В Днепропетровске завершился финал чемпионата Украины по шашкам-64. В заключительные три дня были сыграны турниры по быстрым и молниеносным шашкам. На старты вышли 36 мужчин и 19 женщин. Днепропетровская область выставила 8 женщин и 19 мужчин. В молниеносной игре бронзовую медаль завоевала тренер Днепродзержинской ДЮСШ № 2, грссмейстер Елена Короткая. Два "золота" в турнире по быстрым шашкам на счету мастеров из Днепропетровска Алины Галяги и Феликса Шепеля
Текст: Виктор КУЛЕНКО.
В Днепродзержинске начинается чемпионат города по классическим шахматам. Первый тур состоится 25 ноября в ДЮСШ № 3. За чемпионскую корону поборются 24 шахматиста. Начало соревнований в 17:00.
В первом туре встречаются:
Черданцев Владимир - Донец Владимир
Василенко Виктор - Данник Виктор
Климарчук Юрий - Евсевич Вадим
Скобельский Руслан - Шевелев Юрий
Безуглая Елизавета - Науменко Олег
Маскаленко Святослав - Петровский Владимир
Гергель Евгений - Паркеев Николай
Стрельник Александр - Кузминец Александр
Полташевсикий Валерий - Богомаз Михаил
Волков Антон - Бабенко Иван
Давыдовский Сергей - Корниенко Александр
Грекова Ангелина - Титов Сергей
Текст: Виктор КУЛЕНКО.
На доянге Днепродзержинского СК "Прометей" прошел первый чемпионат Днепропетровщины по тхеквондо ВТФ среди спортсменов с нарушением слуха. Награды разыгрывали четыре бойца (два из Днепродзержинска и два из Днепропетровска) в весовых категориях: 68 кг - объединенная, и 80 кг. Как сообщил тренер Евгений Свижевский, представители Днепродзержинской школы тхеквондо ВТФ Дмитрий Космовский стал чемпионом, а Олег Крупко завоевал серебряную медаль.
Текст: Виктор КУЛЕНКО.
Колумнист издания "ГОРДОН" Евгений Кузьменко размышляет о том, к каким последствиям в полиции приведет скандал, разгоревшийся вокруг патрульного Алексея Савкина, который два года назад пренебрежительно высказывался о Евромайдане в соцсетях, сообщает http://gordonua.com/publications/Hameleony-v-patrulnoy-policii-nuzhno-ne-isterit-a-delat-rabotu-nad-oshibkami-107638.html
Налицо феномен таракана в операционной. Таракан один, известно, как он сюда попал: в карман к хирургу дома залез, вокруг – полная стерильность. Но слухи пойдут – мало не покажется!
Давно и не мной подмечено: более всего пятна заметны на свету. И шокируют больше всего, будучи найденными в местах, известных своей чистотой и ухоженностью. И говорят о них так, будто речь идет о норме, а не исключении из правил...
Поэтому к скандалу вокруг патрульного Алексея Савкина и его двухлетней давности постов в социальных сетях лично я отнесся спокойно. Но многие мои друзья и знакомые разнервничались, увидев Алексеево творчество во всей первозданной красе.
И хорошо, коли разнервничались или расстроились (естественная реакция порядочного человека на хамелеонство в любой его форме). Хуже видеть кликушество пополам со злорадством: вот, мол, хваленая распиаренная патрульная полиция! Да там каждый второй – оборотень в погонах! Зрада на зраде сидит и зрадой погоняет!
В общем, налицо феномен таракана в операционной. Таракан один; известно, как он сюда попал (в карман к хирургу дома залез); вокруг – полная стерильность. Но слухи пойдут – мало не покажется: клоака, свалка, врачи ходят как бомжи, велика опасность занесения инфекции! Ужас!
Действительно, ужас. Но давайте, друзья, успокоимся и подумаем, что в этой истории важнее всего.
Сначала вопрос: возможно ли при многих тысячах соискателей вожделенных мест в патрульной полиции добиться 100% кристальной честности сотрудников?
Ответ: нет, невозможно. К каждому в черепную коробку не залезешь. К тому же в патрульную полицию берут людей смекалистых, на то они и проходят обширное тестирование. А всякий смекалистый негодяй, согласитесь, не станет говорить, что он – путинист, украинофоб и в гробу видел эту Революцию достоинства. Напротив, он заверит вас, что является патриотом в третьем колене, Майдану всячески сочувствовал и даже пару раз помогал жечь шины на Грушевского.
