В урочищі Самишина балка 23-24 липня Кам’янська федерація триатлону та ДЮСШ № 5 провели відкриті благодійні змагання з легкоатлетичного кросу, велокросу та кросового дуатлону на підтримку ЗСУ.
На параді відкриття головний суддя змагань Юрій Макогонов акцентував увагу спортсменів та вболівальників, що в цей тяжкий для країни час, завдячуючи захисникам, які боронять нашу землю від загарбників, ми маємо можливість жити повноцінним життям – тренуватись та проводити змагання. Потім учасники вшанували пам'ять загиблих воїнів хвилиною мовчання.
В програмі першого дня змагань 15 спортсменів випробовували себе на дистанції легкоатлетичного кросу 1200 м, спринтерських кросових велоперегонів – 1200 м та кільцевих велоперегонів на дистанції 3200 м. І хоча за декілька днів до старту пройшли зливи, сонце та вітер підсушили траси і на одинадцяту годину в день старту було вже досить спекотно. Зазначимо, що всі спортсмени подолали доволі нелегкі траси по пересіченій місцевості з підйомами та спусками, отримавши на фініші неабияке задоволення.
В результаті безкомпромісної боротьби переможцями та призерами легкоатлетичного кросу в своїх вікових категоріях стали: Лазаренко Костянтин, Шпанько Олександр, Калінін Андрій, Дмитрук Ілля, Борман Іван, Яриз Ярослав, Левченко Ольга, Тарасенко Вікторія, Леня Ассоль, Білоусова Крістіна та Торопцева Катерина.
А поки судді опрацьовували протоколи легкоатлетичного кросу, спортсмени мали час відпочити та підготуватися до наступного старту – спринтерських велоперегонів з роздільним стартом на дистанції 1200 м. В цьому виді змагань спортсменам треба було проявити неабиякі технічні здібності, адже ділянка, на якій відбувалися перегони, доволі насичена технічними елементами, які потрібно долати на високій швидкості. З цим завданням найкраще впорались, виборовши місця на п’єдесталі пошани в своїх вікових категоріях Шпанько Олександр, Лазаренко Костянтин, Бархаленко Гліб, Дмитрук Ілля, Борман Іван, Яриз Ярослав, Таюнда Віктор (до речі, - Віктор представляв найстаршу вікову категорію спортсменів 50+), Білоусова Крістіна, Торопцева Катерина, Леня Ассоль.
І далі в програмі – останній вид першого змагального дня – кросові велоперегони на дистанції 3200 м. Тут, окрім технічної підготовки, враховуючи що це для учасників був уже третій старт на протязі двох годин, спортсмени повинні були проявити витривалість та вольові якості. З цим завданням знову найкраще впорались посівши призові місця на п’єдесталі пошани Шпанько Олександр, Лазаренко Костянтин, Бархаленко Гліб, Дмитрук Ілля, Борман Іван, Яриз Ярослав, Таюнда Віктор, Білоусова Крістіна, Торопцева Катерина. На цьому програма першого змагального дня була вичерпана.
Другого дня спортсменів та вболівальників, що приїхали їх підтримати, чекало справжнє дійство – змагання з кросового дуатлону, - коли спортсмени послідовно проходять один за одним три етапи: біговий, потім – без зупинок велосипедний і – на останок – знову біговий етап. Молодша вікова категорія – 10-12 років та дівчата змагались на дистанції 5600 м (л/а крос 1200, велокрос 3200 - 2 кола по 1600 м, та знову л/а крос 1200 м), а всі інші категорії – на дистанції 8800 м (л/а крос 1200, велокрос 6400 - 4 кола по 1600 м, та знову л/а крос 1200 м).
В результаті запеклої та безкомпромісної боротьби переможцями серед дівчат та хлопців стали Крістіна Білоусова та Олександр Шпанько. Призові місця у вікових категоріях також посіли Бараннік Артем, Лазаренко Костянтин, Дмитрук Ілля, Яриз Ярослав, Мирошниченко Дмитро, Таюнда Віктор.
Зібрані учасниками змагань та присутніми глядачами кошти - 2000 грн були надіслані на закупівлю тепловізорів захисникам Кам’янського.
