Наймолодшим із Заслужених тренерів України у Кам'янському є Олександр Харченко, який 5 лютого святкує свій сорок перший день народження.
Цікаво, що у Кам'янському серед двадцяти дев'яти заслужених тренерів, майже половина займалася веслуванням. Олександр Олександрович Харченко отримав звання Заслуженого тренера України з академічного веслування на початку нинішнього року.
Сашко виріс у міцній робітничій родині. Його предки родом із Житомирщини. Володимир Дмитрович Харченко, дідусь по батьковій лінії, після війни приїхав до Дніпродзержинська. Тут отримав земельну ділянку, збудував будинок. Працював у "Гідромеханізації". "У 60-х роках минулого століття, діда посилали у відрядження до Єгипту на будівництво Асуанської ГЕС, - розповідає Олександр Харченко. - Він хворів на цукровий діабет і помер у 60-річному віці. Бабуся, Галина Миколаївна, приїхала з дідом. Тато, Олександр Володимирович, був водієм автобуса в АТП, потім працював у службі інкасаторів, на ПХЗ. Пішов з життя у віці 58 років. Мама, Неля Борисівна, свій трудовий шлях починала на вагонці, працювала економісткою в "Укрсоцбанку", зараз на заводі "Техспецоснащення".
Дитинство Саші Харченка пройшло у Романковому на вулиці Артема (зараз Федора Бульбенка). Там ходив у дитячий садок, там же навчався у середній школі № 28. "Я ріс спокійним хлопчиком, нікого не чіпав, але себе та молодшу сестричку Іру в образу не давав. Як і всі пацани, бувало, що від батьків отримував на "горіхи". Але завжди карали за справи. То гуляв допізна, то порвав шорти, то рибок у садку загодували, і вони здохли”, - посміхаючись, згадує співрозмовник.
У 1997 році після дев'ятого класу Олександр пішов навчатися в енергетичний технікум на електрика. Потім була служба у київській спортроті (2001-2003), робота на міській ТЕЦ.
Спортом, Олександр Харченко почав займатися, за нинішніми мірками, досить пізно. "За рік до закінчення школи, я записався у волейбольну секецію, яку вів Василь Андрійович Чамата. Отримав перші ази гри, але особливого натхнення продовжувати грати у мене не спостерігалося. Із закінченням школи, закінчилася і моя волейбольна кар'єра, - пояснює О.Харченко - Але тяга саме до спорту залишилася. Мені подобалося вести щоденники, писати протоколи. Я вже тоді мріяв стати тренером. А з веслуванням вийшло випадково. Коли тато став працювати водієм інкасаторської машини, його друга-однокласника син Едик Кіценко, ходив на академічне веслування. Тато запропонував спробувати теж зайнятися цим видом спорту. Повів мене до тренера Олександра Васильовича Небосенка. Так потихеньку я став звикати до водної стихії. Тренувався і в його брата Віктора Васильовича, і в Юрія Олексійовича Полівця. Потім перевівся до Дніпропетровська.
Одними з перших змагань, що запам'яталися, була регата, присвячена 100-річчю веслування в Кам'янському. А наступного року я вже змагався у четвірці парної з Віталієм Востриковим, Геннадієм Раввою, Геннадієм Олійником. У нас досить швидко стало все виходити. На чемпіонаті України у Києві 1996 року ми посіли друге місце, і я отримав свою першу медаль. Адже тоді як було, на обласних змаганнях вручали лише грамоти, а медалі на чемпіонатах країни. Виступаючи у двійці на чемпіонаті України до 18 років, ми здобули срібні медалі. Нас запросили виступати у вісімці, складеній з веслярів Миколаєва. З командою я вперше поїхав на чемпіонаті світу до хорватського Загреба. Та там у фінал "А" наш екіпаж не потрапив. Ми виграли втішний заїзд у фіналі "Б", і зрештою стали сьомими серед дванадцяти команд. Потім була спроба потрапити на юнацький чемпіонат світу. Але нас обігнала херсонська двійка з кермовим. Натомість ці хлопці відзначилися, поїхавши на змагання та встановивши там світовий рекорд. Після того, як такий клас човнів зняли з міжнародних змагань, рекорд став вічним. 2002 року я виконав норматив майстра спорту. А за два роки почав працювати в парі з Дімою Хоросоженком".