Поэтому полностью исключить рецидивы этой истории нельзя. Скажу больше: уверен, что в Патрульной полиции уже обнаружили (и будут находить) таких же затихарившихся ватников и ватниц. Тем более что и публика уже начеку и не дремлет.
И все-таки находить будут единицами, а не десятками, и уж тем более не сотнями. Во-первых, потому что система отбора и подготовки отлажена и проверена в других странах – в той же Грузии, например. А во-вторых, я сам видел, как готовят этих ребят. Знаю, сколь тщательно их ограждали от нравов и "накопленного опыта" той, дореформенной, милиции. В курсе и насчет того, как обостренно воспринимают двурушников в самом коллективе.
Поэтому ключевые вопросы в этой ситуации для меня звучат так: будет ли руководством патрульной полиции проведена работа над ошибками? И что можно сделать для того, чтобы пятен на ее репутации было как можно меньше?
С ответом на первый вопрос все просто: да, такая работа проведена будет. Упор на самосовершенствование – одно из важнейших свойств этой системы. За этим дело не станет.
Со вторым вопросом все сложнее. За счет чего можно добиться полного отсеивания людей, для которых свободный протест людей – это глупый беспредел, а Майдан – скопище быдла?
Уверен, что следам соискателей в социальных сетях будет теперь уделяться больше внимания. С другой стороны, понятно и то, что кандидаты, которым есть что скрывать, зачистят свои аккаунты в Facebook, Twitter и "ВКонтакте", что называется, по полной программе.
Вездесущий Антон Геращенко, к примеру, ратует за полиграф.
Но в разговоре со мной советник министра МВД объяснил, что в день на полиграфе можно проверить не более 50 человек. Стало быть, полиграф – это хорошее подспорье, но не панацея.
Тот же Геращенко предлагает предусмотреть тест (с использованием полиграфа, разумеется) на лояльность к государству Украина и изучение информации о кандидате по его социальным сетям и другим фактам биографии.
Идея дельная; она отпугнет значительную часть украиноненавистников, любителей "жесткой руки", мечтающих, тем не менее, работать на хорошо оплачиваемой должности в структуре европейского уровня с внушительным социальным пакетом...
Наверняка будут введены и другие кадровые фильтры. И все-таки главное – это предавать публичности истории вроде той, в которой фигурирует патрульный Алексей Савкин.
Мне, кстати, понравилась реакция руководства патрульной полиции в этой ситуации: с места в карьер они патрульного увольнять не стали; лишь отстранили на время служебной проверки. Это хорошая демонстрация спокойного, справедливого подхода к разрешению скандала. Надо разобраться.
При этом огласка каждого такого случая, во-первых, отвадит от патрульной полиции людей, не подходящих ей по духу; а во-вторых, позволит убедить общество в том, что чистота рядов для новой полиции – не пустой звук.
Как сказала мне в недавней беседе "мама" полицейской реформы, первый замминистра МВД Эка Згуладзе: "Самоконтроль и ответственность – это один из базовых критериев полицейского. И еще мы не прощаем ложь...".
Вот от чего и стоит отталкиваться.
Патрульный полицейский Алексей Савкин
Фото: Артем Шевченко / Facebook
Евгений КУЗЬМЕНКО
– В перший день ДКНС (по-російскому – ГКЧП. – Прим. ред.), 19 серпня, всі злякалисяі почали тікати. В Києві дуже мало залишилося опозиціонерів. Дехто скликав людей на Майдан, тоді вийшло, може, 100 чи 1000 людей. Але не можу сказати, що був сильний протест проти ДКНС.
Знаю, що у опозиції були настрої тікати, принаймні, у основної її частини. Степан Хмара не втік, Левко Лук'яненко, Вячеслав Чорновіл, Володя Філенко – це ті, кого я бачив на власні очі. В цілому десятки два було таких. Але 19 числа були й такі, що почали відновлювати членство в партії.
Я якраз в той день повернувся в Київ з Карпат, ще не знав, що сталося. У Москві путч 19 серпня, здається, о п'ятій чи шостій ранку почався. Я дізнався про це тільки вдень і відразу зібрав всі документи й апаратуру. Розуміючи, що за мною можуть стежити, почав шукати, де зможу сховатися. Мені треба було придумати місце схову, де я не з'являвся, принаймні, останні рік чи два, щоб кагебісти мене не зафіксували. Згадав товариша, з яким не спілкувався два роки, він жив на Оболоні. Тож я поїхав переховуватися до нього, передбачаючи, що перемога ДКНС цілком вірогідна, і тоді я «торжественно сяду на 15 лет». Ходили чутки, що існують списки тих, кого збираються посадити. Хтось мені сказав, що я у тому списку був на 142 місці. Не знаю, наскільки це відповідає дійсності, але це виглядає логічно, якщо врахувати, що першими вони б посадили тих 123 депутати від опозиції. Тобто 123 місця були вже зайняті, а я тоді десь там як антирадянський західний агент 130-й чи 150-й міг би бути.
