боку, на перших виборах за Чорновола проголосували близько 25 відсотків, тобто через три місяці після незалежності кожен четвертий українець був більш-менш ідеологічно налаштований проти Радянського Союзу.
Першого грудня багато хто мене питав, скільки може бути голосів за незалежність. Я до цього багато їздив по різних областях України і відчув, що більшість буде однозначно, але вважав, що оптимальна програма – це більше 50 відсотків, а програма ідеальна для антикомуністів – це кваліфікована більшість – 66-67 відсотків. Коли я дізнався, що 91 відсоток, то не міг повірити. Ніхто не думав, що буде 91! Але треба цій цифрі вірити через те, що тоді ще ніхто не вмів займатися маніпуляціями, ніхто не знав, як фальсифікувати.
Незалежність – це не коли ти сам кажеш, що ти незалежний, а коли люди навколо визнають тебе таким. Всі дипломатичні визнання України сталися вже після 1 грудня. Того дня ми зустріли Катю Чумаченко (дружина президента Ющенка), вона запросила нас на прийняття в готелі «Либідь». Там був Нестор Гайовський, який тоді виконував посольські функції, оскільки Україна ще не була незалежною, в неї не могло бути послів в повному розумінні. Він оголосив, що Канада визнає результати референдуму і визнає Україну як незалежну державу. Це було, по суті, перше міжнародне визнання незалежної України.
Дуся http://dusia.telekritika.ua/intervju/29789/_taijnyij_agent_zapada___mykola_veresen_o_nezavisimosti__verbovke_kgb_i_shifrah_tsk_kpss
Фото: espreso.tv, bigfoto.in.ua, istpravda.com.ua
Неунывающий Вахтанг Кикабидзе, которого близкие называют Бубой, никогда не теряет чувства юмора – ни по отношению к себе, ни к происходящему.
Недавно Вахтанг Константинович побывал в Киеве и принял участие в съемках программы «Вечерний Киев». После записи передачи мне удалось поговорить с актером о его культовых ролях, о том, чем он занят сейчас и почему не снимается в сериалах.
– Вахтанг Константинович, вашу визитную карточку – фильм «Мимино» – многие из нынешнего поколения уже не видели. Как думаете, надо ли пересматривать такие картины?
– По-моему, сейчас в бывшем СССР кино нет. А снять такой фильм, как «Мимино», даже не знаю, кто бы смог. Ведь это не просто комедия, а философская картина о том, что каждый должен быть на своем месте, заниматься тем, что лучше всего умеет...
У нас недавно в Тбилиси открыли памятник, посвященный этому фильму. Там нас трое – Фрунзик Мкртчян, Евгений Леонов и я. Их двоих уже нет. Мне так нехорошо на открытии стало, что я ушел. Не смог ничего сказать.
– Сейчас вас зовут сниматься?
– У меня очень много предложений играть в сериалах, в мыльных операх. Но я не могу. Играть вора в законе, мента, начальника какого-то? Это не мое. Зачем, когда есть литература – Тургенев, Толстой, Лермонтов? Кино – это серьезное искусство. Если на экране не остается ничего достойного – получается бессмыслица. Данелия снимал трагикомедии, и его картины перевернули весь кинематограф. «Не горюй!» – вообще классика.
Меня приглашали, кстати, не так давно в Киев – сыграть в серьезном фильме «Братья. Последняя исповедь». Очень хороший сценарий. Два брата, которые всю жизнь друг друга ненавидят, живут в горах. И каждое утро они выходят и смотрят – появится ли второй? Каждый ждет смерти другого, каждый хочет другого пережить.
К ним на хутор случайно попадает женщина-журналист и начинает жить у одного из братьев. Она и рассказывает эту историю. Я очень хотел сыграть в этой картине, но меня врачи не пустили. А фильм уже снят. Говорят, что получился очень мощный. Хочу посмотреть.
– А сами собираетесь снимать?
– Я написал сценарий – семь новелл в одном фильме. Это будет философская трагикомедия. Очень долго не мог придумать, как сделать так, чтобы новеллы логично легли в одну картину. И наконец придумал: будет некое предисловие, как будто мы книжку читаем.
Сейчас веду переговоры с украинцами о съемках.
– Вахтанг Константинович, недавно у вас был тур по Украине. Как он прошел? Удается ли иногда побыть дома, отдохнуть?
– Тур прошел замечательно, хотя он был нелегким. Столько было цветов, что просто невозможно. Стыдно говорить. Вот сейчас приеду домой, смогу дней 20 отдохнуть. Когда я дома, смотрю по телевизору канал, где рассказывают о животных – там не врут. Там не такого – выборы-перевыборы, первый тур, второй. Хотя все равно я держу руку на пульсе, смотрю новости. Хочется, чтобы кто-то нормальный к власти пришел и о нас подумал.
– Как вы относитесь к тем, кто эмигрировал из Грузии?
