З ІСТОРІЇ КУЛЬТУРНО-ОСВІТНІХ ОСЕРЕДКІВ СЕЛА РОМАНКОВЕ

Біля витоків культурно-освітньої роботи на Катеринославщині-Дніпропетровщині початку ХХ ст. стояло подружжя просвітян, учителів Михайла та Ольги Лоянів. Життєвий шлях їх пов'язаний із
селом Романкове, яке виросло на місці старовинного козацького поселення, що розташувалося на землях «вольностей» Запорозької Січі та входило до складу Кодацької паланки. Подорожуючи Украї-
ною в 30-х рр. ХVІІ ст., французький військовий інженер Гійом Левассер де Боплан писав: «Романов, великий горб, де козаки зустрічаються, збирають військо й проводять раду. Це місце було б
дуже добре і зручне для будівництва міста» [1, арк. 1]. Історія села Романкове схожа з історією багатьох сіл на Придніпров'ї і водночас має свою неповторність, колоритність. Нині Романкове – частина міста Дніпродзержинська. Історична розвідка базувалася на сімейному архіві, родинних переказах, літературних джерелах, змісті лоянівських спогадів, написаних півстоліття тому.

Михайло Лоян народився 5 червня 1887 р. у селі Таромське Катеринославської губернії в сім'ї хліборобів. Початкову освіту здобув у Таромській церковно-парафіяльній і Романківській другокласній школах. Підбиваючи підсумок своєму життю, Лоян уже в похилому віці написав спогади, особливе місце в яких займають нотатки про село Романкове, навчання у Романківській другокласній школі в 1900–1903 рр. Романкове на той час було не кріпацьке, а вільне село, в якому мешкали, як і в Кам'янському, державні селяни. Про кріпацтво романківчани знали лише із стосунків з кріпаками сусідніх сіл. Село відносно велике – понад тисячу дворів. Будучи адміністративним центром – волостю, воно мало адміністративні установи (волосний суд, волосне управління тощо). Сусіднє село Кам'янське належало до Романківської волості. Бурхливий розвиток Кам'янського був тісно пов'язаний з металургійною промисловістю, будівництвом металургійного заводу [5, арк. 2]. Царський уряд, частково під впливом революційних виступів, у 1872 р. видав указ про надання освіти дітям міщан і ремісників. Почали відкриватися в містах чотирикласні училища, учительські інститути, а в селах – двокласні школи Міністерства освіти. У 1908 р. вчительських інститутів на всю Російську імперію було лише десять. Що ж до села, то там лише де-не-де були початкові церковно-парафіяльні школи. Водночас з Міністерством освіти почало діяти церковне відомство, відкриваючи свої школи. Викладали в них священики, дяки, диякони, вивчали лише Закон Божий та молитви. На початку ХХ ст. керівництво все ще лишалося в руках служителів релігії, але вчителі вже були не з духовенства [4, арк. 2].
З кінця ХІХ ст. у Романкове активніше почали потрапляти краплини культури. Серед інших селищ Придніпров'я воно виділялося більшою кількістю культурно-освітніх закладів та осередків. Дво-
класна міністерська школа мала п'ять класів, у ній працювали два-три викладачі, завідувачем був не священик, а вчитель. Учням давалися початкові знання з географії, геометрії, історії, природознавства, арифметики. Тобто порівняно з початковою церковною школою двокласна мала значно вищий рівень викладання. Потрапляло до неї небагато дітей, переважно обдарованих, бо місць було обмаль. Деякі учні, скінчивши цю школу, залишалися ще на рік для підготовки до вступу в учительську семінарію. Вони отримували невеличку стипендію й їх називали «стипендіатами».
Шлях до вищої освіти для дітей селян був майже закритий аж до початку ХХ сторіччя. Звичайний короткий спосіб навчання (підготовчі класи середніх шкіл, гімназія, реальні та комерційні училища, землеробські школи) їм пройти було важко, бо таке навчання було не по кишені селянинові. Крім того, до кінця ХIХ ст. заборонялося приймати «кухарчиних дітей» до середніх шкіл. Тому для селянської молоді залишався тільки такий шлях до освіти: початкова, двокласна або другокласна школи, вчительська семінарія й усе. Для міського населення (міщан) існував інший шлях: початкова школа, міське чотирикласне училище, вчительський інститут. А проте в селі Романкове поступово з'являлася місцева інтелігенція: учителі, лікарі, інженери, священики, урядники [4, арк. 3].