У товариша на Оболоні був приймач, ми зловили на ньому ВВС. Я послухав і зрозумів, що якщо в Москві воно працює, значить, ніхто нікого не заарештував і його не почали глушити. Значить, я тут ховаюсь, а люди-то працюють. Тож я з Оболоні замовив собі таксі, потім пересів в метро, потім знов в таксі, потім пішки – коротше, як шпигун добирався до печерських пагорбів. Нарешті ввечері 19-го мій голос вже лунав на ВВС. Потім ми себе хвалили, коли Горбачов вийшов з полону і його спитали, як він дізнавався про події в світі, то він сказав, що в нього був маленький приймач, він налаштовувався на ВВС – і так отримував інформацію про всі події. За це я налив собі чарку.
За мною справді стежили. 20 серпня мене вербували кадебісти, мали зі мною «люб'язні розмови», з яких можна було зробити висновок, що посадять обов'язково. Було два варіанти: або я маю на них працювати, або сяду. Це сталося в готелі «Русь». Вони вступили зі мною в двогодинний нерівний бій, з якого я таки вийшов переможцем. Звісно, мені було страшно, однак я вдав, що мені це все байдуже і я плювати на них хотів. Всередині я тремтів, але робив вигляд такого героя.
Далі відомо, що було – переміг Єльцин, 22 серпня путч закінчився, і постало питання про незалежність, яка, маю сказати, досить примарною виглядала. В той момент повірити в це було складно – все ж таки існував Радянський Союз, багатомільйонна армія, було КДБ, була міліція, внутрішні війська, райкоми, обкоми партій. І щоб вся ця громада програла – я, принаймні, не вірив. В той день, коли вони 362 голоси віддали за незалежність, я сидів в залі і не розумів, яка незалежність – зараз приїдуть два танки, стрельнуть пару разів, і на цьому все закінчиться. Я про це сказав сусіду. Мені здається, що ліворуч від мене сидів майбутній міністр інформації Зиновій Кулик. Я якось із посмішкою промовив: «Що вони роблять?! Нічого із цього не вийде».
Тобто це було трохи зненацька. Не сказавби, що 23 чи 22 серпня були якісь широкі розмови про незалежність. Всі ще жили вчорашнім чи позавчорашнім днем – шукали тих, хто підтримав ДКНС однозначно. Я тоді виклав на радіо ВВС промову першого секретаря Кримського обкому партії, який сказав, що ми підтримуємо ДКНС. Кравчук запросив нас – іноземних кореспондентів, – щоб дізнатися, що Захід думає про ці всі події. Ми тоді сказали, що на Заході очікують більш жорсткої реакції на події в Москві. Кравчук раніше заявляв, що в Україні діють свої закони і ніякого ДКНС тут не існує. Але Захід хотів, щоб була більш чітка підтримка Єльцина. Заступником голови Верховної Ради тоді був харків'янин Володимир Гриньов, я сидів у нього в кабінеті, ми радилися, він був на прямому зв'язку з Єльциним. Єльцин постійно телефонував і питав, що думає Україна. Гриньов відповідав, що ми ніяк не можемо проголосувати за беззастережну підтримку.
Комуністи насправді теж хотіли незалежності – незалежності від Єльцина. Він проводив потужну антикомуністичну лінію в Росії. Тому наші комуністи хотіли нібито сховатися за незалежністю, щоб лишитися при владі, бо якщо би продовжував існувати Радянський Союз, то влада Єльцина, а отже і його «антикомунізм», поширилися б на всю «радянську» територію, включно з Україною.
Була така історія в кінозалі (в підвалі у Верховній Раді є кінозал): 24 серпня вранці там зібралася так звана «Група 239» – це якраз ті люди, які складали комуністичну владу. Вони завжди могли «пропхати» потрібний закон, тому що, як відомо, для цього необхідно 226 голосів. Вони вибрали кінозал, бо це було одне з найбільших приміщень, я туди теж пішов. Голова комісії – Станіслав Гуренко – намовляв їх голосувати за незалежність, натякаючи, що в іншому випадку буде горе всім, а так можна проголосувати, і буде незалежна Компартія України, а не складова частина Компартії СРСР. Таким чином вони врятують себе. Проти цього виступали суворі, ідеологічні, дуже заангажовані члени партії. Вони сильно сперечалися, казали щось у дусі «никогда, потому что мы – коммунисты, за нами будущее» й інші красиві слова, які промовлялися впродовж останніх 70 років. Але й були зважені люди, які пропонували всім таки проголосувати «за».