– Я верю в то, что человек должен жить на своей родине. Ваша родина – Украина, моя родина – Грузия. Грузия – небольшая страна. У грузин есть такой тост: «За наше место!». Имеется ввиду место, где ты родился. Вот я побегал-побегал, и все равно приехал к себе домой. Моя жена говорит, что на первом месте – Грузия, на втором – грузины, на третьем – семья. Вот так она говорит.
– Вы ведь с женой Ириной уже очень давно вместе? Не хотите повенчаться?
– Сейчас нам пришла в голову эта мысль. Инициатор, конечно, Ирина. Я просто хулиганистый такой. Я даже никогда не носил обручальное кольцо. На всякий случай...
– По вашему виду не скажешь, что вы – хулиган. Вы всегда в костюме, в галстуке или бабочке...
– Просто наше поколение так воспитано. Я мечтал иметь костюм и, наверное, первым его и надел на советской эстраде. Мне тогда костюм в Израиле подарили – не смог сам себе купить.
Однажды произошел смешной случай, когда мы на одном концерте выступали с группой «Скорпионс». Перед началом концерта они начали раздеваться – кто в майке остался, кто вообще до пояса голый. Я был следующим по графику, и мне мой директор говорит: «Буба, давай одевайся – они уже разделись».
– Сейчас вы пишете книгу. На каком этапе работа?
– Меня уговорили начать писать книгу лет десять назад, еще когда я жил в Москве. Я не хотел писать автобиографию. Не люблю, когда вот это – я, я, я... А потом одну историю вспомнил – и вдруг подумал, что вокруг меня всегда было очень много интересных людей, необычных, таких белых ворон. В принципе, жизнь на них держится, хотя они сами не знают этого. Это люди, которые несут добро, а его можно по-разному делать.
Понимаете? Что такое добро? Когда ты другому человеку помогаешь. И вот я записал одну историю, потом вспомнил еще одну. И так сложилась книга. Сейчас у меня за границей появился спонсор, и везде, где есть люди, которые читают на русском языке, книга будет продаваться. Посмотрим, что получится.
– Вам уже не раз предлагали быть лицом грузинских вин. Увидит ли когда-нибудь свет вино «Буба Кикабидзе»?
– Да, мне часто предлагают стать лицом какого-то вина. Я еще не решил. Как говорится, «будем посмотреть».
– Вахтанг Константинович, для нас всех вы – человек без возраста. На сколько лет вы сами себя ощущаете?
– У меня был один очень хороший друг, который на своем 60-летии сказал, что в душе ему 18. Я себя ощущаю на 22-25. Но возраст есть возраст – и одышка начинается, и морщины появляются. Иногда смотришь на себя в зеркало – и не узнаешь. Помните фильм «Планета обезьян»? Там у них был плохой главарь, страшный такой. По-моему, я стал на него похож (смеется). Но я считаю, что надо в себе сохранять детство.
– Вы бывали во многих странах, какая вам запомнилась больше всего?
– Например, Непал. Каждый камень потрогаешь – ему 2000 лет. Европа – однообразная. А вот Индия, скажем, восточные страны – совсем другие. Больше всего меня поражает Япония. Это какая-то другая цивилизация на нашей планете. Они живут по совершенно другим правилам. Я их не могу понять.
– Что, по-вашему, главное в жизни?
– Чтобы был мир, дом, семья. Чтобы работа была, чтобы дети ходили в школу. Все очень просто.
– Вам помогает в жизни чувство юмора?
– Я вообще сам хохотун. Без юмора жить нельзя. На все надо смотреть через призму юмора. Я так стараюсь жить. И тогда легче дышать. Еще надо делать хорошие поступки. С приходом возраста начинаешь понимать, что назад дороги нет. Нельзя портить другим жизнь.
Моя мама 44 года прослужила в кафедральном храме. Я плохо учился и часто прогуливал школу, бегал к ней на работу, рассматривал иконы. Как-то показываю на образ Христа и спрашиваю у мамы: «Мама, а ты видела его когда-нибудь по-настоящему?» А она мне: «Я каждый день его вижу. Бог – это ты». – «Как – я?» – «Так. В каждом человеке Бог». Я это на всю жизнь запомнил.
Только политики думают, что если они там, наверху, сидят, то могут нас учить, как нам жить, как ходить, что есть или пить. На самом деле ничего они не знают. Народ мудрее всех.
– Где планируете отмечать Новый год?
– Стараюсь всегда быть дома, хотя я это поздно понял. За столом собирается вся семья: дети, внуки, уже и правнучка есть. У меня всегда есть надежда, что следующий год будет лучше предыдущего.
Вот такой вышел разговор с Бубой Кикабидзе. И захотелось в который раз пересмотреть «Мимино» (https://www.youtube.com/watch?v=5blURTqmYUg)
Ваша Дуся
Фото: Максим Лисовой
Источник http://dusia.telekritika.ua/intervju/30562
Молоді сьогодні важко зрозуміти, чому на українських черноземах у 1930-х роках виникло таке явище як Голодомор? Чому на кордонах України у 1932-1933 рр. було застосовано збройні сили для огородження територій після вилучення у населення харчів?