Відео і фотоальбом https://www.facebook.com/photo/?fbid=5258916814196758&set=pcb.5258934870861619
Прочитав в кіноафіші за червень 1969 року, яка була надрукована в газеті "Дзержинець" тодішнього Дніпродзержинська, а зараз Кам`янського, що в кінотеатрі "Родина" демонстрували двосерійний фільм "Геній дзюдо". І згадалася пригода, яка сталася зі мною під час його перегляду. Але про все по-порядку.
Фільм-бойовик "Геній дзюдо", справжня назва якого "Сугата Сансіро" (по імені головного героя) вийшов в кінопрокат в Японії ще в 1965 році. До нас він дійшов, як завжди, з запізненням. У радянському кінопрокаті розсудили, що нашому глядачеві ця назва нічого не скаже, і поміняли її на іншу – звучну та привабливу. Фільм став культовим. Сценаристом та продюсером був великий Акіра Куросава, а одну з головних ролей – вчителя Яно Сюгоро – зіграв великий Тосіро Міфуне. Це фільм про Шлях – а мистецтво боротьби стало лише школою навчання на цьому Шляху. Окрім дзюдо та джіу-джитсу, про чиї прийоми можна було мати хоча б невиразне уявлення завдяки спортивному та бойовому самбо, у "Генії дзюдо" радянські люди вперше почули слово "карате" і побачили саме карате. У СРСР розпочався бум східного бойового мистецтва.
http://ae.lordfilms-s.tube/43918-film-genij-dzjudo-1965.html
Але особисто мені цей фільм приніс... сльози. Ні, я не плакав від жалю за кимось, чи чимось. Мені перепало від матусі за порвані штани. Річ в тому, що я в той час мешкав і навчався в Аулах. А фільм "Геній дзюдо" в 1969 році показували в літньому кінотеатрі (до 1970-го року, коли відкрився кінотеатр "Ювілейний", він знаходився на майданчику праворуч від нього), обнесеного високим деревяним парканом. Я, 13-річний пацан, зі своїми друзями забралися на верхню частину паркану і дивилися кіно звідти. Та коли довелося втікати від чергових, які ганяли безбілетників, зачепився за арматуру поряд лежачих залізобетонних плит перекриття і порвав штани, куплені батьками напередодні. Дома добряче перепало від мами.
Та це мене не спинило проводити своє дозвілля на паркані кінотеатру і надалі. Наступною стала кінокартина "Мільйон років до нашої ери" про важке життя первісних людей https://filmix.ac/filmi/fjuntezia/29483-million-let-do-nashey-ery-one-million-years-bc-1966.html
Тоді фільм вразив мене більше ніж попередній. Все-таки в школі мене більше цікавили гуманітарні науки природознавство, географія, історія. Та й мріяв після закінчення десятирічки стати археологом. Але про це іншим разом розповім.
Автор Віктор КУЛЕНКО.
Працівники Дніпровського металургійного комбінату 70–90-х років минулого століття, пам`ятають Валентина Михайловича Смаля – заступника директора із загальних питань. В пам`яті людей він не стандартний керівник, відповідальний і принциповий, працелюбний добрий і щирий чоловік. Валентин Михайлович всю душу віддавав справі, поважав людей, незалежно від посад і рангів.
Валентин Смаль народився 25 липня (7 серпня) 1927 року в селі Єлизаветівка, Царичанського району, Дніпропетровскої області.
Батько Михайло Микитович Смаль в 1920 році вступив до союзу селянської молоді, добровольцем відправився на службу в бригаду червоних козаків, під командуванням героя Громадянської війни Віталія Марковича Примакова – командира українського Червоного козацтва. Повернувшись зі служби в 1924 році, будучи людиною прогресивною, згодом вступає на курси трактористів, та першим привозить трактор в село Єлізаветівку.
Валентин Смаль з мамою, татом та братом Миколою. 1939 рік.
В 1933 році батько починає працювати на металургійному заводі ім. Дзержинського. Мати Ониська Євменівна, брала участь в організації першого колгоспу в селі Єлизаветівка в 1927 році. Довоєнне дитинство Валентина, як і всього покоління тридцятих років – випробування на міцність: голодні 1932–1933, боротьба за виживання. Всі ми родом з дитинства, бо саме в цю пору життя закладається все найкраще, і добре, що кожний з нас пронесе його з собою через все життя. Турбота батьків, нелегка селянська праця, працелюбність, любов до книжок, постійна жага до знань – головні якості, які сформували Валентина в дитинстві.