Паралельно цій дискусії, суперечки також точилися й усередині так званої «Народної Ради» – антикомуністичної опозиції. Там було щось 120 «шабель». Деякі з цих депутатів – не більше п'яти загалом – наполягали на тому, що спершу має відбутися декомунізація і лише потім незалежність. Вони були переконані, що із Комуністичною партією незалежність нічим добрим не обернеться.
В день прийняття Акту про незалежність в мене ще в голові було таке, що за рік до цього – за рік і місяць – 16 липня була прийнята Декларація про державний суверенітет, і це нічого не змінило. Взагалі нічого. Тому, коли проголосували за державну незалежність, я подумав, що це десь таке, як і державний суверенітет – нічого не зміниться. Та й більшість людей, мені здається, бачила незалежність як конфедерацію. Думали, що і гроші будуть спільні, і армія, тобто важливіші чинники незалежності люди не усвідомлювали. Наступні дні були присвячені тому, щоб Україна позбулася ядерної зброї. Бо в той же ж день, 24 серпня, вона формально стала четвертою в світі ядерною потугою, з цим треба було щось вирішувати.
Потім відкрили двері ЦК Компартії України (це там, де зараз Адміністрація президента). Так я зміг оглянути шифрувальні кабінети, кабінет першого секретаря. Тоді дізнався, яке було кодове шифроване слово для ЦК КПРС, і дуже реготав. Шифрувальне відділення знаходилося поруч з кабінетом першого секретаря ЦК Компартії (начальника України фактично), я почав нишпорити у картотеках і дивитися шифри. Так от, політбюро ЦК КПРС мало скромний шифр – «Олимп». Щоб ніхто не мав сумніву, що вони себе чули як боги, сиділи в Кремлі як олімпійці.
Коли я блукав у ЦК, це було дуже смішно, бо там майже нікого більше не було, стояла повна тиша. Якраз збирався мітинг, і я на нього не пішов – лишився оглядати будівлю. Зустрів двох знайомих депутатів, один з них каже мені: «Пішли». Я питаю: «Куди?». – «Та пішли, потім побачиш». Ми піднялися пішки на останній поверх, там була хитка драбина, що вела на горище, залізли на самий дах, де висів червоний прапор. Хтось сказав: «Треба знімати цю ганчірку», і ми це зробили. Так я взяв участь у знятті червоного прапору з ЦК Комуністичної партії України.
Ще був цікавий момент, коли тільки ЦК відкрили, десь 25 серпня. В його приміщенні стояв комутатор, біля якого сиділо два офіцери КДБ. Я зайшов і спитав: «А тут від вас можна замовити Лондон? Замовте мені Лондон». І уявіть собі, це в ЦК! Я прямо звідти передав репортаж на Російську службу ВВС. Коли я вийшов звідти, побачив дивну людину років 65 у білій сорочці – у ЦК всі ходили в білих сорочках і чорних костюмах, такі всі красиві, – і він стояв ошелешений, м'яко кажучи. Мені навіть стало його шкода. Я збагнув, що він, очевидно, тільки повернувся з відпустки – десь на ставку, мабуть, був, де немає ні телебачення, ні радіо, і просто не міг знати, що відбувається в країні. Тож цей працівник з портфелем, як завжди, прийшов на роботу в ЦК, а тут ходять якісь журналісти патлаті, відкривають кабінети, нишпорять. Я тоді підійшов до міліціонера, що стояв неподалік, і сказав: «Викличте швидку допомогу, бо зараз цей чоловік втратить свідомість». А чоловік з портфелем просто закляк, спершу зробив пару кроків, зупинився і став, як вкопаний. Мабуть, години дві так простояв. Треба розуміти, чим тоді було ЦК – це нерушима глиба, непідступний мур. І от він впав. Так вся історія цього чоловіка закінчилася в один день.
З 19 по 29-30 серпня всі ці події досить перемішані були. Я не можу сказати, що 24 серпня був особливим днем, досі не можу зрозуміти, чому саме цю дату вибрали для відзначення Дня незалежності. Так, тоді незалежність прийняв парламент, але фактично День незалежності – це перше грудня, коли відбувся референдум, і 91 відсоток проголосували за незалежність. Дискусії про дату святкування незалежності тривали і після 24 серпня, і після 1 грудня. Найпереконливіші аргументи, чому краще відзначати саме 24 серпня, були у Дмитра Павличка, який мав тоді досить великий вплив на Кравчука і на політику загалом. По суті він сказав, що влітку буде класно гуляти – тепло і приємно.