Упродовж кількох десятиліть минулого століття Україна фактично перебувала під окупацією більшовицької імперії. Віднайдені та опубліковані у останні роки документи дозволяють стверджувати, що ця окупація обернулася для України трьома Голодоморами, мільйонами насильницьких смертей, підірваним фізичним і духовним здоров'ям нації. Такої ненависті до селянина-хлібороба, такого «вишуканого» геноциду історія людства вірогідно ще не знала.
Молодому поколінню сьогодні важко зрозуміти, чому на українських черноземах у 1930-х роках виникло таке явище як Голодомор? Чому на кордонах України у 1932-1933 рр. було застосовано збройні сили для огородження територій після вилучення у населення харчів? З якою метою у містах України активно розбудовувалася ціла мережа приймальних пунктів ТОРГСИНУ?
Здоровий глузд відмовляється сприймати, що у голодні для України 1932-33 роки СРСР масово експортував зерно та інші харчові товари за кордон. У той час, коли голод охоплював дедалі ширше території, повним ходом ішло відвантаження зерна на експорт.
Таких дій більшовицького уряду щодо вбивства українського народу не можна пояснити жодною економічною доцільністю.
Полтавщина – один із регіонів, що найбільше постраждав від Голодомору 1932-33 рр. Демографічні втрати на терені області обчислюються сотнями тисяч загиблих. Від насильницької смерті пішли з життя люди, які творили основи буття української нації, вирощували хліб, берегли народні звичаї та національні традиції.
На жаль і досі серед частини старших людей побутує думка, що керівництво країни не було достатнім чином інформовано про ситуацію, що складалася у 1932-1933 роках в українських містах і селах. Проте документи спростовують цю тезу і свідчать зовсім про інше. У архівних фондах вищих органів української влади (зокрема, Всеукраїнського центрального виконавчого комітету) за першу половину 1932 р. збереглися сотні звернень селян до голови ВУЦВКа Г. І. Петровського щодо захисту і справедливості. Люди масово писали до керівників УРСР з найрізноманітніших питань, але найбільше про колективізацію, розкуркулення, оподаткування, штрафування, висилку, голодування родин та про інші сторони нелегкого селянського життя.
Та попри це, перша офіційна інформація про кількість районів уражених голодом, з'явилася лише у червні 1932 року в матеріалах Політбюро ЦК КП(б)У про допомогу колгоспам бурякосіючих районів. У документі називається 7 районів, що перебували тоді у найтяжчому стані: Семенівський, Кобеляцький, Чутівський, Глобинський, Нехворощанський, Оржицький, Оболонський (загальна кількість мешканців – 492 тис. чол.). Згодом до так званих тяжких районів додалися Полтавський, Кременчуцький, Хорольський.
Крім дуже важких, про які вже зазначалося, випадки голоду було також встановлено у Карлівському, Н.Санжарському, Лубенському, Чорнухинському, Лохвицькому, Пирятинському, Решетилівському, Гадяцькому, Зіньківському, Петрово-Роменському районах. Від голоду вимирали цілі родини і навіть села; хутори Сороки, Лебеді, Твердохліби, Малолітка і десятки інших знелюдніли повністю. За офіційними даними, навесні 1933 р. 59 із 64 районів Харківської області, до складу якої входила і більша частина Полтавщини, були охоплені значними «продовольчими труднощами».
Про кількість померлих навесні 1933 р., зокрема, у Полтаві свідчить також один із документів, виявлений нещодавно у Державному архіві Полтавської області. Він стосується справи коменданта полтавського цвинтаря Ляхова Луки Петровича та завідуючого діловим двором комунальної секції Полтавської міської ради Череватенка Олексія Івановича.
Відповідно до документів, направлених Полтавським міським прокурором до Полтавської контрольної комісії від 2 квітня 1933 року, зазначені особи звинувачувалися у недбалому виконанні службових обов'язків, а саме: не вжили відповідних заходів для того, щоб вчасно заготовити потрібну кількість ям на цвинтарі м. Полтави для поховання померлих.
Внаслідок «неоперативних дій» Ляхова Л. П. та Череватенка О. І., у трупному покої 1-ї радлікарні м. Полтави лише за кілька днів на початку березня 1933 р. накопилося до 200 трупів. (І це лише у одній лікарні. Чи не забагато для такого невеличкого міста як Полтава з населенням у 100 тис. чол.? До відома читачів, у передвоєнний період у Полтаві функціонувало 7 лікарень. Винуватців шукали недовго. Крайніми виявилися посадовці середньої ланки: комендант цвинтаря та завідуючий діловим двором комунальної секції міськради. А те, що ці люди були просто неготові прийняти велику кількість небіжчиків, не були забезпечені коштами та харчами для проведення необхідних робіт, не хвилювало нікого.
Документи 1930-х років страшні за своїм змістом, але вони яскраво засвідчують одне – навесні 1933 р. кількість померлих на Полтавщині, і, зокрема, у м. Полтаві була надзвичайно великою і місцева влада нічого не могла зробити навіть на останньому етапі людського шляху.