В країну прийшла війна... Валентину 13 років, він відмінно закінчив сім класів Єлизаветівській середньої школи. На четвертий день війни Михайло Микитович Смаль, відправився на фронт, де загинув у 1943 році. Коли в село прийшли фашисти, на Валентинові, ще зовсім дитячі плечі, впала відповідальність за виживання його сім`ї. Кожний день міг стати останнім, підліток добував харчі для хворої мами та молодшого брата Миколи. В період окупації села фашистами, Валентин сховав у власній хаті шкільну бібліотеку. Після звільнення села, в 1943 році, хлопець повернув бібліотеку школі та пішов навчатися до 9 класу.
В 1944 році прямо зі шкільної лави Валентина Смаля призвали до армії. Службу починав в запасному полку міста Змієв, Харьківської області, курсантом мінометної роти. В 1945 році юнак закінчив школу корабельних радистів та був направлений в дев`яту дивізію "морських мисливців". Справою справжніх чоловіків і важливою школою життя стала для Валентина Михайловича служба в Севастополі на Чорноморскому флоті.
Михайло Смаль крайній ліворуч. 1948 рік.
В 1951 році він звільняється в запас і приїздить до рідного Дніпродзержинська. Як і колись батько, Валентин йде працювати на металургійний завод ім. Дзержинського монтером залізопрокатного цеху. Кмітливість і працелюбність, привели хлопця із заводської прохідної до школи електриків, де разом із досвідом виробничника, парубок отримав нову спеціальність електрика основного виробництва.
В 1954 році Валентин вступає на вечірне відділення металургійного інституту ім. Арсенічева на факультет механічного обладнання заводів чорної та кольорової металургії. Молода людина з цікавістю і наполегливістю опановувала науку металургійного виробництва. Викладачі ВУЗу відзначали талановитість, перспективного молодого металурга та в один голос пропонували йому продовжити навчання в аспірантурі.
Через шість років Валентин Смаль із відзнакою завершує навчання в інституті та остаточно вирішує пов`язати своє життя з металургійним заводом.
В грудні 1967 року починається важливий період роботи Валентина Михайловича, як господарника, на посаді заступника директора заводу з господарчих питань. На цьому поприщі Валентин Михайлович Смаль успішно відповідав за покращення соціально-культурних і житлово-побутових умов металургів.
В.М.Смаль (крайній праворуч) на відкритті дитячого табору відпочинку в с.Царичанка.
"Великому кораблю – велике плавання" – говорив Валентин Михайлович про рідний завод. Всі свої знання енергію досвід та душу віддаючи підприємству.
В 1968 році за участю В.М.Смаля на металургійному заводі створили цех безрейкового транспорту. Збільшення кількості транспорту, сприяло покращенню виробничої діяльності комбінату, будівництву необхідних об`єктів інфраструктури.
За ініциативою Валентина Михайловича розроблений план перспективи, розвитку і покращення житлово-побутових умов металургів заводу. В 1971 році на заводі ліквідований барачний житловий фонд. Тисячі сімей металургів отримали власні квартири. Металлургійний завод вперше на Дніпропетровщині вирішив цю важливу соціальну проблему. Збудовано новий піонерський табір на 1000 місць. За ініціативою В.М.Смаля та підтримці керівництва заводу, вперше в Україні збудована загородна дитяча дача на 300 місць з цілорічним режимом работи. З введенням її в експлуатацію, 16 дитячих садків заводу, отримали можливість два рази на рік оздоровлювати дітей в сосновому лісі біля річки Оріль, в 70 кілометрах від міста. Під керівництвом Валентина Михайловича Смаля, в Старому селі збудована Заводська база відпочинку "Металург" на 400 місць. В цей же самий час, за безстроковою угодою, металурги комбинату відпочивали в здравниці південного узбережжя Криму – пансіонаті "Місхор". Завершено будівництво заводського профілакторію на 300 місць. Здравниця "Дзержинка" признана однією із найкращих серед металургійних підприємств України. На території комбинату збудовано чотири корпуси на вісім тисяч місць, що покращило побутові умови робітників заводу. Ремонтувалися старі цехові приміщення, будувалися нові.