Але якби в грудні 1991-го люди не підтримали те, що 24 серпня прийняв парламент, яка тоді була б незалежність? Така вірогідність була, бо десь за півроку до цього, на так званому березневому референдумі, мені здається, близько 73 відсотків проголосували за збереження оновленого Союзу. В історичному розумінні це було, як вчора. Але допомогла «ковбасна психологія»: 1991-й був роком, коли в Україні було що їсти і навіть що купувати в магазинах – хоча би ті ж телевізори. Україна тоді для Росії була як Туреччина для Радянського Союзу в свій час, коли туди їздили за дублянками для спекуляцій. Росіяни в Україні купували ковбасу, телевізори й інше, і везли їх у Москву, бо там нічого не було. Українське телебачення це показувало, і люди розуміли, що ми живемо набагато краще, ніж росіяни, тож якщо буде незалежна країна, то так житимемо і далі. Фактично громадяни, ідеологічно налаштовані проти Радянського Союзу, складали абсолютну меншість. З іншого боку, на перших виборах за Чорновола проголосували близько 25 відсотків, тобто через три місяці після незалежності кожен четвертий українець був більш-менш ідеологічно налаштований проти Радянського Союзу.
Першого грудня багато хто мене питав, скільки може бути голосів за незалежність. Я до цього багато їздив по різних областях України і відчув, що більшість буде однозначно, але вважав, що оптимальна програма – це більше 50 відсотків, а програма ідеальна для антикомуністів – це кваліфікована більшість – 66-67 відсотків. Коли я дізнався, що 91 відсоток, то не міг повірити. Ніхто не думав, що буде 91! Але треба цій цифрі вірити через те, що тоді ще ніхто не вмів займатися маніпуляціями, ніхто не знав, як фальсифікувати.
Незалежність – це не коли ти сам кажеш, що ти незалежний, а коли люди навколо визнають тебе таким. Всі дипломатичні визнання України сталися вже після 1 грудня. Того дня ми зустріли Катю Чумаченко (дружина президента Ющенка), вона запросила нас на прийняття в готелі «Либідь». Там був Нестор Гайовський, який тоді виконував посольські функції, оскільки Україна ще не була незалежною, в неї не могло бути послів в повному розумінні. Він оголосив, що Канада визнає результати референдуму і визнає Україну як незалежну державу. Це було, по суті, перше міжнародне визнання незалежної України.
Дуся http://dusia.telekritika.ua/intervju/29789/_taijnyij_agent_zapada___mykola_veresen_o_nezavisimosti__verbovke_kgb_i_shifrah_tsk_kpss
Фото: espreso.tv, bigfoto.in.ua, istpravda.com.ua
Неунывающий Вахтанг Кикабидзе, которого близкие называют Бубой, никогда не теряет чувства юмора – ни по отношению к себе, ни к происходящему.
Недавно Вахтанг Константинович побывал в Киеве и принял участие в съемках программы «Вечерний Киев». После записи передачи мне удалось поговорить с актером о его культовых ролях, о том, чем он занят сейчас и почему не снимается в сериалах.
– Вахтанг Константинович, вашу визитную карточку – фильм «Мимино» – многие из нынешнего поколения уже не видели. Как думаете, надо ли пересматривать такие картины?
– По-моему, сейчас в бывшем СССР кино нет. А снять такой фильм, как «Мимино», даже не знаю, кто бы смог. Ведь это не просто комедия, а философская картина о том, что каждый должен быть на своем месте, заниматься тем, что лучше всего умеет...
У нас недавно в Тбилиси открыли памятник, посвященный этому фильму. Там нас трое – Фрунзик Мкртчян, Евгений Леонов и я. Их двоих уже нет. Мне так нехорошо на открытии стало, что я ушел. Не смог ничего сказать.
– Сейчас вас зовут сниматься?
– У меня очень много предложений играть в сериалах, в мыльных операх. Но я не могу. Играть вора в законе, мента, начальника какого-то? Это не мое. Зачем, когда есть литература – Тургенев, Толстой, Лермонтов? Кино – это серьезное искусство. Если на экране не остается ничего достойного – получается бессмыслица. Данелия снимал трагикомедии, и его картины перевернули весь кинематограф. «Не горюй!» – вообще классика.