2006 року Олександр Харченко закінчив Дніпропетровський інститут фізкультури. Тоді ж, на весіллі весляра Андрія Кириченко (з ним у вісімці виступав), Сашко зустрів свою другу половинку. "Наташа приїхала з Румунії, де жила у родичів, до подруги Ольги, яка саме виходила заміж за Андрія. Назад до родичів Наталя вже не повернулася. Ми одружилися 26 серпня 2006 року. З того часу я перестав активно займатися веслуванням. Спорт не годував . Довелося йти заробляти гроші охоронцем на ТЕЦ", - пояснює Олександр Олександрович.
Через три роки Юрій Полівець запросив Олександра Харченка попрацювати на півставки тренером у КДЮСШ "Металург". "Минув рік, і мене вже оформили на повну ставку, - згадує тренер О.Харченко. - Пішли результати, почав з дітьми їздити на чемпіонати України.
Мій племінник Михайло Мироненко на чемпіонаті світу з молодіжки у вісімці став четвертим, виконав норматив майстра спорту. Ілля Карпов на юнацькій світовій першості був шостим, і взяв ліцензію на дитячі Олімпійські ігри. Але не поїхав, оскільки ліцензія була не іменна, а розігрувалася, і він поступився на двох (з трьох) дистанціях спортсмену з Черкас. Який згодом став чемпіоном цих змагань.
Минулого року Олександр Іванов та Данило Романенко стали бронзовими призерами юніорського Чемпіонату Європи у четвірці парної (JM4x). За що, власне кажучи, я й отримав звання Заслуженого тренера". Серед найвідоміших вихованців Олександра Харченка можна згадати майстрів спорту, чемпіона Європи Олександра Лещенка, чемпіонок України Анастасію Міхєєву, Анастастю Полякову.
Після того, як КДЮСШ "Металург" увійшла до складу ДЮСШ №1, Олександр Харченко паралельно почав працювати і в Дніпропетровському фаховому коледжі спорту. "У дитячо-юнацькій спортивній школі переглядаю дітей, найкращих потім направляю до ДФКС. Там краща спортивна база та фінансування. Я вранці треную дітей з інтернату, а ввечері приходжу до ДЮСШ №1. Влітку ми тренуємося на базі у Дніпрі, а взимку, коли хлопці приїжджають на вихідні додому – у спорткомплексі "Урбан", – каже Олександр.
Стопами батька пішли два його сини: десятирічний Ілля і п'ятнадцятирічний Олександр. Олександр два роки тому став чемпіоном України у двійці парної із Захаром Супуньком. Нині Сашко навчається у ДФКС. Дружина Наталія працює вихователькою у дитсадку на Дніпробуді. "Хоча Наталя зі спортом не пов'язана, але вона чітко розуміє значущість моєї роботи з дітьми і в усьому мене підтримує", - каже Олександр Харченко-старший.
Спортивний кругозір у Олександра Харченка дуже широкий – від футболу до біатлону. "Люблю дивитися футбол, легку атлетику, великий теніс, біатлон, бокс. У дитинстві вболівав за братів Кличків, - розповідає Заслужений тренер України. - А взагалі телепередачі, як і книги, люблю такі, що розвивають, що мотивують на саморозвиток. А ще про природу і спорт”. У вільний час Сашко любить посидіти з вудкою, збирати гриби. "Правда, минулого року у зв'язку з війною заборонили до лісу ходити. А раніше з мамою, дружиною та дітьми їздили в район Шульгівки подихати свіжим повітрям. Розслабляюся, сидячи з вудкою рано вранці на березі водойми. А от до зимової риболовлі ставлюся байдуже. Пригадую, як у дитинстві пішов з дідом вудити рибу. Поки дід робив лунку, я зайшов далеко на лід і побачив промоїну. Потихеньку повернувся назад, і після цього більше ніколи не ходив на рибалку взимку. Хоча останні кілька років на Водохреща купаюсь у ополонці", - продовжує розповідати про свої захоплення Олександр Харченко.
Про що мріють люди, пов'язані зі спортом. Звісно, насамперед про підкорення найвищих спортивних вершин світу. "Мрію потрапити з вихованцем на Олімпійські ігри, стати призером, а можливо і виграти їх. Мою нездійснену мрію як спортсмена, хотілося б втілити в іпостасі тренера. Це в спортивному плані, - розмірковуючи каже О.Харченко. - А в побутовому, хочеться зробити хороший ремонт у будинку, купити класну мотолодку, і коли піду на пенсію, їздити із сім'єю, онуками на рибалку”.