Не завжди активна діяльність В.М.Смаля знаходила підтримку керівництва комбінату. Дуже часто йому приходилося, пробивати бюрократичні перепони задля покращення умов праці заводчан. Але яким би питанням не займався Валентин Михайлович, все в житті він робив на відмінно. Успішна діяльність на посаді заступника директора заводу відзначена Орденом Трудового Червоного Прапору, ювілейними медалями, подяками Міністерства чорної металургії УРСР.
Господарська діяльності на металургійному заводі гармонійно поєдналася із плідною роботою на громаду міста. Валентин Смаль впродовж 15 років обирався депутатом Дніпродзержинської міської ради народних депутатів.
Щастя чоловіка не можливо без надійного тилу – гарної дружини і дружної родини. Валентин Михайлович познайомився з Наталією Іванівною в далекій юності. Разом вони прожили 39 років, поділяючи всі радощі та труднощі. Виховали двох доньок: Людмилу та Олену.
Валенти Михайлович і Наталія Іванівна з донечкою Людою.
Наталія Іванівна пропрацювала на металлургійному заводі лаборантом ЦЗЛ, інженером технічного відділу. Нині пенсіонерка, ветеран праці Дзержинки. Валентин Михайлович завжди обожнював дітей, а після виходу на пенсію, весь свій вільний час присвячував онукам Валентину і Михайлу. Чоловік навчав старшого онука деяким дрібним будівельним роботам, майструвати з дерева, зацікавлював книгами.
Новий 1987 рік. Валентин Михайлович з онуком Валентином.
Впродовж багатьох років Валентин Смаль, захоплювався фотографією. Він знімав цікаві події свого життя, власних дітей та онуків, природу рідного краю. В сімейному архіві близько 2000 чорно-білих фотознімків, в яких цікаві сюжети та багато творчих задумів. Його фотографія проста, щира і відверта та не лишає байдужим глядача.
Валенти Михайлович Смаль довгі роки захоплювався фотосправою.
Після виходу на заслужений відпочинок, Валентин Михайлович, не уявляв своє життя без заводу та продовжував працювати майстром ЖКВ. В жовтні 1991 року він пішов із життя...
Цими липневими днями Валентину Михайловичу Смаль виповнилось би 95 років. Вже тридцять років не має серед живих цього чоловіка. Але стрімкість сьогодення не викреслює з пам`яті його дружини, дітей та онуків образ відмінного працівника, щиру і добру людину, якого вони із гордістю завжди згадують.
Автор тесту Валентин Старков.
П`ятого серпня у Кам’янському на Новій сцені театру відбудеться показ гастрольної вистави «Декамерон», головну роль у якій виконує Народна артистка України Ольга Сумська. Напередодні цієї події Ольга В’ячеславівна згодилась дати ексклюзивне інтерв’ю нашому виданню, повідомляє https://kstati.dp.ua/index.php/kultura/olga-sumska-u-kamyanskomu-nas-zavzhdi-zustrichali-anshlagami?fbclid=IwAR24B3vn6xsALZZYItdjwTLxzqj2bWaHFvSyvGsD7V2G2QgMZXAhzD9EtwA
- Ольга В’ячеславівна, чи пам'ятаєте, коли вперше приїхали до Кам'янського (Дніпродзержинська)? З якими виставами Ви приїздили до нас на гастролі? Можете згадати якісь моменти під час гастролей у нашому місті, які особливо запам’ятались?
- За багато років своєї антрепризної діяльності ми неодноразово були у Кам’янському. Практично всі вистави, в яких я була задіяна, ми показували у Вашому місті. Це і «Майстер і Маргарита», і «Сублімація кохання» з Євгеном Паперним та Віталієм Борисюком, і «Боінг-боінг», і той самий «Декамерон». У Кам’янському нас завжди зустрічали аншлагами, а коли ти граєш перед повним залом, то завжди відчуваєш неймовірні емоції. Я особисто знаю багато акторів з театру імені Лесі Українки в Кам’янському. І деякі мої колеги по сцені, з якими я зараз працюю, вони також деякий час працювали саме в театрі Кам’янського. Це надзвичайно талановиті актори. Наприклад, Інна Рощина, з якою я в партнерстві не один рік працюю у виставах «Майстер і Маргарита» та «Анна Кареніна». От вона починала працювати саме у Вашому місті у театрі і вже потім перейшла в антрепризний формат. Знаєте, коли ми приїжджали до Кам’янського, то її завжди тепло приймають, обіймають, шанують. Видно, що там скучають за Інночкою, бо вона неймовірно талановита актриса і звісно, що трупа її пам’ятає. А те, що вона захотіла розвивати свою кар’єру, відкривати нові горизонти своєї творчості, зніматись у кіно, це абсолютно нормально для актора. Я хочу зазначити, що в Кам’янському дуже міцна, дуже потужна трупа на чолі з головним режисером Сергієм Анатолійовичем Чулковим. У них прекрасний репертуар. І коли ти виходиш на таку сцену, то це дуже відповідально.