Нині називають різні цифри загиблих під час Голодомору – від 4 до 7 мільйонів осіб. Демографічні втрати України співмірні з населенням великої європейської держави. Тож науковцям треба дослідити усі обставини цієї трагедії, аби довести молодому поколінню, що у Кремлі ніколи не зупинялися перед геноцидом, коли виникала загроза втрати влади.
У період духовного очищення суспільства, після прийняття Законів України про декомунізацію неприпустимо й далі жити у світі більшовицько-ідеологічних ілюзій. Перший крок позбутися ідеологічного намулу – очистити нарешті наші міста і села (а відтак і душі) від більшовицьких назв і символів. Натомість, щоб рухатися далі, необхідно якнайшвидше наповнити наше довкілля українським змістом.
На нашу думку, правда про Голодомор має стати могутнім засобом лікування спотвореної історичної пам'яті.
Тарас Пустовіт
Ехал сейчас и слушал по радио очередное обсуждение войны в Сирии, коварных террористов и бравых лётчиков. Тошнит уже от этого джихада. Так же эфир недавно назад забивали темой Донбасса, сообщает http://volyaexpress.blogspot.com/2015/11/blog-post_22.html
Журналисты легко переключают народ с волны на волну. Двойные стандарты? И те и другие захватили кусок страны и провозгласили "государство". Оба воюют с правительством. Так чем "донецкая республика" лучше "исламского государства"?
Смотрите сами. Вот сходства обоих "государств":
- воюют против действующей власти страны
- захватили кусок территорий и объявили там "независимость"
- используют наёмников и добровольцев, которые приезжают со всех концов света. При этом, почему-то называют место, где воюют "своей землёй"
- обожают скрывать свои лица и позировать с пушками наперевес
- оба называют себя государствами, хотя не выполняют государственных функций, а правители скорее полевые командиры/полководцы, нежели политики
- наверняка вы сами продолжите этот список.
Но при этом, ИГИЛ в России признан террористической организацией и запрещён. А "ДНР" мы возим гуманитарную помощь и пупок Кобзона.
Заключні дні листопада, прохолодна погода і в'язке поле «Метеору» – все це означало, що зустріч «Сталі» і «Карпат» має всі шанси стати зразковим прикладом осіннього футболу. Все це не сприяло комбінаційній грі, тому ключову роль відігравали бійцівські якості.
Перші хвилини зустрічі пройшли за рівної боротьби з невеликою перевагою «Сталі», яка на правах господарів володіла ініціативою. Перший небезпечний момент гостей виник на початку третьої десятихвилинки, коли Володимир Костевич виконав подачу зі штрафного, яка, втім, не принесла зелено-білим бажаних результатів.
Вже в наступній атаці «Карпати» припустилися ряду помилок, які трансформувалися у пропущений гол. Після подачі з правого флангу Василь Кравець боровся з Володимиром Гоменюком, проте м'яч вийшов за лицьову лінію від ноги захисника львівської команди. Кутовий став фатальним для «Карпат». Володимир Адамюк виграв боротьбу у штрафному майданчику і переправив м'яч у сітку воріт гостей. Навіть зусилля Ігоря Худоб'яка, що намагався стати на шляху удару, не допомогли «левам».
Пропущений гол суттєво вплинув на малюнок гри львів'ян і до завершення тайму саме команда Ігоря Йовічевіча заволоділа ініціативою. «Карпати» контролювали м'яч, але на підступах до володінь Юрія Паньківа зупинялися. Цікаво, що поруч зі штрафним майданчиком постійно перебували крайні захисники зелено-білих Денис Мірошниченко і Василь Кравець. Особливо активним був Денис, що виконав кілька навісних передач, але гравці захисної лінії «Сталі» діяли безпомилково.
Дніпродзержинці за весь цей час лише двічі виривалася в контратаку, однак жодної гостроти біля воріт Романа Мисака господарі не створили. Кінець першої половини зустрічі «Карпати» провели в атаках,та реальних загроз для взяття воріт у львів'ян фактично не було.
По перерві Ігор Йовічевіч підсилив атаку, випустивши на поле Олексія Гуцуляка, який дуже вдало зарекомендував себе у складі юнацької збірної України. Малюнок гри у другому таймі практично не змінився. «Карпати» атакували, а «Сталь» намагалася спіймати суперника на помилках. Одного разу «лимонні» швидко втекли в контратаку, але Євген Будник з близької відстані не влучив у ворота.
На 58-й хвилині шалене бажання зелено-білих втілилося у забитий гол. Павло Ксьонз на правому фланзі феєрично розібрався із суперниками і виконав навіс на Худоб'яка. З ударом Ігоря Паньків впорався, але на добиванні вчасно опинився Гуцуляк, який головою спрямував м'яч у ворота! Для молодого карпатівця це перший гол у елітному дивізіоні.