Не дарма кажуть: "Талант тренера – це талант величезного терпіння". Адже йому необхідно виховувати у молодих психологію переможця, докладати чимало сил, щоби тренування були більш ефективними. Не можна квапити, не можна якнайшвидше "ліпити" з них чемпіонів. Тому що академічне веслування – одна з найбільш трудомістких професій у спорті. Тут потрібні довгі та завзяті тренування. На моє риторичне питання про те, кому легше, спортсмену чи тренеру, Олександр Олександрович розмірковуючи відповів так: "Тренером важче бути, ніж спортсменом, тому, що треба все організувати: план тренувань, виступів, харчування, режиму спортсмена, а ще знайти мотивацію на подальше його просування у спорті. У цьому плані мені імпонує робота напарниці-тренерки Алли Вікторівни Ликової".
ДОСЬЄ
Харченко Олександр Олександрович
Народився 5 лютого 1982 р. в Дніпродзержинську (нині Кам`янське).
Заслужений тренер України з академічного веслування (2023).
Працює в Кам`янській ДЮСШ № 1, ДФКС-ДВУФК.
Одружений. Має двох синів.
Текст Віктора КУЛЕНКА.
В Парижі (Франція) 27-28 січня проходив Чемпіонат Європи з академічного веслування у приміщенні.
У змаганнях приймав участь студент-першокурсник ДФКС Марк Гайдар. Вихованець заслужених тренерів України Наталії Опенчук і Вячеслава Стефашина з Кам`янської ДЮСШ № 1 став бронзовим призером на дистанції 500 метрів (MU19). А на двокілометровій дистанції юнак посів сьоме місце.
12 січня стало відомо, що вчитель відділення академічного веслування ДЮСШ № 1 Олександр Олександрович Харченко став Заслуженим тренером України. Це почесне звання він отримав за вдалий виступ своїх вихованців Олександра Іванова і Данила Романенко, які стали бронзовими призерами юніорського чемпіонату Європи в четвірці парній (JM4x).
Незабаром інтерв`ю з О.О.Харченко буде розміщено сайті https://disk-sport.com
Віктор КУЛЕНКО.
У Дніпрі 24 грудня пройшла відкрита першості МДЮСШ з водних та веслувальних видів спорту по загальній фізичній підготовці.
За нагороди боролися більше 110 веслувальників з Дніпра, Запоріжжя, Кам`янського та Новомосковська. Спортсмени змагалися в чотирибостві: підтягування на перекладині, жим штанги і тяга штанги лежачи, вправа для м’язів черевного пресу.
Вихованці тренерів Кам`янської ДЮСШ № 1 Григорія Коломойця та Віктора Миронова посіли два перших місця. Відзначилися Захар Іванчук (2006/2007 р.н.) і Дамір Задорожний (2008/2009 р.н.).
Народження переможців проводив почесний гість змагань Сергій Ємельянов – дворазовий чемпіон Паралімпійських ігор (2016, 2020), чотириразовий чемпіон світу та Європи з параканое.
Чемпіон світу-2021, бронзовий призер чемпіонату світу-2022 у «байдарці-четвірці» на дистанції 500 м Ігор ТРУНОВ в інтерв'ю проєкту "Веслування України" підбив підсумки воєнно-спортивного 2022-го року. Поговорили і на гострі теми, а їх було чимало... https://ukraine-canoe.org/novyny/interviu/igor-trunov-mi-zrobimo-vse-mozhlive-shchob-zavoyuvati-zapovitnu-olimpijsku-litsenziyu-dlya-ukrajinskoji-bajdarki.html?fbclid=IwAR23d8XuroqdMOp-__DaeTtzzD2TTZHijzmWes0NIBbG5fJGAy7U43Sn6Uo
БАЙДАРКА В СВІТОВОМУ ТОПІ
- Перед тим, як розпочати бесіду, хотілось би, Ігорю, у вашій особі подякувати всій команді чоловічої байдарки України за ті медалі, що ви завоювали в цьому році, за емоції, що ви подарували прихильникам веслуванням. Постійно бачити українських байдарочників на світовому п’єдесталі – це гордість! Бажаю продовжувати в тому ж дусі і в наступному році!