Я з акторської родини, і мої батьки також часто їздили до Кам’янського, тоді ще Дніпродзержинська. Але мене не часто брали з собою на гастролі. І коли мені з ними вдавалось кудись поїхати, то це для мене був найщасливіший період у житті. На той час ми мешкали у Запоріжжі, там була видатна трупа у Запорізькому театрі ім. Магара, якому мої батьки присвятили 15 років свого життя. Це був зірковий період театру, дуже яскравий, незабутній. І одного разу ми приїхали з батьками на гастролі саме до Дніпродзержиська, тим більше, що мешкали фактично недалеко. Оце й був перший раз, коли я опинилась у Вашому місті.
Знаєте, у мене є така традиція, що якщо я вперше потрапляю до іншого театру, то я іду в фойє і роздивляюсь портрети акторів, які в ньому працюють. Я люблю це робити. Потім дивлюсь програмки, де вказано, кого ці актори грають у виставах. Це для мене надзвичайно цікаво. Це особливий ритм, пульс театру, який ти відчуваєш. Ти починаєш відчувати енергетику, якою наповнений цей театр. Так от у Вашому театрі дуже потужна енергетика.
- Після початку війни більшість працівників сфери культури водночас залишились без роботи. Чим займались Ви під час цієї вимушеної паузи? Знаю, що Ви, як і багато Ваших колег приєдналися до волонтерського руху.
- Звісно, після початку війни ми всі залишились без роботи. Я не можу сказати, що зараз ситуація суттєво змінилась і все повернулось. Ми поки що тільки три пробні вистави зіграли за цей довготривалий період після перерви з початку війни. Ми з’їздили до Одеси, до Білої Церкви і зіграли виставу в Києві. Це була вистава «Майстер і Маргарита», звісно – українською мовою. Ми зараз всі свої вистави перекладаємо на українську мову. Дійсно, протягом всього цього часу з початку війни, коли ми не працювали, то як і більшість наших колег ми займались волонтерством... Це теж такий наш особливий мистецький фронт. Ми розуміємо, що в цей складний час ми повинні бути поряд з людьми. Ми з Віталієм (Віталій Борисюк – чоловік Ольги Сумської) є амбасадорами багатьох благодійних фондів. Намагаємось допомагати постраждалим українцям. Це і концертна діяльність, і безпосередньо волонтерська діяльність. Я проводжу комунікації між людьми в інстаграм і фондами для того, щоб зорієнтувати допомогу саме тим, кому вона потрібна. Звісно, збираємо гроші на амуніцію, збираємо гроші на озброєння для ЗСУ. Це дуже важко робити сьогодні. І важче з кожним днем. Але ми все одно зупинятись не будемо. Бо збройні сили – це сьогодні наша основна надія, наша опора і наша віра. Ми сподіваємось тільки на них і тому маємо всебічно їм допомагати якомога активніше.
Позавчора ми були в селі Ягідному в Чернігівській області. В селі стояло півтори тисячі одиниці ворожої військової техніки. Вони розміщались у хатах і зараз там кожна друга хата понівечена. Більше ніж 300 людей там сиділи у знищеній школі у підвалі. Жили на сухпайках, їли один раз на день. Люди вмирали від хвороб, від задухи. Це були просто жахливі, нелюдські умови, в яких вони знаходились протягом місяця: з березня по квітень. Позавчора ми це бачили наживо. Я відзняла відеоматеріал. Цей жах повинні бачити всі ті, хто досі сумнівається… Тому я і розміщую цю інформацію і не збираюсь зупинятися для того щоб світ знав, що у нас тут страшна війна, що у нас кожного дня обстріли... Ось щойно був обстріляний Кропивницький, був знову обстріляний Миколаїв. Я коли це читаю, то в мене серце крається за кожне наше місто, за кожного українця. Бо всі ці міста об’їжджені нами, ми знаємо всі ці будинки культури, всі театри. І коли ти бачиш, що їх сьогодні просто немає, що вони знищені, що немає людей, яких ти знаєш – це дуже боляче.