Варто зауважити, що на цьому «Карпати» не зупинилися і продовжували атакувати. Черговий прохід Ксьонза з флангу знову створив гостроту біля воріт суперника. Худоб'як поборовся у штрафному і м'яч відлетів до Артура Карнози, який зльоту пробив у кут воріт – Паньків у падінні перевів м'яч на кутовий. Згодом черговий стандарт завершився хорошою нагодою для Новотрясова, Пластун ефектно скинув п'ятою на дальню штангу, але Артур на мить запізнився. Серію класних шансів львів'ян перервав дальній удар Дениса Васіна, з яким справився Мисак. Воротар парирував кулаками постріл екс-карпатівця з 20-и метрів.
Друга половина гри видалася нервовою, свідченням чого є півдесятка жовтих карток, які назбирали гравці обох команд. На 80-й хвилині у «Сталі» виник чудовий момент завдяки зусиллям Антона Котляра. З ударом півзахисника дніпродзержинців Мисак справився, а добивання Гоменюка заблокував Ігор Пластун. Якби не центральний захисник, то, очевидно, м'яч залетів би у ворота «Карпат».
Кінцівка матчу запам'яталася кількома небезпечними атаками «Сталі». На щастя, для львів'ян Васін і Гоменюк свої нагоди не використали. Варто відзначити дуже надійну гру в обороні Гітченка і Пластуна, які самовіддано діяли у захисті. Разом з тим львів'яни не забували про атаку.
На останній хвилині матчу Владислав Кулач впав у штрафному майданчику у боротьбі з Олегом Голодюком. Суддя вказав на позначку, але Антон Котляр схибив. Мисак відгадав напрямок удару, а м'яч влучив у штангу. Останні секунди матчу видалися дуже нервовими. Спочатку арбітри зафіксували сумнівний офсайд, коли Гуцуляк і Худоб'як втекли в контратаку, а потім спалахнули емоції і на трибунах. І все ж чудовий поєдинок «Карпат» і «Сталі» завершився важкою бойовою нічиєю. Лише найкращих слів заслуговують футболісти львівського клубу, які залишили на «Метеорі» всі свої сили.
15-й тур. 22.11.2015, 17:00. «Метеор», Дніпропетровськ.
Хмарно. +15°С
Арбітр – Євген Арановський (Київ).
Асистенти арбітра: Віктор Матяш (Донецьк), Володимир Висоцький (Малокатеринівка, Запорізька обл.).
Четвертий арбітр – Юрій Вакс (Хмельницький).
Директор матчу ФФУ – Микола Кузнецов (Хмельницький).
Суддівський спостерігач – Віктор Дердо (Одеська обл.).
«СТАЛЬ»: Паньків, Адамюк, Кравченко, Іщенко, Пшеничних (Барановський, 45+2), Васін, Карасюк, Бабенко (Кучеров, 70), Буднік (Котляр, 62), Кулач, Гоменюк.
Запасні: Бандура, Овсепян, Дебелко, Козак.
Головний тренер – Володимир Мазяр.
«КАРПАТИ»: Мисак, Мірошніченко, Новотрясов (Чачуа, 87), Пластун, Кравець (Карноза, 56), Даушвілі (Гуцуляк, 46), Гітченко, Голодюк, Костевич, Худоб'як, Ксьонз.
Запасні: Підківка, Страшкевич, Кожанов, Завійський.
Головний тренер – Ігор Йовічевіч.
Голи: Адамюк, 25 – Гуцуляк, 58.
Попередження: Васін, 65, Іщенко, 70 – Худоб'як, 25, Гітченко, 60, Гуцуляк, 69, Голодюк, 90+1.
Інформаційний центр ФК «Карпати», www.fckarpaty.lviv.ua
28-29 листопада в Палаці тенісу Дніпродзержинського спортивного комбінату "Прометей»" відбудеться Кубок України з черлідингу.
В змаганнях приймуть участь кращі черлідери України з Донецької, Луганської, Одеської, Львівської, Полтавської, Сумської, Чернігівської, Харківської, Запорізької областей та міст Києва, Дніпродзержинська, Дніпропетровська, Павлограда.
Церемонія відкриття Кубка відбудеться 28 листопада о 15:00. Тог ж дня відбудуться змагання серед дітей, а 29 листопада серед юніорів та дорослих.
Приходьте та підтримайте свої улюблені команди. Вхід вільний.
Киев, как и целый ряд западно-украинских городов, были драйвером демократизации. Именно там проходили все масштабные выступления против авторитаризма, начиная от голодовки студентов и заканчивая Евромайданом.
Однако, демократическая столица - этого мало. Страна станет по-настоящему свободной только тогда, когда за демократию будут бороться и мерзнуть не только львовские интеллигенты или столичные студенты, но и жители индустриальных центров, соощает http://obozrevatel.com/blogs/62054-v-krivom-roge-novyij-majdan.htm
Сейчас центр борьбы за демократию в Украине – Кривой Рог, который грозит превратиться в новый Майдан, где митингующие вышли протестовать против фальсификаций на последних выборах мэра.
Они протестуют не только за украденные Вилкулом голоса, а ещё против феодального режима, который устроила банда Вилкула, подмяв под себя все – от ларьков, автоперевозок и больниц - до горно-обогатительных комбинатов.