- Дякую. І в свою чергу хочу подякувати проєкту «Веслування України» за якісне висвітлювання подій упродовж всього року. Це дуже велика справа!
- Дякую. Благо було, що висвітлювати. Все ж таки чотири медалі тільки від чоловічої байдарки. Покажіть нам, будь ласка, цьогорічні здобутки (Ігор показує 2 золоті, 1 срібну і 1 бронзову медалі. – «Веслування України»).
- Трошки не дотримали рівень до завершення сезону. Хотілось ще поповнити запас медалями чемпіонату Європи, але трохи не вистачило.
Байдарка-четвірка збірної України - олімпійська надія нашої країни на Іграх-2024 (зліва направо): Ігор ТРУНОВ, Дмитро ДАНИЛЕНКО, старший тренер Олександр СІМОНОВ, Іван СЕМИКІН, Олег КУХАРИК
ВІЙНА І ПІДГОТОВКА
- Бажаю, вам з хлопцями компенсувати це недопрацювання в наступні роки – на чемпіонаті світу і Олімпійських іграх. Тож до бесіди. Розпочнемо з подій 24 лютого… Як ви сприйняли новину про початок війни?
- Я був просто роздавлений цією новиною. В той день я знаходився у Туреччині, де проходив збір збірної України. Перші думки – треба їхати додому: захищати свій дім і свою сім’ю.
Не кожного дня таке трапляється, тож складно прийняти вірне рішення. Рішення, де використовувати себе – на спортивному фронті, чи на війні.
Десь за тиждень-десять днів прийняв рішення, що більш корисним буду у веслуванні. Нам і міністр спорту казав про це: треба прославляти Україну на світових аренах, щоб нашу країну поважали у всьому світі, щоб про війну в Україні більше знали у світі.
- Як працювалося з такою мотивацією?
- Упродовж перших двох тижнів після цієї жахливої новини я схуднув десь на десять кілограмів. Через переживання, я так гадаю.
Але ми взяли себе в руки і стали працювати. В цілому, підготовка пройшла добре. Налагодили повний взаємозв’язок з тренером. З Олександром Геннадійовичем була повна довіра в роботі. Все пройшло чітко, без усіляких збоїв.
ПЕРЕМОЖНА ДВІЙКА
- І результати сезону говорять самі за себе. Але, якщо до високих результатів четвірки ми були готові, то від вашої двійки з Олегом Кухариком ми не знали чого чекати…
- Особливого акценту на двійку ми не робили: виходили на воду в двійці в період підготовки десь раз на тиждень. Було зрозуміло, що ця двійка, як говорять у веслуванні, їде, і зайвий раз турбувати ії не треба. Треба робити свою справу в одиночці і четвірці та інколи виходити в двійці. Думаю, якщо ми серйозніше підійдемо до другої частини сезону, щоб нас вистачило на головний старт, то ця двійка себе ще покаже.
- І вже на першому етапі Кубку світу в Рачіце двійка показала себе з найкращого боку, показавши високі часові показники вже на шляху до фіналу – в попередньому 1.29, у півфіналі 1.28. Не здивували такі результати?
- Я на такі результати, чесно кажучи, і розраховував. Якщо не помиляюся, це найкращий результат року, але було б краще, якщо б ми його показали наприкінці сезону (найвищий результат в Рачіце був показаний у фіналі – 1.28,30. – «Веслування України»).
- З якою мотивацією виходили на фінал змагань двійок? Чи розраховували на перемогу?
- Налаштовувалися відпрацювати на 100%. В цьому сенсі я дуже довіряю Олегу як веслувальнику, який має багатий досвід виступів саме на 500-метрівці. Моя місія в двійці – моторна: підштовхнути, коли треба, додати потужності на фініші. У нас все вийшло як найкраще.
- Якими були перші відчуття після фінішу?
- Деяка здивованість: «А що так можна було?» (сміється). Ми були готові, була шалена мотивація у зв’язку з тим, що відбувається на Батьківщині. Ми хотіли доказати, що Україна – найсильніша нація.
ЧЕТВІРКА І СУПЕРМОТИВАЦІЯ
- Стосовно четвірки. Чи не було розмов з приводу, що успіх на чемпіонаті світу 2021 року був випадковим?
- Так, чув такі розмови. В кулуарах. В обличчя мені та хлопцям таке ніхто, мабуть, не наважувався казати. Але такі розмови додавали ще більше мотивації. І наш виступ в 2022-му році спростував всі ці домисли. Ми, як відомо, завершили рік на першому місті в світовому рейтингу.