- Чи важко було після перерви знову виходити на сцену і взагалі грати вистави, знаючи, що будь-якої миті можуть оголосити повітряну тривогу?
- Ви знаєте, мені навіть з окупованих територій пишуть: «Олечко, як ми хочемо Вас обійняти, ми хочемо Вас зустріти, ми хочемо, щоб Ви знову до нас приїхали з виставою». Тому я розумію, що сьогодні ми повинні відновлювати у тому числі і творчий процес. Я розумію, що це досить складно - налагодити гастрольний графік, зібрати глядачів. Тому, що є небезпека. І коли ти збираєшся в те чи інше місце, то думаєш: «Їхати, чи ні? Як все пройде?» Це ризик і для акторів, і для глядачів. Виходячи на сцену ти молишся, щоб не лунали сирени, щоб мати змогу зіграти виставу від початку до кінця. Але це потрібно людям. Це може їх якось розрадити у наш скрутний час. Тому попри всі труднощі і складнощі ми будемо працювати.
- Ви зазначили, що всі антрепризні вистави зараз перекладаються українською мовою. Така ж тенденція спостерігається і в репертуарних театрах. Тобто можна зазначити, що український театр наразі стає дійсно українським. Але до війни багато вистав у нас йшли російською мовою. Тому зараз у театрів є певні труднощі з репертуаром. Який, на Ваш погляд, може бути вихід у цій ситуації? І чи складно Вам розмовляти українською мовою у виставах, у яких Ви раніше грали на російській мові?
- З погляду на ситуацію, і це природно, ми зараз більше звертаємо увагу на драматургію українських письменників. Хоча ми про них ніколи й не забували. Це завжди було на часі у нашій родині, адже я виросла в любові до традицій українського театру. Ми україномовна родина і якщо згадувати творчий шлях моїх батьків, то я росла у сприйнятті саме україномовного репертуару. І ті вистави, які закарбувались в моїй пам’яті, ті, які я добре пам’ятаю з дитинства, це саме класичні українські вистави: «У неділю рано зілля копала», «Сватання на Гончарівці», «Енеїда». Я пам’ятаю, як блискуче грав славетного Енея мій батько, народний артист України В’ячеслав Сумський. Це незабутньо. Він був один з перших в Україні, хто грав цю роль. У батька взагалі був дуже потужний список ролей. Разом з мамою у них більш ніж 150 вистав на кожного! І з цим українським репертуаром трупа Запорізького театру гастролювала по всьому Радянському Союзу, у тому числі й в Росії. Зараз, коли ти говориш про країну-агресора, цього навіть пригадувати не хочеться, але ж все це було. В 70-х роках у Москві гастролі театру з виставою «Енеїда» відбувалися в відомому театрі Сатири протягом кількох тижнів. Батько виходив там на сцену в ролі Енея. І художній керівник цього театру Валентин Плучек, подивившись на батька на сцені, а на той час Плучек був одним з найбільш авторитетних і провідних театральних режисерів в СРСР, запросив його до трупи Московського театру Сатири. А тоді в театрі Сатири працювали такі відомі актори як Андрій Миронов, Олександр Ширвіндт, Анатолій Папанов. Тобто це був зірковий театр, потрапити до трупи якого мріли багато акторів. Але мій тато подякував Валентину Плучеку за пропозицію, та все одно відмовився. Він сказав, що ніколи на «зрадить» українському театрові і хоче залишитись зі своєю трупою. Одним словом, він не погодився. Взагалі батько був принциповий в подібних питаннях. І коли з міністерства культури того часу прийшло подання на присвоєння йому звання Народного артиста Радянського союзу, він заявив: «Я відмовляюсь від звання народного СРСР, бо я – народний артист України, і мені цього цілком достатньо». Ця принциповість зараз перегукується с сьогоднішнім днем. Він нічого не хотів «радянського». Батьки ніколи не були членами комуністичної партії і тато завжди висловлювався негативно з цього приводу. Він начебто відчував всі жахливі реалії того часу. І сьогодні я розумію наскільки він був правий, відмовляючись від цих привілеїв від радянських партократів.