Меня приглашали, кстати, не так давно в Киев – сыграть в серьезном фильме «Братья. Последняя исповедь». Очень хороший сценарий. Два брата, которые всю жизнь друг друга ненавидят, живут в горах. И каждое утро они выходят и смотрят – появится ли второй? Каждый ждет смерти другого, каждый хочет другого пережить.
К ним на хутор случайно попадает женщина-журналист и начинает жить у одного из братьев. Она и рассказывает эту историю. Я очень хотел сыграть в этой картине, но меня врачи не пустили. А фильм уже снят. Говорят, что получился очень мощный. Хочу посмотреть.
– А сами собираетесь снимать?
– Я написал сценарий – семь новелл в одном фильме. Это будет философская трагикомедия. Очень долго не мог придумать, как сделать так, чтобы новеллы логично легли в одну картину. И наконец придумал: будет некое предисловие, как будто мы книжку читаем.
Сейчас веду переговоры с украинцами о съемках.
– Вахтанг Константинович, недавно у вас был тур по Украине. Как он прошел? Удается ли иногда побыть дома, отдохнуть?
– Тур прошел замечательно, хотя он был нелегким. Столько было цветов, что просто невозможно. Стыдно говорить. Вот сейчас приеду домой, смогу дней 20 отдохнуть. Когда я дома, смотрю по телевизору канал, где рассказывают о животных – там не врут. Там не такого – выборы-перевыборы, первый тур, второй. Хотя все равно я держу руку на пульсе, смотрю новости. Хочется, чтобы кто-то нормальный к власти пришел и о нас подумал.
– Как вы относитесь к тем, кто эмигрировал из Грузии?
– Я верю в то, что человек должен жить на своей родине. Ваша родина – Украина, моя родина – Грузия. Грузия – небольшая страна. У грузин есть такой тост: «За наше место!». Имеется ввиду место, где ты родился. Вот я побегал-побегал, и все равно приехал к себе домой. Моя жена говорит, что на первом месте – Грузия, на втором – грузины, на третьем – семья. Вот так она говорит.
– Вы ведь с женой Ириной уже очень давно вместе? Не хотите повенчаться?
– Сейчас нам пришла в голову эта мысль. Инициатор, конечно, Ирина. Я просто хулиганистый такой. Я даже никогда не носил обручальное кольцо. На всякий случай...
– По вашему виду не скажешь, что вы – хулиган. Вы всегда в костюме, в галстуке или бабочке...
– Просто наше поколение так воспитано. Я мечтал иметь костюм и, наверное, первым его и надел на советской эстраде. Мне тогда костюм в Израиле подарили – не смог сам себе купить.
Однажды произошел смешной случай, когда мы на одном концерте выступали с группой «Скорпионс». Перед началом концерта они начали раздеваться – кто в майке остался, кто вообще до пояса голый. Я был следующим по графику, и мне мой директор говорит: «Буба, давай одевайся – они уже разделись».
– Сейчас вы пишете книгу. На каком этапе работа?
– Меня уговорили начать писать книгу лет десять назад, еще когда я жил в Москве. Я не хотел писать автобиографию. Не люблю, когда вот это – я, я, я... А потом одну историю вспомнил – и вдруг подумал, что вокруг меня всегда было очень много интересных людей, необычных, таких белых ворон. В принципе, жизнь на них держится, хотя они сами не знают этого. Это люди, которые несут добро, а его можно по-разному делать.
Понимаете? Что такое добро? Когда ты другому человеку помогаешь. И вот я записал одну историю, потом вспомнил еще одну. И так сложилась книга. Сейчас у меня за границей появился спонсор, и везде, где есть люди, которые читают на русском языке, книга будет продаваться. Посмотрим, что получится.
– Вам уже не раз предлагали быть лицом грузинских вин. Увидит ли когда-нибудь свет вино «Буба Кикабидзе»?
– Да, мне часто предлагают стать лицом какого-то вина. Я еще не решил. Как говорится, «будем посмотреть».
– Вахтанг Константинович, для нас всех вы – человек без возраста. На сколько лет вы сами себя ощущаете?
– У меня был один очень хороший друг, который на своем 60-летии сказал, что в душе ему 18. Я себя ощущаю на 22-25. Но возраст есть возраст – и одышка начинается, и морщины появляются. Иногда смотришь на себя в зеркало – и не узнаешь. Помните фильм «Планета обезьян»? Там у них был плохой главарь, страшный такой. По-моему, я стал на него похож (смеется). Но я считаю, что надо в себе сохранять детство.
– Вы бывали во многих странах, какая вам запомнилась больше всего?
– Например, Непал. Каждый камень потрогаешь – ему 2000 лет. Европа – однообразная. А вот Индия, скажем, восточные страны – совсем другие. Больше всего меня поражает Япония. Это какая-то другая цивилизация на нашей планете. Они живут по совершенно другим правилам. Я их не могу понять.