- На фінал виходили поруч з чемпіонами і призерами Олімпійських ігор – німцями та іспанцями відповідно. З якими думками? Можливо, десь боялися?
- Ні, ніякого страху не було. Хотілося просто показати, з якого ми тіста зліплені, показати, що з нами треба рахуватися. І нам це, вважаю, вдалося.
- Проходження на якому етапі Кубку світу було найкращим, на вашу думку?
- Найбільш потужним було проходження в Познані. Коли стаєш на старт, думаєш, що ця 500-метрівка може викликати тебе на бій. А тоді ми самі нав’язали їй бій і показали чи не найкращий результат в цьому виді програми за підсумками року – 1.19. Ми виграли у олімпійських чемпіонів по третій номер. Це говорить само за себе.
ЧЕМПІОНАТ ОБЛАСТІ І ЧЕМПІОНАТ СВІТУ
- Завершилися етапи Кубку світу. І тут, несподівано, головний тренер збірної Ігор Нагаєв прийняв рішення, що команда повертається в України, незважаючи, що в країні війна. Це при тому, що низка збірних, за сприяння, звісно, дружніх країн проводили підготовку за межами України. Був навіть варіант з підготовкою на Трухановому острові, від якого, щоправда, невдовзі відмовилися. Як ви поставилися до цієї ситуації?
- З одного боку, звісно, хотілося додому. З другого, було зовсім незрозуміло, як проводити підготовку до чемпіонату світу в закритій акваторії Труханового острову, як там харчуватися і жити. Це питання, мабуть, до головного тренера, що він там побачив… Але для мене збір, який планувався в цій локації, однозначно негатив. Якщо ми б там готувалися до чемпіонату світу, результат був би набагато гіршим, ніж бронза, яку ми завоювали. В таких умовах можна підготуватися хіба що місцевих змагань.
- Саме тоді для узгодження умов підготовки відбулася зустріч байдарочників і байдарочниць збірної України з представниками Мінмолодьспорту і Федерації каное України, тренерського штабу на чолі з Ігорем Нагаєвим…
- Чесно кажучи, не знаю, які там рішення були прийняті. Я все чув, але ніякі рішення не були прийняті, як на мене. Розмовляли за одне, а вирішили зовсім інше. Хто, про що і з ким домовлявся в кулуарах, незрозуміло. Була розмова про те, що до Канади треба за місяць виїжджати, виїхали – за два тижні, але такого періоду для адаптації вистачило. Тут все нормально – претензій немає.
Але ці переїзди з Обухова до Румунії для оформлення віз аж ніяк не вписувалися в графік підготовки, просто вибивали з колії. Ми казали, що посольство Румунії в Києві не працює, нам говорили зворотне, але в підсумку ми все ж таки їздили в Румунію. Це, звісно, витрати часу і коштів, які, щоправда, потім повернули.
Які ще питання в Мінмолольспорті? Нам дозволили провести збір в Обухові. На Трухановому острові ми, повторюся, змогли б підготуватися лише до якогось регіонального чемпіонату.
ЖІНОЧА БАЙДАРКА
- Хотілось би дізнатися вашу думку про ситуацію з жіночою байдаркою. Спочатку було прийняте рішення про те, що четвірка їде на чемпіонат світу – рішення яке затвердив навість виконком Федерації каное України. У підсумку Наталія Докієнко і Діана Танько не було навіть включені в наказ, і в підсумку четвірка вперше в історії не взяла участь в чемпіонаті світу, а це, нагадаю, олімпійський вид програми. Чому, на ваш погляд, таке ставлення до жіночої байдарки?
- Напевно тому, що є якісь прихований інтерес до інших спортсменок збірної. Таке враження, що жіночу байдарку хочуть зовсім розірвати. Щоб ії не було, чи щоб веслувала певна кількість людей. У мене особисто є питання, чому дівчата готувалися до чемпіонату світу, а потім їх взагалі в наказ не включили… Так, не всі можуть потрапляти у фінали, але треба давати шанс для цього, тим більше, що проживання і харчування брала на себе канадська сторона.