Мы избавились от рабовладельческого режима Януковича, и сейчас наша задача избавиться от феодального "режима вилкулов" и ему подобных. Этого можно добиться только одним способом: тесной кооперацией между всеми демократическими силами.
УКРОП всеми силами поддерживает борьбу Самопомощи за справедливость в Кривом Роге. Мы готовы оказывать и уже оказываем необходимую организационную, юридическую и политическую поддержку. И мы надеемся, что и другие демократические силы: Батькивщина, Радикальная партия, Свобода и даже здоровые силы в БПП поступят также. Мы призываем Вас к этому!
Геннадий Корбан.
Хлопчина із Дрогобича, син звичайного солевара був обраний ректором університету Болоньї — найстарішого в Європі.
Жити в епоху, де прописані Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель, Дюрер, Коперник, Війон, Роттердамський, Колумб, Рабле, і залишити хоча б якийсь слід у науці чи мистецтві - це вже чимало. А коли цей слід видно й через віки, то він - справді значущий. Перший доктор із Русі Юрій Котермак, який обрав собі за псевдонім назву рідного міста - Дрогобич, невтомною працею, різнобічним талантом відчутно прислужився розвиткові науки й культури доби Відродження. Його ім'я знане у вчених колах Італії, Франції, Польщі, Німеччини. Примхлива доля розпорядилася так, що на батьківщині Юрія Дрогобича - в Україні - про нього довідалися порівняно недавно: на межі 20-30-х років минулого століття.
У сім'ї убогого дрогобицького ремісника Михайла Котермака народився хлопчик, якого нарекли Юрком. Хіба могли рідні й гадку мати, що син стане доктором медицини, філософії та ще й ректором університету на далекій чужині? Мати, змучена тяжкою щоденною працею, померла, коли Юрко був ще малим. Ріс він із батьком і старшою сестрою. Разом з іншими сусідськими хлопчаками, ходив учитись грамоти до дяка церкви Св.Юра. Швидко навчився не тільки читати псалтир і часословець, а й писати. Старенький монах Євтимій, який доживав віку при церкві, давав допитливому хлопцеві читати житія Києво-Печерських угодників. Багато часу старий чернець приділяв перевірці пасхалій - календарних таблиць, за якими вираховували дати рухомих церковних свят у різні роки. Юрко старанно вчив латинську мову, яка вживалася тоді не лише в усіх вищих школах Європи, а й у магістратах галицьких міст, у громадських і земських судах Галичини та Поділля. Знання латини й іноземних мов ставали у пригоді, щоб знайти роботу в купців, які все частіше приїжджали до їхнього міста. У XIV-XV ст. Дрогобич мав тісні стосунки з Італією, особливо з містами Флоренція та Генуя. Італійці були майже беззмінними управителями й головними працівниками місцевої солеварні. До Дрогобича приїжджали купці як з Італії, так і з інших країн Європи. Юрко уважно слухав розповіді італійців про їхню батьківщину. І в його голові зароджувалася думка і самому помандрувати в далекий світ - до Флоренції, Венеції та Болоньї.
Після смерті батька Юрію запропонували найнятися писарчуком до львівської контори пана Айнольфа. Львів - колишня столиця галицько-волинських князів - справив на нього величезне враження. Зранку й до вечора юнак працював у конторі й на складах, рахував товари, переписував реєстри витрат і прибутків. Роботи було багато - хазяїн вів велику й різноманітну торгівлю. В його будинку можна було побачити купців з багатьох міст і країн. У Львові Юрко мав змогу навчатися в кафедральній школі. Проте його мрією був університет. У XV ст. вищі школи існували у багатьох країнах Західної Європи. Майже всі вони складалися з чотирьох факультетів: богословського, юридичного, медичного та "артистичного", де вивчали "Артес лібералес" - сім "вільних мистецтв". До них належали предмети тривіуму (граматика, логіка, риторика) і квадривіуму (арифметика, геометрія, музика, філософія). Найближчим до України був університет у Кракові.
Попросивши розрахунок у пана Айнольфа, Юрій на початку 1469 року пристав до купецької валки, що вирушала зі Львова на Захід. Він зробив найнижчий внесок - один грош; склав присягу на вірність університетським статутам і звичаям й офіційно став студентом артистичного ( або філософського факультету). Бідніші студенти, щоб звести кінці з кінцями, бралися за будь-яку роботу. Серед них були переписувачі книг, палітурники, слуги професорів та багатих студентів, келнери по винарнях і курсори-посланці, які розносили листи з Кракова до інших міст. Найкраще було тим, які влаштовувалися вчителями у парафіяльних школах або давали приватні уроки. Юрій не цурався ніякої роботи. У списках вступників до цього закладу за 1411-1600 рр. вдалося відшукати принаймні 32 вихідців з Дрогобича. Завершувала курс навчання й отримувала наукові титули лише незначна частина студентів. Здобуття Юрієм Дрогобичем 1470 р. ступеня бакалавра, а 1472-го - магістра свідчить про його наукові здібності й неабияку наполегливість у доланні труднощів. Із 208 юнаків, які разом з ним вступили до університету, бакалаврами у 1470-1471 навчальному році стали 66 чоловік, а ступінь магістра отримали у 1472-1473 лише 9 з них.