– Что, по-вашему, главное в жизни?
– Чтобы был мир, дом, семья. Чтобы работа была, чтобы дети ходили в школу. Все очень просто.
– Вам помогает в жизни чувство юмора?
– Я вообще сам хохотун. Без юмора жить нельзя. На все надо смотреть через призму юмора. Я так стараюсь жить. И тогда легче дышать. Еще надо делать хорошие поступки. С приходом возраста начинаешь понимать, что назад дороги нет. Нельзя портить другим жизнь.
Моя мама 44 года прослужила в кафедральном храме. Я плохо учился и часто прогуливал школу, бегал к ней на работу, рассматривал иконы. Как-то показываю на образ Христа и спрашиваю у мамы: «Мама, а ты видела его когда-нибудь по-настоящему?» А она мне: «Я каждый день его вижу. Бог – это ты». – «Как – я?» – «Так. В каждом человеке Бог». Я это на всю жизнь запомнил.
Только политики думают, что если они там, наверху, сидят, то могут нас учить, как нам жить, как ходить, что есть или пить. На самом деле ничего они не знают. Народ мудрее всех.
– Где планируете отмечать Новый год?
– Стараюсь всегда быть дома, хотя я это поздно понял. За столом собирается вся семья: дети, внуки, уже и правнучка есть. У меня всегда есть надежда, что следующий год будет лучше предыдущего.
Вот такой вышел разговор с Бубой Кикабидзе. И захотелось в который раз пересмотреть «Мимино» (https://www.youtube.com/watch?v=5blURTqmYUg)
Ваша Дуся
Фото: Максим Лисовой
Источник http://dusia.telekritika.ua/intervju/30562
Молоді сьогодні важко зрозуміти, чому на українських черноземах у 1930-х роках виникло таке явище як Голодомор? Чому на кордонах України у 1932-1933 рр. було застосовано збройні сили для огородження територій після вилучення у населення харчів?
Упродовж кількох десятиліть минулого століття Україна фактично перебувала під окупацією більшовицької імперії. Віднайдені та опубліковані у останні роки документи дозволяють стверджувати, що ця окупація обернулася для України трьома Голодоморами, мільйонами насильницьких смертей, підірваним фізичним і духовним здоров'ям нації. Такої ненависті до селянина-хлібороба, такого «вишуканого» геноциду історія людства вірогідно ще не знала.
Молодому поколінню сьогодні важко зрозуміти, чому на українських черноземах у 1930-х роках виникло таке явище як Голодомор? Чому на кордонах України у 1932-1933 рр. було застосовано збройні сили для огородження територій після вилучення у населення харчів? З якою метою у містах України активно розбудовувалася ціла мережа приймальних пунктів ТОРГСИНУ?
Здоровий глузд відмовляється сприймати, що у голодні для України 1932-33 роки СРСР масово експортував зерно та інші харчові товари за кордон. У той час, коли голод охоплював дедалі ширше території, повним ходом ішло відвантаження зерна на експорт.
Таких дій більшовицького уряду щодо вбивства українського народу не можна пояснити жодною економічною доцільністю.
Полтавщина – один із регіонів, що найбільше постраждав від Голодомору 1932-33 рр. Демографічні втрати на терені області обчислюються сотнями тисяч загиблих. Від насильницької смерті пішли з життя люди, які творили основи буття української нації, вирощували хліб, берегли народні звичаї та національні традиції.
На жаль і досі серед частини старших людей побутує думка, що керівництво країни не було достатнім чином інформовано про ситуацію, що складалася у 1932-1933 роках в українських містах і селах. Проте документи спростовують цю тезу і свідчать зовсім про інше. У архівних фондах вищих органів української влади (зокрема, Всеукраїнського центрального виконавчого комітету) за першу половину 1932 р. збереглися сотні звернень селян до голови ВУЦВКа Г. І. Петровського щодо захисту і справедливості. Люди масово писали до керівників УРСР з найрізноманітніших питань, але найбільше про колективізацію, розкуркулення, оподаткування, штрафування, висилку, голодування родин та про інші сторони нелегкого селянського життя.
Та попри це, перша офіційна інформація про кількість районів уражених голодом, з'явилася лише у червні 1932 року в матеріалах Політбюро ЦК КП(б)У про допомогу колгоспам бурякосіючих районів. У документі називається 7 районів, що перебували тоді у найтяжчому стані: Семенівський, Кобеляцький, Чутівський, Глобинський, Нехворощанський, Оржицький, Оболонський (загальна кількість мешканців – 492 тис. чол.). Згодом до так званих тяжких районів додалися Полтавський, Кременчуцький, Хорольський.