Другокласна школа, в якій навчався Михайлик Лоян, містилася у високому двоповерховому будинку під залізом, пофарбованим у червону фарбу, з парадним під'їздом. У паркані була хвіртка, а з
другого боку височіли ворота для в'їзду в двір. На першому поверсі – кімнати для вчителів, зал для зборів і молитви, їдальня, кухня. На другому – вчительська, класні кімнати, спальня. Іногородні діти жили у школі, батьки привозили продукти харчування [4, арк. 3]. Посаду завідувача другокласної школи займав отець Микола Житецький, випускник Катеринославської духовної семінарії. Він читав і Закон Божий. Учитель Власенко викладав російську мову, географію, історію, арифметику, а після його від'їзду такі вчителі, як Зотов – російську мову і літературу, Могилевський – історію, арифметику і географію (пізніше його замінив Зашкевич), Москаленко – геометрію (він також керував шкільним та церковним хором). У школі існували суворі порядки. За будь-яке порушення карали: ставили на коліна у класі або в коридорі, били по обличчю, драли за вуха. Дисципліна була така, що на уроках діти трусилися від страху й не могли добре засвоювати матеріал.

Михайло Лоян пригадував такий випадок. Якось приїхав ревізор із Санкт-Петербурга і запитав дітей, які вони знають вірші російських поетів. Дітлахи відповіли, що жодних віршів не вчили.
У ревізійній книзі це було зазначено як серйозну ваду. Наслідок перевірки: звинуватили дітей, що самі не вчили поезії, й задали вивчити на другий день десять віршів із книги для читання з російської мови [5, арк. 3].

При школі організували майстерню, щоб навчати дітей столярного і токарного ремесел, палітурної справи. Бібліотека при школі була маленька, переважно з релігійних книжок, але були й книги
Миколи Гоголя, Чарльза Діккенса та інших письменників. Учитель Лоян пригадував, що інколи проводилися літературні вечірки. Діти вивчали пісні, розігрували сценки з п'єс. Вулиця, на яку виходила другокласна школа, була головною в селі. Навпроти знаходилася двокласна міністерська школа. Проте між двома навчальними закладами не було дружніх стосунків. Керівництво двокласної вважало себе головним, позаяк їхня школа з'явилася першою в селі. Учителі другокласної, навпаки, вважали себе головними, бо в них було три класи. Випускники двокласноївступали здебільшого до вчительських семінарій, вони були горді щодо своєї блискучої майбутності. А учні другокласної їм не поступалися, бо після своєї школи одразу ж ставали вчителями грамоти [5, арк. 4].

На випускних іспитах білетів не було, дітям ставили питання, які вони спочатку обдумували, а потім відповідали. Екзамени проводилися з історії, географії, арифметики, дидактики, старослов'янської мови, російської мови і літератури, катехізису. Випускники отримували свідоцтва другокласної школи, звання вчителя грамоти й право на викладання.

Михайло Лоян почав учителювати з шістнадцяти років у селах Придніпров'я (Крутеньківській, Китайгородківській, Стрюківській та Карнаухівсько-Хутірській школах). Прагнення до знань привело
юнака в 1909 р. до Феодосійського вчительського інституту. Здобуті там знання суттєво підвищили його культурно-освітній рівень. У 1912 р., по закінченні навчання, Михайло став викладачем міського училища при Катеринославському вчительському інституті. Юнак вирішив продовжити освіту. У 1913 році вступив до Московського сільськогосподарського інституту. По закінченні навчання він мав можливість залишитися в Москві, але вирішив у 1917 р. повернутися на батьківщину, аби навчати земляків грамоті. Доля склалася так, що Михайло Лоян працював у різних навчальних закладах Придніпров'я, але найтриваліший час – у Таромській школі. Викладав також у системі залізничного транспорту: Довгинцівській, Верхівцівській (1924–1927) та Сухачівській (1930–1931, 1936–1938) залізничних школах. Крім учителювання, Лоян мав й іншу роботу: працював в агрономічному відділі повітового та губернського земств, керував сільськогосподарським відділом у Губпродкомі, організовував збиральні кампанії, викладав на Катеринославських українських педагогічних курсах, читав лекції в селі Бухарине Криворізького округу від
Комітету незаможних селян. Учитель не стояв осторонь від суспільних процесів: був членом Таромської сільської ради, товариства «Просвіта», головою ревізійної комісії «Сільпо», головою комісії з ліквідації неписьменності, членом Комітету незаможних селян і товариства спільного обробітку землі «Незаможник», ініціатором відкриття школи, фельдшерського пункту, бібліотеки, організатором колективних господарств (радгоспу та колгоспу), гуртків художньої самодіяльності в Таромському [6, арк. 5].