- Чому саме «Декамерон»? Чим ця вистава зараз може бути цікава глядачам?
- По-перше, ця вистава прекрасно поставлена. Можна сказати, що вона у нас – «намолена». Ми її дуже любимо. В ній прекрасна музика, яскраві костюми, чудовий акторський склад. Вона завжди залишає гарний після смак для глядачів. І знову ж таки, завдяки їй у наш складний час хоча б на пару годин, глядачі можуть поринути в колізії неперевершеної драматургії Боккаччо. Безпосередньо наш акторський склад вже багато років працює в цій виставі і з роками зміцнів. Новели Джованні Боккаччо, які ми покажемо, вони дуже повчальні. Хоча часто глядач їх сприймає безпосередньо, як еротичні сцени.
Знаєте, я пригадую зйомки фільму Андрія Бенкендорфа «Кілька історій про кохання» за мотивами новел Джованні Боккаччо, Франческо Грацціні-Ласка та Аньоло Фіренцоли. І якось воно співпало, що саме після виходу цієї картини на екрани, я увійшла у антрепризну виставу «Декамерон». Я вважаю, це невипадково, що так склалося, і я вже багато років граю у цій виставі. А сама вистава завжди дуже гарно сприймається глядачем. І крім дійсно легковажних і розважальних новел з гумором, там є ще й досить повчальні, мелодраматичні і поетичні моменти. До речі в цих моментах граю саме я. Це новели «Сокіл» і «Вірність».
- Чи є у Вас якась інформація про зйомки четвертої частини серіалу «Кріпосна»? В ЗМІ повідомляли, що роботу над нею відновлено в Польщі.
- Щодо серіалу «Кріпосна», я знаю, що саме цими днями, а може навіть і сьогодні, відбувся останній знімальний день цієї епопеї. Отже, епоха «Кріпосної» завершується і відзнято останній сезон. Тому можливо наступний сезон «Кріпосної» з’явиться на екранах вже восени, або наступного року.
Так знімати його почали в Україні ще до війни, а завершували зйомки вже у Польщі. Проте деталей я не знаю, бо я в ньому вже не представлена. Наші персонажі вже відійшли кудись у вічність. Тепер там зовсім інші покоління, інші актори. Але Стас Боклан там буде. Без Боклана там не обійдеться (сміється). Його герой як Дункан Маклауд – вижив в усіх обставинах. А ще там знімаються крім наших акторів і польські актори. Дуже цікавий акторський склад залучений у цьому проекті і сюжет має бути заворожуючий. Звісно, що мені б хотілося з’явитися і в цьому сезоні. Якби лінія доньки там якимось чином розвивалась, то мені було б дуже цікаво... Але я не можу диктувати сценаристам сюжетну лінію. Все залежить від продюсерів і від фантазії сценаристів. Тому – це зовсім інша історія.
З 24 по 30 липня у словацькому місті Банська Бистриця пройде Європейський юнацький олімпійський фестиваль. В складі збірної України з плавання (чотири юнака і чотири дівчини) свою майстерність продемонструють троє плавців з Кам`янського. Це вихованці тренерів ДЮСШ № 5 (Інни Краєвської, Дмитра Краєвського, Андрія Сидорченка) - Анна Загоровська, Роксолана Сулейманова (на фото) та Микола Котенко.
З 25 по 31 липня у італійському місті Варезе відбудеться чемпіонат світу з академічного веслування серед спортсменів віком до 19 та до 23 років.
У цих щорічних престижних змаганнях приймуть участь 1452 спортсмена із 61 країни. Україну у молодшій віковій категорії представлятимуть 19 юних веслярів у складі чотирьох екіпажів. Серед них будуть змагатися і вихованці тренерів Кам`янської ДЮСШ № 1 - Нікіта Пужалов (двійка парна JM2x), Олександр Іванов і Данило Романенко (четвірка парна JM4x), Марк Гайдар і Кирило Фурс (вісімка JM8+).
В трьох екіпажах віком до 23 років змагатимуться 17 веслярів. Кам'янське і область представлятимуть Денис Дяченко (четвірка парна легковагова LBM 4x), Владислав Ломан (четвірка парна ВМ4х), Руслан Волошин і Максим Семенов (вісімка BM8+).