Щоб отримати звання магістра, бакалавр Юрій Котермак мусив прослухати всі обов'язкові лекції, серед яких чільне місце займало коментування творів Арістотеля: "Метафізика", "Етика", "Політика", "Економіка", "Фізика" та ін. Крім того, Юрій відвідував лекції з арифметики, музики, теорії планет, геометрії за Евклідом. Цікавився астрономічними спостереженнями, вчився складати астрологічні прогнози. Багато часу він приділяв вивченню астрологічних теорій. Складав астрологічні передбачення, за що отримував непогану платню від світських і духовних панів, які без поради астрологів не починали жодної значної справи. Через два роки після присудження бакалаврського ступеня Юрій склав магістерський екзамен й виїхав продовжувати навчання до Італії - у славетному Болонському університеті. Сюди звідусіль приїжджали юнаки, які прагнули отримати освіту в одному з найзнаменитіших навчальних закладів Європи. Далеко поза межами Італії славились болонські медики, астрономи, філософи. То була доба Відродження - яскрава сторінка в історії культурного розвитку людства. Посилився інтерес до творів стародавньої Греції та Риму. Італійські гуманісти, ставлячи в центр уваги людське життя, звернули свій погляд до людини з її пристрастями, радощами і болями.
У Болоньї Юрій з захопленням удосконалював свої знання. Він здобув ступінь доктора вільних мистецтв, а пізніше - й медицини. У списках лекторів Болонського університету вказується, що в 1478-1482 навчальних роках він читав так звані ранкові лекції з астрономії. Разом з тим продовжував опановувати й медицину. Щоб стати доктором медицини, треба було студіювати цю науку чотири роки. Отож, виступаючи на заняттях з астрономії як доктор вільних мистецтв і професор, на лекціях з медицини Юрій Дрогобич сидів на студентській лаві. Астрономія, що її викладав доктор Юрій, і медицина, яку він студіював на лекціях, у ті часи тісно пов'язувались між собою. Кожен лікар мусив розумітись на астрономії, щоб за розташуванням небесних світил встановити час, коли можна здійснити операцію, пустити кров, коли найкраще діють ті чи інші ліки. Вважалося, що "лікар без знання астрології подібний до ока, позбавленого здатності бачити". У той самий час природничі науки дедалі тісніше пов'язувалися з філософією. На цій основі у Болонському університеті розвивалася філософська течія. Італійський історик Карло Калькатерра назвав її гуманістичним натуралізмом медиків, підкреслюючи, що викладання медицини стало засобом" розвитку "природничого, земного, гуманістичного світогляду". Так трактувалися твори класиків медицини, астрономії та філософії - Арістотеля, Ібн-Сіни, Ібн-Рошде. Медики послідовно відрізняли "філософію надприродного", побудовану на незбагненній для людського розуму вірі, - від філософії природи, яка намагалася раціонально пояснити природні явища. Ставши професором Болонського університету, вчений з України не міг залишатися осторонь тих наукових течій, що здобули загальне визнання в цьому навчальному закладі.
На одній кафедрі з Юрієм Дрогобичем викладав Джіроламо Манфредо - відомий астроном і медик, який у ті часи був гордістю Болонського університету. На дрогобичанина міг мати вплив також філософ і медик Джованні Гарцоні. Якщо спершу Болонський університет славився своєю знаменитою юридичною школою, то згодом, у XV ст., зросло значення так званих мистецтв, передовсім гуманістичної філософії, природничих наук і, особливо, медицини. У 1481-1482 рр. Юрія Дрогобича обрали ректором "університету медиків, артистів у Болоньї". До його обов'язків входило стежити за дотриманням університетських статутів, готувати з професорами розклади лекцій, заповнювати вакансії, встановлювати порядок оплати професорів, контролювати їхню роботу, розподіляти лектури й організовувати диспути. Ректор, як зазначалося в одному зі статутів, був "головою університету". До того ж мав цивільну й кримінальну юрисдикцію над усіма особами, залежними від університету, передусім над студентами.
У 1482 р. Ю.Дрогобич здобув звання доктора медицини. Поряд з навчанням і викладацькою діяльністю він писав наукові праці. У відділі латинських манускриптів Баварської державної бібліотеки в Мюнхені серед матеріалів з колишньої князівської книгозбірні зберігся в рукописній копії Юріїв прогностик на березень-грудень 1478 року. Він був присвячений правителеві Болоньї Джованні II Бентівольйо і містив, крім астрологічних віщувань, обчислення днів зміни фаз місяця та орієнтовний прогноз погоди. Ілюстрацією до тексту служила схема розташування планет у 12 "небесних домах" на 12 березня 1478 року. Цю працю нашого земляка власноруч переписав знаменитий німецький гуманіст Гартман Ше-дель - автор славнозвісної "Хроніки світу". В іншій праці Юрія Дрогобича є "оцінка" сонячного затемнення 29 липня 1478 року. Вона містить географічні відомості про Східну Європу (в т.ч. про Білорусь), цитати з творів Сенеки й Петрарки. Зберігається рукопис у Національній бібліотеці в Парижі. Ймовірно, Юрій Дрогобич підготував ще кілька подібних праць, але лише одну з них було надруковано - трактат "Прогностична оцінка поточного 1483 р. магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії і медицини Болонського університету". Юрій Дрогобич є ровесником книгодрукування, фдне з провідних місць у європейському друкарстві зайняла Італія. У Римі вийшла перша друкована книга українського автора - доктора Юрія Котермака з Дрогобича. Збереглося тільки два примірники: один належить бібліотеці Ягеллонського університету в Кракові, другий є власністю Штутгартської бібліотеки, але постійно знаходиться у бібліотеці богословського факультету Тюбінгенського університету.