В той же час хтось їде за кошти Міністерства і виступає на неолімпійській дистанції, де навіть не потрапляє до фіналу (мова, напевно, про Інну Клінову, особистим тренером якої є головний тренер збірної України Ігор Нагаєв – в неолімпійському спринті вона посіла 14-е місце, а в інших видах участі не брала. – «Веслування України»).
Думаю, що жіноча четвірка потрапила б у фінал. Треба було їх везти. Я в своєму житті багато разів не потрапляв у фінал великих змагань, причому у різних видах програми. Але з набуттям досвіда приходить впевненість в своїх силах, і ти не дивишся по сторонах на зірок світового веслування, а просто виконуєш свою роботу. На 100%. І це приходить з набуттям змагального досвіду на високому рівні.
АДАПТАЦІЯ ДО КАНАДИ
- До чемпіонату світу. Скільки часу потребувалося, щоб адаптуватися до часового поясу Канади? Як, взагалі, пройшла адаптація?
- Спочатку організм, взагалі, не розумів, де він знаходиться і що треба робити. Але ми робили так: тренувалися тоді, коли хотілося спати. Адже час перевернувся на шість годин. І треба було тренуватися в незвичний час, щоб скоріше адаптуватися. Десь на 8-9-й день я повністю адаптувався. Найважчими були 4-5-й дні адаптації. Була слабкість. А потім все це пішло на спад.
- Тобто все було так, як і попереджала один з провідних науковців України Оксана Шинкарук в інтерв’ю «Веслуванню України». Все, немов за підручником?
- Навіть, скоріше. Адже, коли отримуєш гарне навантаження, навіть, коли відчуваєш слабкість, організм, як на мене, краще мобілізується.
- Як відчули канадську воду? Чи була якась відмінність від європейських каналів?
- Ні, принципових відмінностей не було. Звичайне озеро, яких багато в Канаді. Було таке, я б сказав, подвійне озеро: одне озеро для змагань, друге – для тренувань. З нами навіть, за домовленістю з господарями, виходив на воду на моторному човні Олександр Геннадійович, і ми проводили повноцінні тренування.
БРОНЗОВА ЧЕТВІРКА
- Українська четвірка підтвердила свій клас і вийшла у фінал, який був сильнішим ніж на минулорічному чемпіонаті. З якими відчуттями виходили на старт вирішального заїзду?
- Всі човні були дуже сильні. Мали нав’язувати свою боротьбу. Дещо склалося, дещо – ні, але проходженням дистанції я, в цілому, задоволений. На 95%, скажемо так. Ми фінішували в призовій трійці, другий рік поспіль. Це дійсно високий рівень. Ми достойні такого результату, і ми заслужили такий результат. Ми спростували ці кулуарні розмови про те, що минулорічна перемога на чемпіонаті світу була випадковою. Хочу ще раз подякувати хлопцям, нашій крутій Команді, де, дійсно, один за всіх і всі за одного. І на воді, і в житті.
- Не було досади, що це медаль бронзова, а не, скажемо, золота, чи срібна?
- Звісно, хотілось завоювати золоту медаль, але іспанці були далеко – на метр-півтора, а ось німцям ми поступилися раховані сантиметри. Тож срібло було досить реально. Але медаль є медаль (часові показники призової трійки такі: 1.20,83-1.21,27-1.21,38. – «Веслування України»).
- І ще раз повторюю, ми дуже вдячні вам і за цю медаль, і за інші – Україна так довго йшла до такого рівня. Це – гордість!
- А я ще раз хочу подякувати нашій команді. Років сім-вісім тому я не міг навіть уявити, що ми боротимемося за вищі нагороди чемпіонату світу, але з’явилися такі хлопці… Дуже потужні хлопці. У нас Команда з великої літери, і я пишаюся, що у мене є такі напарники.
ПРО ПОГОДУ І ПАРИЖ
- Чемпіонат світу. Байдарка-двійка. Після перемоги в Рачіце, після двох потужних заїздів на шляху до фіналу змагань в Канаді ми вже бачили вас з Олегом п’єдесталі. Напевно, і ви дуже хотіли. У вас ще і фальстарт зафіксували…
- Я, взагалі, навіть, коли передивлявся заїзд, не зрозумів, що був фальстарт. Я його не побачив. Мабуть, якась маленька частка секунди. Але, зазвичай, такі фальстарти не фіксують і перезаїзд не роблять.