У ті ж часи Лоян працював у культсекторі будівкому «Дзержинськбуду-45» (методичним керівником лікнепу, завідувачем педагогічної частини), у романківській артілі «Дзержинець-кооператор», у системі технопрому (керівником гуртків техмінімуму), у Промакадемії Дніпропетровська. Брав участь у переписах населення СРСР (у 1926 та 1937 рр.). У 1931–1935 рр. Михайло Лоян працював на робітфаку Кам'янського металургійного інституту, де викладав біологію. Його колегами були Костянтин Єфремов, Іларіон Макоїд, Максим Чоботар,Іван Донченко. Лоян спілкувався і з Леонідом Брежнєвим, який водночас був директором робітфаку і студентом металургійного інституту. На фото Михайла Лояна зі студентами робітфаку ІІІ курсу (групи Б) зберігся напис: «За ближайшее Ваше участие, добросовестное, чуткое и товарищеское отношение к нам», що свідчить про доброзичливі стосунки між викладачем і вихованцями.

Особливу роль у житті М. Лояна мало знайомство з видатним дослідником запорозького козацтва Дмитром Івановичем Яворницьким. Не раз вони ходили селами і з вуст старожилів записували розповіді про минуле краю. Було переконливо доведено, що Таромське заснували запорозькі козаки [8, арк. 5]. За свою палку любов до України патріот не міг не постраждати. Три роки Лоян пробув у тюрмі, а потім ще три роки – примусового виселення до Марійської АРСР. Дістатися рідної домівки вдалося у вересні 1944-го. Реабілітований учитель був лише 11 вересня 1959-го.

Михайло Лоян любив життя, до останніх днів займав активну життєву позицію, любив читати, писав спогади, захоплювався виноградарством, садівництвом, бджільництвом, городництвом,
квітникарством, шовківництвом, був одним із засновників парку. Пішов із життя патріот нашого краю у 1974 р.

Опорою йому в житті була дружина Ольга Андріївна Сокуренко (1898–1974), родом із села Романкове Катеринославського повіту, із сім'ї залізничників. У 1911–1915 рр. Ольга навчалася в Романківському двокласному зразковому училищі та Романківській церковно-вчительській школі (завідувач – протоієрей Петро Жежеленко). У 1917 р. була слухачкою загальнополітичних та українознавчих курсів губернського земства. У 1918-му, успішно склавши іспити при Першій Катеринославській українській міській гімназії, почала свою педагогічну роботу, якій присвятила понад сорок років у Таромській школі. Знаходилася у вирі подій на селі: ліквідовувала неписьменність, була активним членом товариства «Просвіта» і Катеринославського губернського відділу Всеросійського союзу працівників освіти, брала участь у роботі гуртків художньої самодіяльності, неодноразово обиралася депутатом Таромської сільської ради.

Бібліографічні посилання

1.Екатеринославские епархиальные ведомости. – 1896. – No 10.
2. Лоян М. Таромські зошити / М. Лоян. – Д., 2006.
3. Лоян М. Таромське: перегук століть / М. Лоян, З. Шевцова. – Д., 2009.
4. Міляєва В. Ф. Сторінки історії Таромського / В. Ф. Міляєва, М. М. Головіна. – Д., 2005. – 2-ге вид., 2006.
5. Полинь И. Чудо-курган, казацкая школа и церковь... на колесах / И. Полинь, З. Шевцова // Днепр вечерний. – 2008. – No 38 (11695). – С. 4.
6. Чабан М. Вогник, запалений дідусем / М. Чабан // Зоря. Ветеран Придніпров'я. – 2006. – No 6 (112). – С. 7.
7. Шевцова З. Стежками Романкового / З. Шевцова // Зоря. – 2009. – No 20 (20886). – С. 4.

З. І. Шевцова ДУ «Інститут гастроентерології НАМНУ», Дніпропетровський краєзнавчий клуб "Ріднокрай".

Джерело: "Придніпров'я: історико-краєзнавчі дослідження". Збірник наукових праць. Випуск 10.