Перша друкована книга, написана автором з України, за своїм рівнем не поступається аналогічним тогочасним західноєвропейським виданням. За формою і змістом "прогностична оцінка поточного 1483 р." є астрологічним календарем, який на підставі взаємного розташування світил і оцінки різних небесних явищ передбачає земні події. В ті часи, а також пізніше, у XVI-XVII ст., такі видатні мислителі й дослідники, як Джордано Бруно, Тіхо Браче, Френсіс Бекон, Йогансес Кеплер, Томмазо Кампанелла ставилися до астрології як до справжньої науки, вважаючи, що розташування зірок, планет має вплив на долю людини. "Хоч і далекі від очей простори неба, та не такі віддалені від розуму людського ." (Ю. Котермак ) Юрій Котермак визначає з точністю до кількох годин час двох місячних затемнень - увечері 22 квітня і в ніч з 15 на 16 жовтня 1483 року. Він подає перелік днів, годин і хвилин основних фаз Місяця упродовж року. Заслуговують на увагу й відомості автора з географії. На початку першого розділу йдеться про взаємне розташування Сонця і планет у країнах і містах Європи залежно від географічної довготи. В одному з наступних розділів автор називає країни, яким "загрожує війна", серед них - "місцевості біля берегів моря і навпроти Малої Азії, такі, як Русь, Поділля, Волощина й місцевості татар". Про Сілезію вчений пише у підрозділі "Про становище Польщі". Водночас він наголошує, що Львів і Дрогобич належать не до Польщі, а до Русі, під якою розуміє "Руське королівство", колишні володіння Галицько-Волинського короля Данила. Таким чином, незважаючи на окремі помилки, прогностик Юрія Дрогобича знайомив європейського читача з країнами Східної Європи. Чимало висновків автор зробив на підставі спостережень за тогочасним політичним життям. Так, у 1486-1487 рр. Юрій Дрогобич остаточно вирішив повернутися на батьківщину.
Радість зустрічі з рідним краєм була затьмарена сумними новинами: протягом останніх років жорстокі татарські набіги спустошили Переяславщину, південну Київщину, Брацлавщину. Серце його обливалося кров'ю, коли слухав про спалені міста і села. Щоб порвати пута ненависної неволі, треба було боротися з духовним рабством, поширювати в народі освіту. Тому Юрій вирішив: він поїде до Кракова, щоб допомагати землякам одержувати освіту в найближчій до України вищій школі. І знову доводилося прощатися з п'янким повітрям України . 3 1488 р. Юрій Дрогобич читав лекції з медицини, астрономії в Краківському університеті. Якраз у ті роки ці предмети студіював там Микола Коперник. У викладанні медицини Ю.Дрогобич надавав важливого значення поєднанню теоретичного навчання з практикою лікування. У тогочасному Кракові дипломованих лікарів було лише кілька, а лікуванням займались найбільше знахарі і цирульники. Документ 1492 р. свідчить, що він навіть здобув титул "королівського лікаря". Викладацька діяльність і широка медична практика не заважали Ю.Дрогобичу займатися дослідженнями з астрономії. Саме в цей час він написав науковий трактат з шести розділів про сонячні й місячні затемнення "Юдіціум прогностікон" . У рукописі йдеться про вплив сузір'їв у різних географічних широтах, в зв'язку з чим подаються відомості з географії Західної та Східної Європи, Близького Сходу, а також про значення для оцінки наслідків затемнень й розташування сузір'їв. Цією працею зацікавилися вчені Франції, Німеччини, Італії. Рукописна копія даного трактату збереглась у Паризькій національній бібліотеці. 4 лютого 1494 року перестало битися серце вченого, випало перо з його працьовитих рук. І довелось йому спочити вічним сном не на любій батьківщині, а під холодним небом чужини.
Як учений Юрій Дрогобич творчо розвивав теорію й практику провідних представників науки: від античності до його часів. Г'ідна подиву географічна обізнаність Юрія Дрогобича. У працях ученого окреслюється місцезнаходження десятків країн Європи, Азії, Північної Африки, визначаються координати багатьох міст. Аналога такій енциклопедичності не знаходимо в усій східнослов'янській науці й культурі XV ст. Воістину: перший доктор із Русі.