Щодо фінального заїзду. Погодні умови були, що називається, не наші. Не ті, що дозволяють показувати високий результат. Можливо, мені не вистачило палива (сміється). Проте вітру – дуже складно. Повторюся, погода була не наша. Мабуть, були виснажені – можливо, щось в підготовці.
Четвірка показала свій рівень – стала бронзовим призером, але й в двійці теж хотілось завоювати медаль, показати, що наш екіпаж заслуговує на увагу. Але ми зробили висновки, і піднесемо всім приємний сюрприз за два роки – в Парижі.
ЧЕМПІОНАТ ЄВРОПИ
- Дай Бог. Про чемпіонат Європи ми теж чимало писали на ресурсах «Веслування України». Дуже незрозуміла логістика, яка…
- (Перебиваючи). Якої просто не було… НЕ БУ-ЛО! З такими переїздами, з такими очікуваннями в аеропортах. Це ж не логістика, це щось…
Впевнений, після перельоту з Канади ми могли залишитися десь в Європи і там готуватися до чемпіонату Європи. Не думаю, щоб це коштувало великих грошей. Але ні… Керівництво вирішило, що збірній України необхідно заїхати в Україну. Було, м’яко кажучи, складно. Не забувайте про адаптацію після Канади. Три дні готуватися, а потім своїм ходом добиралися до Варшаву, як і решта веслувальників збірної. Командний автобус організований не був, тож ми добиралися на рейсовому.
По 8-10 годин чекати на кордоні, домовлятися з прикордонниками, щоб нас швидше пропустили, адже ми збірна України. Прикордонники казали, що у вас неповна команда: «Крім вас, в автобусі ще 25-30 людей, які просто виїжджають». Добре, що вони пішли нам назустріч і прискорили процес, поставивши наш автобус першим в чергу. Тільки завдяки цьому ми встигли на літак до Німеччини.
- Тобто, акцентую ще раз, ви їхали на чемпіонат Європи на звичайному рейсовому автобусі?
- Саме так. Якоїсь команди я не бачив. Спортсмени добиралися до Варшави групками, по 5-6 людей, хтось навіть на власному транспорті. Це хіба збірна? Як в таких умовах виборювати медаль. Знаю, яка ситуація в країні, але можна ж якось зробити так, щоб це хоча б було організовано… А якщо не виходить, зробіть так, щоб збірна залишилася в Європи, а не моталася континентом. Розкидатися часом і силами перед важливими змаганнями – це недозволена розкіш. Я та мої товариші не зрозуміли цей жест керівництва: повернутися з Канади на три дні до Львову, а потім повертатися в Європу, де ми вже були кілька днів тому. Нонсенс!
Я не розумію, чим люди думають, коли таке роблять…
Команда показує результат всупереч обставинам. Для чого в організаційному плані ніхто нічого не робить. Спортсмени самі собі домовляються: про транспорт, про можливість потренуватися в Німеччині перед чемпіонатом Європи – на жаль, в останньому нам відмовили. Керівництво цього не робить. Тому, гадаю, результат в цьому році був показаний всупереч обставинам, а не завдяки.
- Тобто окремі групи за видами працюють самі по собі, а загального керівництва немає, і команди як такої не було в цьому році, правильно я розумію?
- Так, як я бачив в минулому році, такого в цьому році не було.
- В якому стані приїхали до Мюнхену, на чемпіонат Європи?
- В психологічному відношенні все було добре – налаштовувалися, як завжди: відпрацювати на 100%, але фізичний стан був далеким від ідеального.
- Тим не менш, і попередні, і півфінальні заїзди в обох видах ви пройшли потужно, але на фінали, судячи з всього не вистачило. Розпочнемо з четвірки. Могли зачепитися за медалі?
- Так, звісно. Великих розривів в нашому фіналі, як в деяких інших видах, не було. Відразу було видно, що буде конкретна заруба, і так, в принципі, і трапилося. Ціна медалі – частки секунди. Так, звичайно, хотілося вибороти медаль. Але… Фізичний стан… Як би нам не хотілося завоювати медаль, фізично нас не вистачило. З такою дорогою, такою логістикою. У нас в байдарці це дуже важливі фактори, адже, як я вже казав, долю медалей вирішують десяті частки секунди. В кілька десятих можуть заїхати навіть п’ять човнів. Можливо, в інших видах хтось програє своєму результату секунду, і буде в призах, в четвірці – не так. Десяті частки секунди… А це все командна робота, це все логістика, це все менеджмент. Впевнений, якщо б ми після чемпіонату світу в Канаді не їхали до Львову, а залишилися десь в Європі і готувалися там до «Мюнхену», результат був би набагато кращий.