Крім дуже важких, про які вже зазначалося, випадки голоду було також встановлено у Карлівському, Н.Санжарському, Лубенському, Чорнухинському, Лохвицькому, Пирятинському, Решетилівському, Гадяцькому, Зіньківському, Петрово-Роменському районах. Від голоду вимирали цілі родини і навіть села; хутори Сороки, Лебеді, Твердохліби, Малолітка і десятки інших знелюдніли повністю. За офіційними даними, навесні 1933 р. 59 із 64 районів Харківської області, до складу якої входила і більша частина Полтавщини, були охоплені значними «продовольчими труднощами».
Про кількість померлих навесні 1933 р., зокрема, у Полтаві свідчить також один із документів, виявлений нещодавно у Державному архіві Полтавської області. Він стосується справи коменданта полтавського цвинтаря Ляхова Луки Петровича та завідуючого діловим двором комунальної секції Полтавської міської ради Череватенка Олексія Івановича.
Відповідно до документів, направлених Полтавським міським прокурором до Полтавської контрольної комісії від 2 квітня 1933 року, зазначені особи звинувачувалися у недбалому виконанні службових обов'язків, а саме: не вжили відповідних заходів для того, щоб вчасно заготовити потрібну кількість ям на цвинтарі м. Полтави для поховання померлих.
Внаслідок «неоперативних дій» Ляхова Л. П. та Череватенка О. І., у трупному покої 1-ї радлікарні м. Полтави лише за кілька днів на початку березня 1933 р. накопилося до 200 трупів. (І це лише у одній лікарні. Чи не забагато для такого невеличкого міста як Полтава з населенням у 100 тис. чол.? До відома читачів, у передвоєнний період у Полтаві функціонувало 7 лікарень. Винуватців шукали недовго. Крайніми виявилися посадовці середньої ланки: комендант цвинтаря та завідуючий діловим двором комунальної секції міськради. А те, що ці люди були просто неготові прийняти велику кількість небіжчиків, не були забезпечені коштами та харчами для проведення необхідних робіт, не хвилювало нікого.
Документи 1930-х років страшні за своїм змістом, але вони яскраво засвідчують одне – навесні 1933 р. кількість померлих на Полтавщині, і, зокрема, у м. Полтаві була надзвичайно великою і місцева влада нічого не могла зробити навіть на останньому етапі людського шляху.
Нині називають різні цифри загиблих під час Голодомору – від 4 до 7 мільйонів осіб. Демографічні втрати України співмірні з населенням великої європейської держави. Тож науковцям треба дослідити усі обставини цієї трагедії, аби довести молодому поколінню, що у Кремлі ніколи не зупинялися перед геноцидом, коли виникала загроза втрати влади.
У період духовного очищення суспільства, після прийняття Законів України про декомунізацію неприпустимо й далі жити у світі більшовицько-ідеологічних ілюзій. Перший крок позбутися ідеологічного намулу – очистити нарешті наші міста і села (а відтак і душі) від більшовицьких назв і символів. Натомість, щоб рухатися далі, необхідно якнайшвидше наповнити наше довкілля українським змістом.
На нашу думку, правда про Голодомор має стати могутнім засобом лікування спотвореної історичної пам'яті.
Тарас Пустовіт
Ехал сейчас и слушал по радио очередное обсуждение войны в Сирии, коварных террористов и бравых лётчиков. Тошнит уже от этого джихада. Так же эфир недавно назад забивали темой Донбасса, сообщает http://volyaexpress.blogspot.com/2015/11/blog-post_22.html
Журналисты легко переключают народ с волны на волну. Двойные стандарты? И те и другие захватили кусок страны и провозгласили "государство". Оба воюют с правительством. Так чем "донецкая республика" лучше "исламского государства"?
Смотрите сами. Вот сходства обоих "государств":
- воюют против действующей власти страны
- захватили кусок территорий и объявили там "независимость"
- используют наёмников и добровольцев, которые приезжают со всех концов света. При этом, почему-то называют место, где воюют "своей землёй"
- обожают скрывать свои лица и позировать с пушками наперевес
- оба называют себя государствами, хотя не выполняют государственных функций, а правители скорее полевые командиры/полководцы, нежели политики
- наверняка вы сами продолжите этот список.
Но при этом, ИГИЛ в России признан террористической организацией и запрещён. А "ДНР" мы возим гуманитарную помощь и пупок Кобзона.