Деталі

Категорія: 60-і роки

Опубліковано: 13 лютого 2015

Стовпи сірої землі від вибухів снарядів виростають перед червоними кінотниками.
Микола Руднєв ледь похитнувся в сідлі. У вихорі бою цього ніхто не помітив. Проте вірний товариш, червоногвардієць Естрін хотів підтримати пораненого Миколу. Але той відвів руку.
- Передайте Ворошилову, що наказ виконано. Прорив... ліквідовано...
І блідими губами ледь чутно додав:
- Йосипе, знайди сина... І потурбуйся про його долю...
Відцвіли блискавицями ночі громадянської війни. З вулиці Уманського, 34, що в Києві на Чокалівському масиві, в дитячі будинки країни розходилися листи. І в кожному з них - питання: чи нема серед вихованців Костянтина Руднєва? і підпис - Йосип Естрін.
А доля Костика була не по-дитячому гіркою.
Матір він майже не пам'ятав. Єдине, про що, згадуючи, розповідав товаришам по дитбудинку, це - жовтий портфель білого генерала, з якого мати пошила йому чоботи. В той час усі йшли на фронт. Пішла й вона, віддавши сина в надійні руки другої матері - Марії Іллінічни Ульянової, яка в той час завідувала дитячою трудовою колонією при Реввійськраді 12-ї армії. Жовті чоботи були останнім подарунком Костикової матері. Вона загинула від білогвардійської кулі...
І ось він стоїть і говорить: - Йосип Естрін знайшов мене.
У Києві Костянтин Руднєв закінчив сім класів і школу ФЗН, трудився на заводі "Київська кузня". По путівці комсомолу працював токарем у Каневській МТС, а потім на заводі імені Дзержинського в Дніпродзержинську.
З 1935 по 1941 рік він - токар кіровоградського заводу "Червона зірка".
Коли фашисти підійшли до моста, членові цехового комітету комсомолу Костянтину Руднєву було доручено висадити в повітря завод, щоб його устаткування не потрапило до рук загарбників. Завдання було виконано, але виїхати з окупованої території не пощастило. Проте молодий патріот і його товариші обрали вірний шлях, який привів їх до партизанського загону. Народні месники, що залишились живими, пам'ятають, як безстрашний син Микола Руднєв виконував будь-які завдання командування.
Після визволення міста Руднєв пішов у діючу армію. Поранений і контужений, повернувся він у Кіровоград. Працював на відбудові міської електростанції, а потім знову на заводі "Червона зірка".
Нині він - майстер токарного цеху і студент Кіровоградського технікуму сільськогосподарського машинобудування. Його дипломна робота - конструювання вертикально-фрезерного верстата з програмним управлінням - обіцяє принести велику користь заводові.
Все це розповів Костянтин Миколайович Руднєв комсомольським активістам Харкова, які одного разу зібралися в обкомі ЛКСМУ.
Після невимушеної бесіди посипались запитання. Виявляється у безсмертного героя громадянської війни Микола Руднєва є онуки. Правда, названі. Коли рідний син Костянтина Миколайовича і Онисії Семенівни помер, вони взяли на виховання двох хлопчиків з дитячого будинку. Зараз діти уже вийшли на самостійний життєвий шлях.
Вечірній Харків. Тисячі вогнів освітлюють одну з площ, що носить ім'я Руднєва. Тихо, наче яблуневий цвіт, падає сніг. Стоїть Костянтин Руднєв перед пам'ятником батькові - Миколі Руднєву, створеному руками скульптора Віктора Воловика. В цьому пам'ятнику - вічна молодість.
Г.Бочаров, С.Шумицький.
"Дзержинець" 13.02.1960.