- Та ж ситуація була і в двійці, так?
- Так. Нас просто не вистачило. Не вистачило на весь сезон. Повторюся, психологічно ми були готові, а ось фізично, як ми себе не налаштовували, відчували, що організм не готовий показувати той результат, який би ми хотіли.
ЧЕМПІОНАТ УКРАЇНИ І ВІЙСЬКОВА ПІДГОТОВКА
- На цьому міжнародна частина сезону для вас завершилася. Потім ще був чемпіонат України. Я так розумію, офіційної інформації з цього приводу не було, було вирішено, що призери чемпіонату світу можуть не брати в ньому участі. Тож бронзові призери чемпіонату світу в «байдарці-четвірці, 500 м» в Умані не стартували. Чи була, дійсно, така домовленість?
- Я, взагалі, не знав, чи буде чемпіонат України. Прямим текстом ніхто не говорив про обов’язкову участь, із кулуарів стало відомо, що можна не стартувати.
- Тобто з боку Ігоря Нагаєва нічого не проговорювалося?
- Він взагалі з нами не дуже спілкується, як, більшою мірою, і з усією командою.
- Чув, що після чемпіонату України, були претензії до байдарки-четвірки з приводу участі в цих змаганнях…
- Також чув, що були з боку головного тренера були розмови такого плану: «Чого вони не ганяються? Нехай розкажуть про втому хлопцям в окопах». Чого напряму не сказати? Навіщо вести кулуарні розмови? Взагалі, не розумію, навіщо постійно війною дорікати… Давайте, розпустимо Міністерство і підемо всі на війну. Але, вважаю, що спорт має жити.
Я особисто краще веслую, ніж воюю. Але я готовий піти навчитися військовій справі. Наскільки я знаю, в Німеччині спортсмени, які представляють Збройні сили, чи служать в поліції, після завершення сезону беруть участь в таких спеціальних зборах. Чому б в Україні таке не зробити?
- На мій особистий погляд, кожен має займатися своєю справою, тим, що у нього виходить якнайкраще. Спортсмен має виступати на спортивному фронті, головний тренер збірної – має вправно керувати командою. Але не всі, як показали події цього року, виконують свої обов’язки на 100%. До веслувальників, до старших тренерів за видами, напевно, претензій немає – вони зробили все, що було в їх силах…
- Так. У мене особисто питань до Олександра Геннадійовича немає, ми з ним спрацювалися. Ми завжди з ним на зв’язку, завжди спілкуємося. Коли він їде до Миколаєва, питаю, як справи. Ти за тренера переживаєш, у тебе гарні відносини з ним. І в цьому також запорука високого результату. Коли ви знаходите спільну мови, гарний зв’язок: спілкуєтеся, переживаєте один за одного – це теж йде на користь. Як на мене, мають бути і робочі відносини, і людські.
- Так, згоден: комунікація – це важливий фактор у відносинах між тренером і спортсменом, але не всі це розуміють. На жаль…
ОЛІМПІЙСЬКА ЛІЦЕНЗІЯ
- До наступного року. Це, як відомо, рік ліцензійного чемпіонату світу, на якому обов’язково треба брати олімпійську путівку. Нагадаю, українські байдарочники останнього разу брали участь в Олімпійських іграх аж в 2000 році. Яка налаштованість? Буде зроблений акцент на четвірку, чи над двійкою будете також багато працювати, чого не було в 2022-му році?
- Налаштовані по-бойовому. Налаштовані давати бій. Знаю, що ми пройдемо гарний тренувальний процес і зробимо все від себе залежне, щоб завоювати для України заповітну ліцензію. Не боюся говорити це. Я впевнений в хлопцях. Впевнений, що все буде добре! І буде бій!
Інтерв’ю Ігоря ТРУНОВА проєкту «Веслування України». Відеоверсія. Частина перша https://www.youtube.com/watch?v=GvwEiRLUyIA&t=29s
Інтерв’ю Ігоря ТРУНОВА проєкту «Веслування України». Відеоверсія. Частина друга https://www.youtube.com/watch?v=yk_fUoY7Yac&feature=emb_logo
Влад ЄФІМОВ, проєкт «Веслування України»